Нарцис і Ґольдмунд - Герман Гессе

Герман Гессе

Нарцис і Ґольдмунд

Hermann Hesse

NaRziss und Goldmund

© Copyright 1930 by Hermann Hesse

All rights reserved by and controlled through Suhrkamp Verlag Berlin

© І. С. Андрієнко-Фрідріх, переклад українською, 2017

© І. П. Мегела, передмова, 2017

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

Архетипне вирішення дихотомії природи і духу

Роботу над цим твором Герман Гессе розпочав весною 1927 року у Монтальйоні, після появи роману «Степовий вовк», який став справжньою сенсацією. Перший варіант твору був написаний після фізичного й нервового виснаження і видався Гессе недостатньо вдалим, тому автор знищив його. Рукопис другого варіанта був завершений навесні 1929 року. Журнальний варіант, який друкувався у часописі Neue Rundschau в кінці 1929 – на початку 1930 року, мав підзаголовок «Історія однієї дружби». Окремою книгою повість вийшла влітку 1930 року у видавництві С. Фішера.

Розмитість жанрових ознак твору дає підставу дослідникам бачити в «Нарцисі й Ґольдмунді» спорідненість з середньовічною легендою, в якій є чимало елементів життійних оповідей. Герої цього твору є, власне, втіленням сутності самого письменника, вони увібрали в себе чимало з його особистих переживань і пристрастей, але головне, що в них знайшли відображення загальні, типові особливості й перипетії долі людини взагалі.

Дихотомія людської особистості втілена в романі у двох іпостасях: Нарцис – священнослужитель, чернець монастиря Маріянброн (натяк на теологічну семінарію в Маульбронні, де навчався і звідки втік Гессе), він – учений-богослов, який присвятив себе служінню Богу та наукам. Він – людина духу, натура непересічна, позначена печаттю обраності, чистий інтелект, втілення абстрактного мислення, споглядально-аналітичного ставлення до буття, який страждає від зверненості до власного самодостатнього світу, від самотності та інтелектуальної обраності.

Цілковито протилежний йому Ґольдмунд – втілення наївності й безпосередньості. Він повернутий до світу і слідує за голосом «темного» глибинно-чуттєвого материнського начала, прагне осягнути життя не в абстрактних поняттях, а в зримих образах, він митець, одержимий пристрастю до самовираження.

З протиставлення духу й матерії, волоцюгування й осідлості постає розгалужена антитетика книги, що закладена вже в самій символіці імен головних героїв. Зіставляючи два людських типи, Нарциса та Ґольдмунда, Гессе зіштовхує два світогляди й підходи до життя – споглядальний та дійовий.

Роман «Нарцис і Ґольдмунд» став підсумковою книгою, сповненою численних завуальованих натяків на попередні твори, що дає підставу розцінити його як філософську оповідь про «втечу і повернення блудного сина».

Роман може прочитуватися і як філософська рефлексія, визначена Ніцше, і як популярна у літературі модерну проблема роздвоєння свідомості, і як апорія, написана під впливом глибинного психоаналізу та індійської й китайської теорії пізнання.

Наратологічно ця антиномія реалізується шляхом зміни точок зору персонального оповідача, хоча він сам залишається суто медіальним означенням та не втручається у свідомість читача. Оповідна перспектива впродовж 18 розділів книги зосереджена на життєвому шляху Ґольдмунда, і лише в останніх двох розділах увага оповідача концентрується на долі Нарциса, в якого мовби немає свого самостійного життя, він існує в нерозривній сув’язі з Ґольдмундом.

«Нарцис і Ґольдмунд» Гессе побудував на ритмі теми вічного руху пістрявим колом життя, як вічну подвійність гри, боротьби і взаємозв’язку антитез Всесвіту, що є умовою його цілісності. Вже на перших сторінках бачимо образи цієї нерозривної первісної єдності, які затим отримують сюжетне розгортання як у контрапункті вищезгаданих ритмічних тем, так і на рівні розвитку фабули, на рівні композиції, системи образів і поетичних мотивів.

Задана в експозиції двоголоса тема набуває в зустрічі Нарциса й Ґольдмунда – персоніфікованих полюсів універсальної єдності – свою подальшу сюжетну розробку. Опинившись в монастирі, Ґольдмунд знайшов споріднену душу в особі новіція Нарциса, свого «психоаналітика», який володіє здатністю проникати в душі людей, що його оточують. Він швидко зрозумів, що під моральним тиском батька Ґольдмунд «забув» про свою матір, гріховну, з точки зору бюргерської моралі, жінку.

Боротьба батьківської настанови й материнського поклику, що відбувається в душі юнака, постає як протилежність логоса й ероса, як універсальна подвійність стихій буття. У співвіднесеності словесного ритму і фабульної події головний конфлікт роману набуває глибшого сенсу – як неминучість особистісного вибору там, де проявляється надособовий закон вічної подвійності, як трагедія сучасної людини, обмеженої рамками своєї індивідуальності й приреченої тим самим на неповноту існування на одному з «полюсів», – як ситуація особи, для якої те, що у повноті природного буття існує в гармонії, постає як неминучий вибір «або-або».

Переживши справжній шок, Ґольдмунд визнає свою «материнську» натуру і після таємничої любовної пригоди з циганкою Лізою (в романі є натяк на те, що його рідна мати була циганкою, артистичною натурою) обирає свій шлях: він втікає з монастиря й розпочинає самостійне, сповнене різноманітних пригод страдницьке життя.

Чого він шукає? Чому він забуває мудрі поради Нарциса? Він шукає щастя й простих людських радощів. Здається, його наставник незримо присутній біля нього, нашіптуючи: облиш усе, повернись туди, де спокійно. Але чи можна купити безпеку ціною самого життя? Провідною зіркою Ґольдмунда стає любов до Жінки, кохання у всіх його проявах. Жінка окрилює його. Жінка кидає його то у вир пристрасті, то в лабети смерті.

Водночас – це ще й пошук неспокійного і незмінного у своїй змінності, а потяг до жінок – це, по суті, спроба наближення до ідеалу у фрейдистському розумінні, до ідеалу в особі матері. Це – ритм вічного руху життя, де народження й смерть, щастя й біль, юність і старість, мудрість і наївність у кінцевому підрахунку є полярними варіаціями якоїсь вищої сутності, що стає у цьому творі синонімом божественного і довершеного: це Мати – Єва, Марія, велика Праматір усього сущого. Тема материнського начала – провідна, наскрізна тема роману; зароджуючись у глибинах словесно-мовленнєвого рівня, вона уособлюється на рівні системи персонажів у постаті Ґольдмунда.

В суперечці двох світів, двох мелодій буття за душу героя перемагає світ материнського: приходячи до сутності своєї натури, Ґольдмунд пускається у сферу природного і чуттєвого. Його шлях пролягає до Матері, образ якої, вбираючи в себе всю множинність індивідуального і випадкового, перетворює його на цілісність всезагального. Розвиваючись від конкретного до універсального, цей шлях стає істинним сенсом мандрів героя, виводячи розвиток сюжетної дії зі сфери особистого конфлікту на рівень проблем загальнолюдського масштабу.

Проводячи свого героя колами земного пекла, жорстокого життя, Гессе показує самовиховання Ґольдмунда як шлях страждань. Адже тільки спізнавши страждання, людина має змогу збагнути справжню цінність життя.

З образом Ґольдмунда тісно пов’язана проблема творчої особистості, обраної натури, тема мистецтва. Творчий дар підносить людину над тваринним світом, але він водночас і віддаляє її від обивателів, міщан, бюргерів. І таким чином, ненависть-любов Ґольдмунда до буденності відкриває в ньому самому новий зміст.