– Оброк? О! Він ще й понині першим скаче в Йорданську купіль, – відказав капелан.
– Йорданську? Як це зрозуміти? – перепитали обидві дами, котрі, як справжні польки, й поняття не мали про такі речі.
– Чи ви нічого не чули про наше свято Водохрещі? – вигукнув капелан.
– Не чули.
– Отже, коли священник разом із паствою йде у цей святий день до найближчої річки, занурює в ополонку, прорубану в товщі льоду, хрест і освячує воду, це називають у народі Йорданом. Свячену воду набирають у глеки, вмивають нею лице, потім стають довгою вервечкою, а священник кропить усіх тією водою. Наші гуцули гатять тоді у повітря з рушниць та пістолів, ладують мортиру[5], а найпобожніші та найхоробріші стрибають, попри люту холоднечу, в ополонку і приймають хрещення, як приймав його наш Господь…
Минуло небагато часу, наш провідник вийшов у повному вояцькому обладунку гуцулів: коротка, з грубого полотна чиста сорочка вишита барвистими квітами, без комірця, скріплена коло шиї мідною пряжкою, сягала йому лише до стегон, тож при кожному русі по обидва боки оббитого мідними клепками пояса, прозирало засмагле тіло. Широкі сині полотняні штани були зав’язані поверх червоних шкарпетів-гамашів, зграбні ноги озуті в постоли із сирої шкіри. Поверх, наче далман, він накинув яскраво-червоного, оздобленого синіми шнурами, сердака. Могутні груди захищали, мов римським панциром, перетягнуті навхрест чотири широкі з наклепаними металевими бляшками ремені.
За чересом стирчали пістолі та схожий на кинджал ніж, на маленьких ланцюжках звисали свинячі міхури, наповнені угорським тютюном, маленька дерев’яна люлька з мідною кришечкою та кресало. Через праве плече висіла картата торба, тайстра, а через ліве – порохівниця, оздоблена мідними цвяшками та кістю, на грудях красувався великий мідний хрест. Рушницю опришок закинув за спину, широкополу прикрашену мідними ґудзиками, бляшками та орлиним пір’ям крисаню насунув на чоло, в правиці тримав топір, гостре лезо якого погрозливо зблискувало.
– Ах, як розкішно виглядає це вбрання! – вигукнула юна полька. – Як по-рицарськи! – і вона заходилася обмацувати порохівницю та ланцюжки, а панна Лодойська тим часом шанобливо відступила назад.
– Як жахливо, – пробурмотіла вона, не зводячи очей із червоних гамашів гуцула. – Але ж як романтично! Справжнє розбійницьке вбрання. Ну хіба ж не видається, ніби він щойно брів у крові?
Вона вхопила його руку, даремне намагаючись добачити в його коротких пальцях ознак жорстокости, швидко вилізла на лавку позад опришка. Він і кліпнути оком не встиг, як вона вже заходилася коло його голови.
– Ось який він! – вигукнула тріумфально. – Гора!
– Що-що? – перепитав хірург приголомшено.
– Інстинкт убивати, – відказала романтична дама по-французькому й охоплена пафосом спустилася на долівку. – Ви, напевно, убили багатьох людей? – запитала вона, аж здригнувшись, колишнього розбійника.
Опришко не зронив і слова, мовчки вийшов надвір.
– Добрих три десятки, – взяв замість нього слово хірург. – Та їх урешті й ніхто не лічив.
– Terrible! Vraiment terrible![6] I з отим убивцею ми вибираємося на наш променад! Mon Dieu!’
У дворі вже іржали маленькі чорні гуцульські коники й били в землю копитами, які ніколи не знали підків, аж іскри летіли! Ані сліду тої худизни, що характерна для наших рівнинних коней, навпаки, стрункі, мов арабські скакуни, та моторні й водночас вгодовані та лискучі, от тільки гриви та хвости по-корсиканському кошлаті, але меткі, як вогонь, добрі й надійні.
Мій вороний також стояв там, як завжди привітний, мало що не усміхається, з великими очима та роздутими ніздрями, вуха нашорошив уперед, зацікавлено розглядаючи чуже кінське товариство. Він привітав мене глухим форканням і війнув своїм довгим розкішним хвостом. Ми сіли на коней. Опришок спершу підсадив у сідло обох дам і професора, підтягнув кожному стремена, а тоді й сам скочив на спину свого вірного й випробуваного товариша, ще раз кинув оком на хату та на молоду жінку на порозі й гукнув:
– Ну то з Богом!
Малий Мінда їхав попереду на своєму чорному коникові з вогнистими очима, більше схожому на кота. Ми – за ним.
Наш загін – я з рушницею та до зубів озброєний опришок – на чолі, мій козачок на нашому Сивкові з кривою шаблею при боці замикав кавалькаду, а ще – дами, капелан, хірург у своєму незмінному плащі й передусім професор, який у своєму капелюсі нагадував плантатора, із сачками, бляшанкою для збору трав, що скидалася на дуло гармати. Це було трохи схоже на єгипетську експедицію, і мені мимоволі згадалася команда: «Учених та напівучених – досередини!»[7].
Коли ми, простуючи на південь, виїхали із затемненої густими смереками ущелини й завернули в широку, оточену височенними буками долину, перед нами відкрилася панорама високих гір у всій своїй урочистості та сумовитій могутності. Від величних гірських обрисів, від темно-зелених тисячолітніх пралісів, стрімких, покремсаних ущелинами скель, що здіймалися аж до хмар і вселяли побожний трепет, віяло вічністю.
І що ближче ми під’їжджали до низьких густо зарослих пагорбів, то стрімкіше виростали перед нами карпатські хребти, не заслонені блакитним серпанком передгір’я. Помережані узорами вони майже вертикально здіймалися з рівнини й випростовували нам назустріч голі, майже позбавлені рослинності скелі, що видавалися удвічі вищими, аніж насправді.
У густій синій далечі виднілися їхні гострі й вуглуваті обриси, обрамлені вузькою темною оксамитовою стрічкою смерек та ялиць, що у своїй урочистій однотонності скидалися на понищений світовою пожежею, затягнений густим димом велетенський фортечний мур Циклопа, з порослих мохом руїн якого стирчали вгору, мов стовпи, високі гірські вершини. Трьома грізними зубцями далеко вивищилася понад своїми двадцятьма сімома товаришами Чорногора, схожа на чорну вежу покинутого велетенського замку. Ця похмура темна стіна тільки де-не-де була помережана блискучими ниточками струмків та водоспадів, а високо угорі, над білими смужками снігу, мерехтів у сонячному промінні тонкий прозорий серпанок хмар.
Невгамовна маленька полька весело вовтузилася в сідлі, сміялася й співала, а панна Лодойська та єгипетський професор виливали своє захоплення в потоці слів.
– Яка безмежна Господня велич!.. Merveilleux!.. Admirable!. Грандіозно!.. Неймовірно!.. Sans pareille!..[8] Диво природи!.. Хоч малюй! Направду, хоч малюй!.. Як ви можете залишатися таким незворушним, пане Захер-Мазох?
Опришок спокійно натоптав свою файку, викресав вогню й шматочком припаленої губки, від якої пішов приємний гіркуватий запах, підпалив вишуканий жовтий тютюн з Чеґету.
Ми швидко підіймалися вгору поміж порослих мохом та папороттю, наче затягнених зеленою сніддю, уламків скель, які, здавалося, скотилися з гір до нас, у діл. Маленькі гуцульські коники пішли галопом по воді та по ріні, перестрибуючи гострі камені, аж професорові раз у раз доводилося хапатися руками за гриву свого скакуна. Обабіч від нас височіли крислаті буки, наче форпости великого лісу, напинаючи над нашими головами широкий зелений дах. Здавалося, їхні дупласті стовбури позіхали нам просто в обличчя, якось знічев’я й байдуже. Розкішні дерева сходилися дедалі тісніше й урешті безкрайній праліс прийняв нас у своє лоно.
Важкий гіркуватий дух обценьками стиснув груди, нас оповила глибока холодна тінь та вільгість. Грізно випиналися з клаптів туману голі сірі скелі, обагрені сходом сонця, ніби охоплені полум’ям. Монотонно й сумно співали невидимі гірські потоки, й дятел монотонно стукав дзьобом по дереві. В тому моторошному стукоті вчувалося гупання молотка, котрим забивають цвяхи в домовині…