– Любі брати, ви ж не думаєте, що я розуміюся на цьому так само добре, як ви. Це похвально, що Нарцис так переймається школою і прагне вдосконалити навчальний план. Але якщо його начальник дотримується іншої думки, то Нарцисові належить мовчати й підкорятися, бо будь-які вдосконалення навчання нічого не варті, якщо через них порушується порядок і послух у цій обителі. Я картаю Нарциса за те, що він не вміє поступатися. А вам обом, молодим вченим, бажаю, щоб вам ніколи не бракувало зверхників, дурніших за вас; немає нічого ліпшого від зарозумілості. – З цим доброзичливим жартом він їх і відпустив. Проте він аж ніяк не забув протягом наступних днів простежити, чи вчителі зуміли знову порозумітися.
І ось сталося так, що в монастирі, який бачив безліч облич, з’явилося нове лице, яке не належало до тих, що швидко забуваються. Це був хлопець, якого батько записав заздалегідь і який прибув одного весняного дня, щоб навчатися у монастирській школі. Біля каштанового дерева юнак і його батько прив’язали своїх коней, а з воріт назустріч їм вийшов сторож.
Хлопчик подивився на ще по-зимовому оголене дерево.
– Такого дерева, – сказав він, – я ще ніколи не бачив. Красиве, дивовижне дерево! Хотів би я знати, як воно називається.
Батько, чоловік старшого віку, із заклопотаним і трохи роздратованим обличчям, не зважав на слова юнака. Зате сторож, якому хлопець відразу сподобався, відповів йому. Хлопець люб’язно подякував, простягнувши руку, й сказав:
– Мене звати Ґольдмунд, я ходитиму тут до школи.
Лагідно всміхнувшись, чоловік пішов попереду прибульців через ворота, широкими сходами вгору, а Ґольдмунд зайшов до монастиря без будь-якого страху, з почуттям, що вже може стати другом двом створінням, яких щойно зустрів: дереву і сторожеві. Прибулих прийняв отець завідувач школи, а надвечір ще й особисто абат. В обох місцях батько, імперський чиновник, представив свого сина Ґольдмунда і був запрошений якийсь час побути гостем обителі. Втім він скористався гостинністю лише на одну ніч, пояснивши, що завтра мусить повертатися. Як подарунок монастиреві він запропонував одного зі своїх коней, і цей дар було прийнято. Розмова з духовними особами була ввічлива й прохолодна; але як настоятель, так і завідувач з радістю поглядали на Ґольдмунда, що шанобливо мовчав, цей милий тендітний юнак сподобався їм одразу. З батьком вони без жалю розпрощалися наступного дня, а сина охоче залишили тут. Ґольдмунд був представлений учителям і отримав ліжко у школярській спальні. Поштиво, з похмурим обличчям він попрощався зі своїм батьком, який від’їжджав верхи, стояв, дивлячись йому вслід, доки той не зник між зерносховищем і млином за вузькими склепінчастими ворітьми зовнішнього монастирського двору. Коли він обернувся, на його довгих білявих віях тремтіла сльоза; аж тут його спіткав сторож, лагідно поплескуючи по плечу.
– Юний паничу, – промовив він приязно, – не журися. Спочатку майже всі сумують за домом, за батьком, матір’ю, братами й сестрами. Але швидко ти переконаєшся: тут теж можна жити, і досить непогано.
– Дякую, брате-стороже, – відповів юнак. – Я не маю ані братів з сестрами, ані матері, у мене є тільки батько.
– Зате тут ти знайдеш товаришів, і науку, й музику, і нові ігри, яких ще не знаєш, і те й се, ось побачиш. А коли тобі знадобиться той, хто бажає тобі добра, приходь до мене.
Ґольдмунд усміхнувся йому:
– О, дуже вам дякую. Та якщо вам хочеться мене втішити, то покажіть мені, будь ласка, де стоїть наш коник, якого залишив тут мій батько. Я хотів би з ним привітатися й переконатися, чи все у нього гаразд.
Тоді сторож узяв його з собою і повів до конюшні, що знаходилася біля житниці. Там, у літеплих сутінках, пахло кіньми, гноєм і ячменем, а в одному зі стійл Ґольдмунд знайшов гнідого коня, який привіз його сюди. Обійнявши обома руками тварину, яка його впізнала й витягнула йому назустріч голову, він пригорнувся щокою до широкого лоба з білою плямою, ніжно його погладив, нашіптуючи у вухо:
– Привіт, Блесе, мій конику, мій розумнику, у тебе все добре? Чи ти ще любиш мене? Чи є у тебе що їсти? Чи ти теж згадуєш нашу домівку? Блесику, конику, любий хлопчику, як добре, що ти залишився тут, я буду часто приходити до тебе й дивитися, як тобі тут ведеться. – Діставши із закоту рукава шматок хліба, залишений після сніданку, він розкришив його і згодував тварині. Попрощавшись, він пішов за сторожем через двір, широченний, наче ринкова площа великого міста, й частково засаджений липами. Біля внутрішнього входу він подякував сторожеві, подавши руку, коли раптом помітив, що не пам’ятає дороги до приміщення школи, яке йому вчора показували, засміявся, почервонів і попросив сторожа провести його туди, що той охоче й зробив. Отже, він зайшов до шкільної зали, де на лавах сиділа дюжина хлопчаків і юнаків, і помічник учителя Нарцис обернувся до нього.
– Я Ґольдмунд, – назвався він, – новий учень.
Нарцис коротко, не усміхаючись, привітався, вказавши йому на місце у задньому ряду, й продовжив свій урок.
Ґольдмунд сів. Він був здивований зустріти тут такого молодого вчителя, хіба на кілька років старшого за нього самого, він дивувався й страшенно радів, що цей юний вчитель такий красивий, такий благородний, такий серйозний і водночас такий привабливий і чарівний. Сторож був до нього люб’язним, абат теж приязно його зустрів, там у стійлі стояв Блес – шматочок домівки, а тут ще й цей дивовижний юний учитель, серйозний, як учений, і витончений, немов принц, та ще й з таким вольовим, стриманим, діловим і переконливим голосом! Він уважно слухав, не зовсім розуміючи спочатку, про що йдеться. Йому було добре. Він потрапив до хороших, приємних людей і був готовий любити їх і добиватися їхньої дружби. Зранку, ще лежачи в ліжку, після пробудження, він почувався пригніченим, та ще й давалася взнаки втома від тривалої подорожі, і прощаючись з батьком, він не втримав сліз. Та зараз усе було добре, він був задоволений. Він довго й повсякчас розглядав молодого вчителя, радів його підтягнутій стрункій статурі, прохолодному блискові його очей, його тонким устам, що ясно й чітко формували склади, його натхненному, наполегливому голосові.
Проте, коли урок закінчився й школярі галасливо попідхоплювалися з місць, Ґольдмунд перелякався, засоромлено помітивши, що якийсь час проспав. І не тільки він це помітив, його друзі по парті теж бачили це й пошепки передавали іншим. Щойно молодий вчитель залишив приміщення, як однокласники зусібіч почали смикати й штурхати Ґольдмунда.
– Виспався? – запитав один, вишкірившись.
– Гарний учень! – глузував інший. – З нього вийде справжній світоч церкви. Видно вже з першого уроку!
– Покладіть малого в ліжечко, – запропонував хтось із них, і вони підхопили його за руки й ноги, щоб винести під загальний регіт.
З такої несподіванки Ґольдмунд розлютився; він пручався, намагаючись вивільнитися, діставав штурханів, доки його нарешті кинули, але хтось усе ще продовжував тримати за ногу. Від нього він з силою вирвався, накинувся на першого-ліпшого і зчепився з ним у запеклій бійці. Його суперник був сильним парубком, так що всі завзято спостерігали за двобоєм. Коли ж Ґольдмунд не піддався й надавав силачеві добрячих стусанів, то серед товаришів у нього вже з’явилися друзі, хоч він ще й не знав їхніх імен. Та раптом всі кинулися врозтіч, і щойно вони встигли зникнути, як зайшов отець Мартін, керівник школи, й зупинився перед хлопчиком, що залишився сам. Він здивовано поглянув на хлопця, блакитні очі якого збентежено блищали на розпашілому і трохи побитому обличчі.
– І що це з тобою? – запитав він. – Ти ж Ґольдмунд, чи не так? Вони скривдили тебе, ці бешкетники?