Бернетт Фрэнсис - Таємний сад стр 2.

– Як дивно й тихо. Таке враження, що крім мене й змійки в будинку нікого немає, – голосно сказала Мері й одразу почула важкі кроки – спочатку в саду, а потім – на веранді.

Кілька чоловіків увійшли в будинок, перемовляючись приглушеними голосами. Ніхто не вийшов їм назустріч, ніхто не заговорив з ними, а вони, судячи зі звуків, заглядали в усі кімнати, обережно прочиняючи двері.

– Як тут порожньо! Напевно, ніхто не вижив, – почула Мері. – Така гарна, чарівна жінка! Мабуть, дитина теж померла. Я чув, що в неї була дитина, хоч її ніхто ніколи не бачив.

Через кілька хвилин двері дитячої відчинилися. Першим до кімнати увійшов старший офіцер, якого Мері колись бачила зі своїм батьком. Він був втомлений і стурбований, але коли побачив її, то так здивувався, що майже відскочив назад. Мері стояла посеред кімнати, страшенно негарна, до того ж тремтіла від голоду й обурення від того, що про неї забули.

– Барні! – крикнув офіцер. – Тут дитина! Кинута дитина! В такому страшному місці! Хто ж це?

– Я – Мері Леннокс, – сказала дівчинка, гордо випроставшись. При цьому вона подумала, що ця людина дуже груба, називаючи будинок її батька «таким страшним місцем». – Я заснула, коли всі захворіли на холеру, й тільки зараз прокинулася. Чому ніхто не приходить?

– Це – та дитина, яку ніхто ніколи не бачив! – вигукнув офіцер, обернувшись до своїх супутників. – Про неї всі забули!

– Чому про мене забули? – закричала Мері, тупаючи ногами. – Чому ніхто не приходить?

Молодий чоловік, якого називали Барні, сумно подивився на неї. Мері навіть здалося, що в нього на очах з’явилися сльози.

– Бідна дівчинка! – сказав він. – Живих тут не зосталося, нікому приходити.

У такий дивний спосіб Мері дізналася, що в неї тепер немає ні батька, ні мами, бо вони померли. Їх поховали вночі, коли вона міцно спала, а нечисленні слуги-індуси, яким вдалося уникнути смерті, повтікали так швидко, як тільки могли, забувши про маленьку панночку.

Ось чому було так тихо. В усьому будинку живими залишилися тільки Мері й прудка маленька змійка.

Розділ 2. Суперечлива Мері

Мері любила здалеку дивитися на свою красиву маму, завжди вбрану у вишукані сукні, проте майже не знала її й, можливо, тому й не любила. А, отже, зовсім не сумувала за нею, коли сталося горе.

Якби дівчинка була старшою, її, звичайно, налякала б думка про те, що вона залишилася одна на білому світі. Та Мері була ще маленькою, про неї постійно хтось дбав, і саме це додавало їй упевненості, що по-іншому й бути не може. Тож її турбувало тільки одне: чи люди, до яких вона потрапить, виконуватимуть її забаганки, як це робила Ая та інші слуги-індуси.

Вона знала, що не залишиться довго в будинку англійського пастора, куди її спочатку привезли. Це єдине, що тішило, бо дівчинку тут дратувало все, навіть дрібниці. Пастор був бідним, мав п’ятеро дітей-погодок. Вони вбиралися в поношений одяг, постійно сварилися й забирали одне в одного іграшки. Мері зненавиділа їхній брудний будинок і поводилася так нестерпно, що ніхто не хотів з нею гратися. А наступного дня діти вигадали для неї прізвисько – і це стало початком справжньої ворожнечі.

Його автором став Безил – маленький хлопчик із блакитними очима і кирпатим носом. Мері його терпіти не могла, як, власне, й усіх інших. Вона на самоті гралася під деревом, зовсім так, як у той день, коли вибухнула епідемія холери. Дівчинка робила клумби й позначала доріжки, а Безил стояв поблизу, не зводячи з неї очей. Він зацікавився грою й запитав:

– Чому ти не покладеш купу каміння, ніби це скелі? Ось тут, посередині, – і він нахилився, щоб вказати місце.

– Геть! – залементувала Мері. – Терпіти не можу хлопчаків! Іди звідси!

Спочатку Безил розсердився, а потім почав дражнитися, знаючи, як це дошкуляє його сестрам. Він скакав навколо Мері, кривлявся, натужно реготав, наспівуючи:

Це почули інші діти й радо долучилися до дражніння. Чим більше Мері дратувалася, тим голосніше вони співали:

Панна Мері – суперечлива натура…

Ба більше: жарт було визнано таким вдалим, що дівчинку називали на прізвисько не лише між собою, а й звертаючись до неї.

– Тебе відправлять додому наприкінці тижня, – сказав їй Безил. – Це нас дуже тішить.

– Мене теж, – відрізала Мері. – А де цей дім?

– Вона не знає, де її дім! – презирливо вигукнув Безил. – В Англії, звичайно! Там, до речі, живе наша бабуся, до неї торік відправили нашу сестру Мейбл. Але ти не поїдеш до своєї бабусі, бо немає в тебе ніякої бабусі. Ти поїдеш до свого дядька. Його звуть Арчибальд Крейвен.

– Я нічого про нього не знаю, – огризнулася Мері.

– Звичайно, не знаєш, – зловтішався Безил. – Ти нічого не знаєш. Дівчата ніколи нічого не знають. Я чув, як тато й мама про нього говорили. Він живе у величезному старому будинку й до нього ніхто не приходить. Він такий злий, що нікого не хоче бачити, а якби й захотів, то ніхто до нього не прийшов би, бо він горбатий і страшний.

– Я тобі не вірю, – знову відрізала Мері, а потім відвернулася й затулила вуха пальцями, щоб більше нічого не чути.

Проте на самоті вона довго розмірковувала про сказане Безилом. Увечері пані Кровфорд, дружина пастора, справді повідомила їй, що за кілька днів на неї чекає подорож до Англії, де в маєтку Мізелтвейт живе її дядько, пан Арчибальд Крейвен. Однак Мері так байдуже сприйняла цю звістку, що привітні господарі навіть не знали, що про неї думати.

Дорослі намагалися виявляти свою чуйність, по-справжньому співчуваючи її горю, але дівчинка щораз відвертала обличчя, коли пані Кровфорд намагалася її поцілувати, й стояла непорушно, з високо піднятою головою, немов палицю проковтнула, коли пан Кровфорд ласкаво торкався її плеча.

– Це дуже дивна дитина, – сумно завважила пані Кровфорд чоловікові. – Її покійна мати була такою чарівною жінкою, й такою вихованою, але Мері – найнеприємніша дитина, яку я тільки зустрічала у своєму житті. Діти прозвали її «суперечлива Мері», й хоч це недобре з їхнього боку, але її зверхність переходить усі межі.

– Може, коли б її вишукана мама частіше навідувалася в дитячу кімнату, Мері не була б такою відлюдькуватою. Дуже сумно говорити про це тепер, коли ця гарна жінка померла, але багато людей взагалі не знали про те, що в неї є дитина, – проказав у відповідь пан Кровфорд.

– Так, вона ніколи не цікавилася своєю дитиною, – зітхнула пані Кровфорд. – Коли померла няня, більше не було кому згадати про дівчинку. Всі слуги розбіглися, залишивши її одну в порожньому будинку. Полковник МакГроу розповідав мені, що остовпів, коли відчинив двері й побачив дівчинку саму-самісіньку посеред кімнати.

Під час довгої дороги до Англії за Мері наглядала дружина одного з офіцерів, яка відвозила своїх дітей до школи. Їй не давали спокою власні діти, тож вона зітхнула з полегшенням, коли в Лондоні за дівчинкою прийшла економка з маєтку Мізелтвейт, яку прислав пан Арчибальд Крейвен.

Пані Медлок була доволі гладка червонощока жінка з пронизливим поглядом чорних очей. Вона вбралася в яскраву пурпурову сукню, чорну шовкову накидку з тасьмою й чорний капелюшок із пурпуровими оксамитовими квітами, які сіпалися за кожного поруху голови.

Мері все в ній не сподобалася. Проте в цьому не було нічого дивного, оскільки зазвичай вона ні до кого не виявляла симпатії. Крім того, пані Медлок поки що не мала потреби зважати на її думку.

– Хай Господь милує, але одразу видно, що це – та ще дитина! Кажуть, її мама була красунею, – завела розмову з дружиною офіцера пані Медлок. – Але дочка зовсім в неї не вдалася, чи не правда, мадам?

– Може, вона стане гарнішою, коли виросте, – з добродушною усмішкою припустила жінка. – Якби тільки її обличчя не було таким жовтим, а сама вона – такою непривітною… А загалом риси обличчя в неї досить витончені. Діти з віком дуже змінюються.