Мері відчинила двері своєї кімнати й вирушила в подорож величезним будинком. Спочатку вона йшла довжелезним коридором, від якого відгалужувались інші. Їй довелося піднятися на кілька сходинок, потім ще на кілька. Всюди були двері, двері, а на стінах висіли картини. Іноді на них були зображені дивні темні пейзажі, але здебільшого це були портрети чоловіків і жінок, вбраних у пишні костюми з атласу й оксамиту.
Незабаром дівчинка опинилася в довгій галереї, стіни якої були суцільно обвішані такими портретами. Мері й подумати не могла, що їх може бути так багато в одному будинку. Вона повільно пройшлася галереєю, дивлячись в обличчя давно померлим людям, а вони, здавалося, роздивлялися її у відповідь, дивуючись, як дівчинка з Індії опинилася у їхньому будинку.
Там також були портрети дітей – дівчаток у важких атласних сукнях, що доходили до самої підлоги, хлопчиків з довгим волоссям, в мереживних комірцях. Мері намагалася вгадати їхні імена, подальшу долю, чому вони носили такий дивний одяг.
Один портрет зображував манірну некрасиву дівчинку, схожу на неї. Вона була вбрана в зелену глазетову сукню, а на вказівному пальці тримала зелену папугу. Погляд у дівчинки був гострий і зацікавлений.
– Де ти тепер живеш? – голосно запитала її Мері. – Я б хотіла, щоб ти була тепер тут.
Жодна дитина, ймовірно, ніколи не розважалася у такий спосіб. Ще б пак! Бродити вниз і вгору сходами, широкими або вузькими коридорами, якими давно ніхто не ходив! Їй здавалося, що в усьому величезному будинку була тільки одна вона – маленька дівчинка в чорній сукенці, яка намагається зрозуміти: якщо набудували стільки кімнат, то, ймовірно, в кожній жили люди?
Мері дісталася третього поверху й вирішила перевірити, чи всі двері були зачинені, як їй сказала пані Медлок. Одну за одною повертала ручки – марно. Взялася за ще одну й навіть трохи злякалася, коли відчула, що при першому поштовху двері самі повільно й важко відчинилися.
Це була велика спальня з гобеленами на стінах і розкішно інкрустованими меблями – такі вона бачила в Індії. Широке вікно виходило в поле, а над каміном висів ще один портрет манірної некрасивої дівчинки.
– Може, це була її спальня, – сказала Мері вголос і невдоволено додала: – Вона так дивиться на мене, що я якось дивно почуваюся.
Після цього вона передивилася чимало кімнат і вирішила, що, очевидно, пані Медлок не перебільшувала щодо їхньої кількості. Не було жодної, яку б не прикрашали старі картини або гобелени, майже в кожній стояли меблі з дивовижними орнаментами.
Одна кімната, затягнута в оксамит, була схожа на дамський будуар. Мері звернула увагу на невелику шафку, у якій стояло близько сотні маленьких слоників, виточених зі слонової кістки. Вони були різної величини, у деяких на спинах розміщувалися паланкіни або погоничі. Мері бачила такі дрібнички в Індії. Відкривши двері шафки, вона почала гратися ними.
Вона вже зібралася виходити з кімнати, як почула легкий шерех. Обернулася на звук і зрозуміла, що він долинав від дивана, який стояв біля каміна. На ньому лежала оксамитова подушка, а з дірки визирала крихітна голівка з парою переляканих очей.
Мері обережно підійшла подивитися на дивну істоту. Блискучі очі належали маленькій сірій мишці, яка прогризла дірку в подушці та влаштувала там житло. Біля неї лежало шестеро мишенят.
– Я б взяла їх із собою, якби миша не була такою наляканою, – пояснила сама собі Мері й вийшла з кімнати.
Вона так довго блукала величезним будинком, що дуже втомилася й вирішила повертатися до своєї кімнати. Це виявилося не таким простим завданням. Кілька разів вона проходила одним і тим самим коридором чи сходами, доки не опинилася на потрібному поверсі. Проте все ще не могла розшукати свою кімнату.
– Мабуть, я знову повернула не туди, куди треба, – сказала вона вголос, стоячи в кінці короткого коридору з гобеленами на стінах. – Не знаю, куди йти. Як тихо скрізь!
Вона не встигла закінчити фрази, як тишу розірвав крик, але не схожий на той, який вона чула минулої ночі. Це був уривчастий крик – примхливий вереск дитини, який трохи заглушали масивні стіни.
– Це ближче, ніж було тоді, – сказала Мері, серце якої забилося сильніше, – і це плач.
Вона ненавмисно торкнулася рукою килима й злякано відскочила назад – він маскував двері, які одразу прочинилися. За ними був коридор, яким ішла пані Медлок зі зв’язкою ключів у руці та сердитим виразом обличчя.
– Ви що тут робите? – запитала вона, схопивши Мері за руку. – Я що вам казала?
– Я повернула не в той коридор, – пояснила дівчинка. – Я не знала, куди йти, а потім почула, що хтось плаче.
Вона майже зненавиділа пані Медлок, а в наступну мить відчула цю ненависть ще більше.
– Ні, ви нічого такого не чули, – сказала економка. – Ідіть до себе в дитячу, а то мені доведеться вас покарати.
Вона невпинно підштовхувала, міцно тримаючи за руку, аж коли, нарешті, не вкинула в дитячу.
– А тепер, – сказала вона, – краще сидіть там, де наказано, а то мені доведеться вас зачинити. Пан Крейвен повинен взяти вам гувернантку, як і обіцяв. За вами треба строго наглядати, а в мене й так роботи досить.
Пані Медлок вийшла з кімнати, грюкнувши дверима. Мері сіла на килим біля каміна, вся бліда від гніву. Вона не заплакала, а тільки скреготнула зубами.
– Хтось плакав… Там точно хтось плакав… – голосно сказала вона.
Мері вже вдруге чула крик і вирішила, що колись дізнається, в чому справа. Цього ранку вона побачила багато чого, тож почувалася так, ніби зробила довгу подорож. В усякому разі трохи розважилася: погралася кістяними слониками й бачила сіру мишку з дитинчатами в оксамитовій подушці.
Розділ 7. Ключі від саду
Через два дні після цієї пригоди нарешті розпогодилося. Мері, прокинувшись вранці й одразу подивившись у вікно, залементувала до Марти:
– Подивися на поле! Подивися!
Дощ припинився, а хмари віднесло вітром. Вітер теж затих, і над полем височіло яскраво-блакитне склепіння неба. Мері ніколи й уві сні не бачила такої сліпучої блакиті. В Індії небо завжди було розпечене, а тут панувала холодна синь, наче на блискучому, бездонному озері. Тільки подекуди носилися маленькі білі перисті хмарки. Широкий польовий простір теж був м’яким та блакитним, а не похмуро-багряним чи сірим.
– Так, буря минула, – радісно повідомила Марта. – В цю пору року так завжди буває – за ніч все минає, ніби бурі ніколи й не було й ніколи не буде. Це тому, що весна наближається. Вона ще далеко, але вже поспішає.
– А я думала, що в Англії завжди дощ і завжди похмуро, – сказала Мері.
– О ні! – аж вигукнула Марта, присівши біля чорного, свинцевого камінного приладдя. – Ну ви даєте!
– Що ти маєш на увазі? – серйозно запитала Мері.
Індуси розмовляли різними діалектами, деякі з них розуміла хіба що сотня людей, тому дівчинка не здивувалася, коли Марта використовувала слова, яких вона не знала.
Марта засміялася так, як це було першого ранку.
– Що ж, – сказала вона. – Я говорила про Йоркшир. Тут, коли ясно, то веселіше, ніж деінде на світі. Я ж казала, що ви звикнете й полюбите поле. Треба трохи зачекати – тоді побачите, як зацвітуть золотистий дрик, вереск, пурпурні дзвіночки, стануть пурхати метелики, бджоли задзижчать і заспівають жайворонки. Тоді вам захочеться встати на світанку й цілий день бути в полі, як це робить наш Дікен.
– А можна буде мені піти туди? – поцікавилася Мері, дивлячись у вікно на блакитний простір.
– Не знаю, – відповіла Марта. – Гадаю, ви зроду не користувалися своїми ногами, то хіба зможете пройти вісім кілометрів до нашої хатини.
– Мені хотілося б побачити ваше обійстя, – сказала Мері.
Марта кілька секунд пильно дивилася на неї, потім знову взялася за приладдя й почала чистити камінну решітку. Вона подумала, що в цю хвилину побачила маленьке негарне обличчя дівчинки зовсім не таким похмурим, яким воно було одразу по приїзду.