– Так, із задоволенням, – відповів я.
З’ївши булочку й випивши молоко, я подякував полковниковій жінці й подався додому. А потім подумав, що перед тим, як повертатися, варто піти подивитися, чи ще не приїхав Лікар. Я вже раз був біля його будинку вранці. Але вирішив, що краще ще раз піти й перевірити. Моїй білці не ставало анітрохи краще, і я вже почав серйозно непокоїтися за неї.
Отож я звернув на Оксенторпську дорогу й попрямував до Лікаревого будинку. По дорозі я помітив, що небо захмарилося, й схоже було, що збирається на дощ.
Я піднявся до воріт, і вони виявилися все так само замкнутими. Я почувався вельми розчаровано, адже приходив сюди щодня вже цілий тиждень. Пес Джип підійшов до воріт і помахав хвостом, як завжди, а потім сів і став пильно дивитися на мене, аби я не зайшов усередину.
Мене охопив страх, що моя білка помре ще перед тим, як Лікар повернеться. Пригнічений, я розвернувся й пішов униз по сходах, вийшов на дорогу й почвалав додому. Я подумав, чи не надійшов уже час вечеряти. Звісно ж, у мене не було власного годинника, зате я помітив джентльмена, що крокував назустріч мені по дорозі, а коли я підійшов ближче, то побачив, що це Полковник вийшов на прогулянку. Він увесь був загорнутий у дороге пальто й кашне, а на руках мав рукавички яскравого кольору. День був не надто холодним, однак чоловік мав на собі стільки одежин, що виглядав як подушка, закручена в рулон ковдр. Я спитав його, чи не буде він так ласкавий сказати, котра година.
Полковник зупинився, щось прогарчав і вирячився на мене, його червоне обличчя стало ще червонішим, а коли він заговорив, то це звучало так, наче корок вилітає із пляшки з імбирним пивом.
– Ти можеш собі хоч на мить уявити, – просичав він, – що я стану розстібувати всі свої ґудзики тільки для того, щоб сказати час такому малому хлопчиськові, як ти?! – І він потупав по вулиці далі, бурмочучи прокльони сильніше, ніж будь-коли.
А я, остовпівши на хвилину, дивився йому вслід і гадав, скільки ж років мені має виповнитися, щоб він зволив завдати собі клопоту витягти свого годинника. А потім, геть зненацька, дощ ушкварив мов із відра.
Я ще ніколи не бачив такої потужної зливи. Надворі потемніло, як уночі. Здійнявся вітер, громи прокочувалися небом, спалахували блискавки, і за кілька секунд узбічні канави перетворилися на бурхливі потоки. Не було жодного місця, де б можна було заховатися, тож я нагнув голову і помчав додому наперекір зустрічному вітрові.
Я не встиг далеко пробігти, як моя голова вдарила у щось м’яке, так що я з несподіванки плюхнувся задом на бруківку. Підвів голову подивитися, в кого це я врізався. Навпроти мене, як і я, сидів посеред мокрої дороги маленький огрядний чоловічок із надзвичайно добрим обличчям. На ньому був зношений циліндр, а в руці він тримав невеликий чорний саквояж.
– Я прошу пробачення, – перепросив я. – В мене була опущена голова і я не побачив, що ви йдете назустріч.
На моє здивування, замість того, щоб розлютитися, що його збили, чоловічок почав реготати.
– Ти знаєш, – промовив він, – це нагадує мені часи, коли я був у Індії. Одного разу я, так само нахилений, тікаючи від грози, влетів у жінку. Але вона несла на голові глек із патокою, так що я кілька тижнів мав на голові солодкі ковтуни і мухи переслідували мене повсюдно. Я тобі не зробив боляче?
– Ні, – відповів я. – Зі мною все гаразд.
– Взагалі-то це була настільки ж моя вина, як і твоя, – сказав маленький чоловік. – Я теж був нагнув голову. Але дивися, ми не мусимо отак сидячи розмовляти. Ти, мабуть, змок до нитки. Про себе я знаю точно. Як далеко тобі треба йти?
– Мій дім на другому кінці міста, – відказав я, коли ми підвелися.
– Господи, та це ж була мокра бруківка! – вигукнув він. – Констатую, що періщить, як ніколи. Ходімо до мене додому, нам треба просохнути. А така сильна гроза не може тривати довго.
Він узяв мене за руку, і ми разом побігли по дорозі у зворотному напрямкові. Поки ми бігли, я почав дивуватися, ким би міг бути цей смішний маленький чоловічок і де він мешкає. Я був для нього повним незнайомцем, і все-таки він веде мене у свій дім обсушитися. Така відмінність у порівнянні зі старим червонопиким Полковником, який відмовився навіть сказати мені, котра година! Нарешті ми зупинилися.
– От ми й прибігли! – сказав він.
Я підвів очі подивитися, де ми є, й виявилося, що ми стоїмо прямо біля сходів, які вели до маленького будинка з великим садом! Мій новий друг уже збіг угору по східцях і заходився відмикати ворота ключами, які дістав із кишені.
«Сто відсотків, – подумав я, – це не може бути ніхто інший, як сам великий Лікар Дуліттл!»
Гадаю, що після всього того, що я наслухався про нього, я очікував когось високого, і дужого, і прекрасного. Важко було повірити, що цей смішний маленький чоловічок із добрим усміхненим обличчям міг би справді бути Лікарем. Але ось він тут є, він пробіг по сходах і відчиняє ті самі ворота, на які я дивився так багато днів!
Пес Джип прожогом кинувся до нього й почав стрибати й гавкати від щастя. А згори лилися потоки ще дужче, ніж раніше.
– А ви Лікар Дуліттл? – прокричав я, коли ми поспішали по короткій садовій стежці, що вела до будинка.
– Так, я Лікар Дуліттл, – підтвердив він, відчиняючи вхідні двері тією ж зв’язкою ключів. – Заходь! Не витрачай часу на витирання ніг. Бог із нею, з грязюкою! Занось її всередину. Давай усередину від дощу!
Я заскочив у дім, Лікар і Джип за мною. Потім Дуліттл захряснув за нами двері.
Від грози надворі зробилося досить темно, але всередині будинку, з зачиненими дверима, темрява була як глупої ночі. А потім піднявся найдивовижніший шум, який я будь-коли чув. Це звучало так, наче усі різновиди й породи звірів і птахів ревли, пищали й стрекотали одночасно. Я чув, як щось тупотіло вниз по сходах і мчало по коридорах. Десь у темноті кахкала качка, кукурікав півень, туркотів голуб, гугукав пугач, бекало ягня, а Джип гавкав. Я відчував лопотіння пташиних крил, які розганяли повітря біля мого обличчя. Якісь істоти натикалися на мої ноги й мало не повалили мене. Увесь передпокій, здавалося, кишів тваринами. Гамір, у поєднанні з грохотом зливи, був неймовірний. І я вже почав був трошечки лякатися, коли відчув, як Лікар узяв мене за руку і прокричав мені у вухо:
– Не хвилюйся! Не бійся! Це просто деякі з моїх улюбленців. Мене не було три місяці, й вони радіють, що я знову вдома. Стій спокійно де стоїш, поки я не засвічу світло. Боже милий, оце так гроза! Ви тільки послухайте, який грім!
Отож я стояв у чорній як смола, у темряві, доки усі види тварин, яких я не міг бачити, ґелґотали й штовхалися навколо мене. Це було дивне й приємне відчуття.
Я частенько замислювався над тим, коли зазирав через ґратки воріт, як виглядає Лікар Дуліттл і що там знаходиться всередині цього веселого маленького будиночка. Проте я ніколи не міг собі уявити, що там буде щось подібне. Але якимось чином, відчувши Лікареву долоню на своїй руці, я вже не боявся, а просто розгубився. Усе це нагадувало якийсь чудернацький сон, і я вже почав сумніватися, чи й справді не сплю, коли знову почув голос Лікаря:
– Мої кляті сірники всі намокли. Вони не хочуть запалюватися. У тебе часом сірників немає?
– Ні, боюся, що нема, – відказав я.
– Не біда, – зазначив він. – Сподіваюся, Чап-Чап десь нам роздобуде світло.
І тоді Лікар зробив язиком якісь смішні клацальні звуки, і я почув, як хтось знову тупоче вгору по сходах і починає розбігатися по кімнатах над нами.
Потім ми досить довго чекали, але нічого не відбувалося.
– Нам ще довго ждати світла? – запитав я. – Якась тварина сидить у мене на ногах, і пальці вже починають німіти.
– Ні, тільки хвильку, – заспокоїв мене Лікар. – За хвильку вона повернеться.
І саме тоді я побачив перші відблиски вогню десь на верхньому східцевому майданчику. Усі звірі відразу ж затихли.