Якби Мері Леннокс можна було легко розвеселити, балакучість Марти, ймовірно, потішила б її. Проте поки що дівчинка з далекої Індії тільки незворушно слухала оповідки покоївки, критично оцінюючи її манери. Оскільки Марту не надто цікавили потаємні думки маленької леді, вона й далі вела мову про все на світі, а її світ передовсім зосереджувався на власній родині.
– Ех, якби ви їх всіх тільки побачили! – говорила дівчина. – Нас загалом дванадцятеро, а батько мій отримує всього шістнадцять шилінгів на тиждень. Важко нагодувати всіх, скажу я вам. Діти цілий день граються в полі, тож мати каже, що вони гладшають від степового повітря, а також від того, що, мабуть, їдять траву, як дикі поні. Наш Дікен, йому вже дванадцять років, приручив молоду конячку-поні й каже, що вона тепер його.
Мері мимоволі почала прислухатися до сказаного.
– А де він взяв її? – поцікавилася вона.
– Знайшов у полі разом з кобилою-мамою, коли вона була ще зовсім маленька. Він став приручати її, годувати хлібом, смикав для неї молоду травичку. І вона так звикла до нього, що ходить слідом і дозволяє сідати на спину. Дікен дуже добрий, і тварини люблять його.
У Мері ніколи не було домашніх тварин, з якими вона могла б гратися, тож нині їй дуже захотілося мати таку. Неабиякий інтерес викликав у неї й Дікен, який зміг приручити тваринку. Мабуть, це сталося вперше, оскільки до цього її ніколи ніхто не цікавив, окрім самої себе.
Кімната, у якій для Мері влаштували дитячу, майже нічим не відрізнялася від спальні. На стінах висіли похмурі старовинні картини, не сприяли радісному настрою і масивні дубові меблі.
На столі, що стояв посеред кімнати, вже був накритий сніданок. У Мері завжди був дуже поганий апетит, тож вона байдуже глянула на першу страву, яку Марта поставила перед нею.
– Я не хочу цього, – сказала вона.
– Не хочете каші?! – недовірливо вигукнула Марта.
– Ні.
– Але ви не знаєте, яка вона смачна! Покладіть собі трохи патоки або цукру!
– Я не хочу, – повторила Мері.
– Ось цього я вже не перенесу, – вигукнула Марта. – Хіба можна даремно псувати хороші продукти! Якби за цим столом сиділи наші діти, вони б за п’ять хвилин усе з’їли!
– Чому? – холодно запитала Мері.
– Чому? – повторила, як відлуння, Марта. – Тому, що в них майже ніколи в житті не було повних шлунків. Вони завжди голодні, як дитинчата яструба або лисиці.
– Я не знаю, що означає бути голодною, – сказала Мері з байдужістю невігласа.
Марта з обуренням подивилася на неї.
– Що ж, вам би не завадило спробувати, я це ясно бачу, – безцеремонно сказала служниця. – Я терпіти не можу людей, які тільки сидять і дивляться на смачну їжу. Як би мені хотілося, щоб все, що тут на столі, було в шлунках у Дікена, Філа, Джейн і всіх інших!
– Чому ж ти не віднесеш їм усього цього? – запитала Мері.
– Це не моє, тому взяти його не можу, – рішуче відповіла Марта. – І сьогодні не мій вихідний день. Мені дають відпустку тільки раз на місяць, як і всім іншим. Тоді я йду додому й допомагаю матері в хаті, щоб вона трохи відпочила.
Мері випила трохи чаю і з’їла шматочок підсмаженого хліба з мармеладом.
– А тепер одягніться тепліше й підіть на вулицю погратися, – сказала Марта. – Вам це буде дуже корисно та й апетит нагуляєте.
Мері підійшла до вікна. Вона бачила сади, доріжки й великі дерева, але все це мало якийсь тьмяний зимовий вид.
– Навіщо мені йти на вулицю в такий день?
– Якщо не підете, то доведеться залишитися в будинку, а що ви тут робитимете?
Мері роззирнулася довкруж: робити було нічого. Коли пані Медлок влаштовувала дитячу, вона не подумала про розваги. Мабуть, краще було б вийти й подивитися на сади.
– Хто піде зі мною? – запитала вона.
Очевидно Марту вже не так сильно здивувало це запитання, бо вона незворушно відповіла:
– Ніхто. Вам доведеться навчитися гратися на самоті, як граються інші діти, у яких немає сестер і братів. Наш Дікен іде в поле один і цілими днями грається там. Тому-то він і приручив поні. В полі є вівці, які його знають, а птахи прилітають до нього і їдять у нього з рук. Хоч у нас мало їжі, але він завжди ховає шматочок хліба для своїх улюбленців.
Хоч Мері цього й не усвідомлювала, саме нагадування про Дікена змусило її погодитися на прогулянку. Якщо в садах не було поні та овець, то, ймовірно, були птахи, які не схожі на птахів в Індії, й на них, можливо, варто було б подивитися.
Марта принесла їй пальто, капелюшок, теплі черевики й вивела з будинку.
– Якщо ви пройдете он по тій доріжці, то вийдете до саду, – вказала вона на невелику хвіртку. – Влітку там сила-силенна квітів, але тепер нічого не цвіте, – і з хвилину повагавшись, додала: – Один із садів замкнений. Там уже десять років ніхто не бував.
– Чому? – мимоволі вирвалось у Мері. Це ж треба! Крім сотні замкнених дверей у будинку додалася ще одна замкнена хвіртка!
– Пан Крейвен велів замкнути його, коли його дружина так раптово померла. Він нікому не дозволяє заходити туди. Це був її сад. Він замкнув хвіртку, а ключ закопав… Ох, пані Медлок дзвонить – мені треба бігти.
Марта хутко зачинила за собою вхідні двері, а Мері рушила доріжкою, яка мала привести її до хвіртки.
Дівчинка мимоволі розмірковувала про сад, у якому ніхто не бував уже десять років, намагалася уявити, який вигляд він має, та чи є ще в ньому живі рослини. Зайшовши за хвіртку, на яку їй вказала Марта, одразу зрозуміла, що опинилася у великому саду з широкими галявинами й звивистими доріжками, з обох боків обсадженими кущами. Там були різні дерева, але в основному хвойні, яким надали химерних форм, клумби, великий ставок зі старим сірим фонтаном посередині. Клумби були оголені, а фонтан не працював. Поза сумнівом, це не був замкнений сад. Та й загалом, як його можна замкнути? Сади ж існують, щоб гуляти там.
Саме про це подумала Мері, коли побачила в кінці доріжки довгу стіну, вкриту плющем. Оскільки дівчинка ніколи не була в Англії, то не здогадувалася, що в маєтках також вирощують фрукти й овочі для кухні, й саме до такого місця вона наближається. Єдине, що для неї було очевидним – про замкнений сад знову не йшлося, бо хвіртка в стіні була прочинена.
Зайшовши всередину, вона побачила, що на огородженій території садів власне було кілька. Всі вони сполучалися між собою через хвіртки. Крізь найближчу до себе Мері побачила кущі та грядки з пізніми овочами. Фруктові дерева росли біля самої стіни, а деякі з грядок були прикриті скляними рамами. Мері постояла, роззирнулася довкруж і вирішила, що тут нема на чому зупинити око, таке все було голе й непривітне. Влітку, можливо, сад був красивішим, коли всюди було зелено, але нині в ньому її нічого не приваблювало.
Через кілька хвилин з хвіртки, що вела в інший садок, вийшов старигань із заступом на плечі. Побачивши Мері, він враз спохмурнів, а його обличчя витягнулося від здивування. Однак він нічого не сказав, лише злегка підняв капелюха для привітання, хоч йому вочевидь ця зустріч була неприємною. Дівчинці чоловік навзаєм не сподобався, тож за звичкою набувши зверхнього вигляду, вона, не привітавшись, запитала:
– Що тут?
– Один з городів, звідки збирають овочі для кухні, – відповів старий.
– А там? – вона вказала на розчинену зелену хвіртку.
– Ще один, – коротко сказав він. – А по той бік стіни ще один, а за ним ще город.
– Можна мені туди піти? – запитала Мері.
– Якщо хочеш… Тільки дивитися там немає чого.
Мері нічого не відповіла. Вона попрямувала доріжкою й пройшла через другу зелену хвіртку. Там вона знову побачила стіни, знову пізні овочі та скляні рами, але в другій стіні була ще одна зелена хвіртка – зачинена. Отже, могло бути, що саме вона вела в той сад, якого ніхто не бачив уже десять років.
Оскільки зазвичай Мері робила все, що заманеться, а боязливість була їй непритаманною, то дівчинка швидко опинилася біля зеленої хвіртки й взялася за клямку. Її очікування, що за нею схований таємничий сад, не справдилися. Ручка навіть не рипнула, і Мері знову опинилася у фруктовому саду, обнесеному муром. Щоправда, ще однієї зеленої хвіртки вона в ньому не побачила.