Тихим посвистом пролетів наказ підпалювати «смолоскипи». Раби крешуть вогонь, а Аталові здається, що то Фільоменині очі крешуть його по закривавленому серці. І чує він, як палять його гострі іскри… Ах, нехай згорить у них і цезар… і Рим… і цілий світ… і його життя… Щось більше за кохання, повніше за співчуття, гостріше за біль огортає варвара. Все, що відчував колись, зібралось у цьому тремтінню душі: і те, що було й уже забулось, і те сподіване, що мало прийти. І все разом протестує й кричить, вимагаючи для себе й для тієї прозорої дівчини, зарум’яненої зо споду запаленим хмизом, частиночки щастя, права на життя в цьому широкому, просторому світі. Але чорними бовдурами диму чавить усе безмежна розпука. Бо ж – де те життя, коли все під владою смерти!.. Повільної й тяжкої смерти…
Не зовсім розуміючи пощо, вхопився варвар за лук і поклав стрілу. Але на мить спустив додолу зброю.
– Фільомено! Фільоменко!.. Пригадуєш? Я обіцяв тобі віддячити за все… Як я можу тепер?.. Як? Тільки так… – підніс лук і націлив на дівчатко стрілу.
Чорний дим кількома гадюками обвивається довкола Фільомениних ніжок.
– Фільоменко! Принаймні ти не будеш мучитися, зайво страждати. Нехай твій Бог змилується… Візьми і мене в той… твій прекрасний садок.
Стріла заспівала, пурхнула, як маленька пташка.
Кивнула голівкою Фільомена й немов тільки тінь голосу впала Язиґові в ухо:
– Візьму…
Глибоко вбилася зліва у груди воякова стріла. Припала, немов принесла не смерть, а поцілунок. Чистий і вірний, на віки вірний, як сама смерть безповоротна. Але ще тремтіло Фільоменине маленьке тільце, а може, це пробігали по ній тіни вогняних язиків, що били гострими батогами в потемніле небо? А що, як жива?
Варвар швидко поклав другу стрілу й пустив не в серце, а – для певности – під вухо. Пустив із повної тятиви, хоч і вірив у твердість своєї руки. Але… дим… Як заслона, закриває він тіло, тільки ще, здається, грає легкий усміх на любому обличчі.
– Боже!.. А що ж, як вона ще й досі жива?
І Атал що було сили в руці – випустив третю.
Вдалині хвилювалися кривавою загравою лави живих палаючих стовпів. Удавано-радісні вигуки на честь цезаря переплутувались із звуковим мережевом тріскаючого в огні хмизу й запліталися червоно-жалібними стьожками – передсмертними стогнаннями жертв. Дехто з них пробував ще співати слова хвалебних гімнів, що падали святими квітками на палаючі жертовники. В нагрітому повітрі колихнувся вітрець і потяг на урочистий похід чад паленого м’яса.
Перед лєктикою цезаря бігли хлопчики й пригорщами сипали троянди, з боків ішли дівчата-рабині й кадили… кадили, аж звивалися хмари з того кадильного диму, а через них проходив пах і стогін.
Варвар відчув, як уся його істота наповнилась огидою, образою, жалем і гнівом. В голові, непризвичаєній до складніших міркувань, сплелися думки у вогнений вузол, а з того вузла увільнена й ясна видавалася тільки одна правда, що її навчали Язиґа у війську:
– «Вояк, що програв бій, жити не сміє!»
Ще раз кинув погляд – немов віддав очі й душу – вгору. Не бачив обличчя Фільомени, але ж бачив, ясно бачив над її головою розцвілий вінок сяйливо білого проміння. Не промовив нічого, тільки рвучко витяг меч…
* * *
Коли цезарів похід порівнявся з Фільомениним стовпом, два сенатори на хвилину перервали розмову. Їхні байдужі погляди обережно діткнулися до трупа молодого лєґіонера, що впав наперед із устормленим у груди мечем. Торкнулись і відскочили з погордою.
– Видима річ – варвар, – з огидою кинув один.
– У лісах і в боях тільки можуть вони жити… Не в культурному Римі, – крізь зуби процідив другий.
– Не в міру вражливі…
– Дикуни!..
Mater Regum
– «Мати королів» – слова прості, а горді, як римська епітафія. Та в дійсності вони й є епітафія, бо ж є це напис на цвинтарі в Аяччіо, на гробниці Марії-Летиції Бонапарте, що була матір’ю Наполеона I-го, імператора французів, Йосипа, короля Еспанії (1808–1813), Людовика (батька Наполеона III-го), короля Голандії (1806–1810) і Жерома, короля Вестфалії (1807–1813).
Мати перелічених володарів, Летиція, народилася 24 серпня, р. 1750 в Аяччіо, на Корсиці, в родині малопомітного капітана Рамоліно. Був це старовинний рід, середньої заможности, доброї слави. Нічим не визначався він з-поміж інших подібних поважних, порядних корсиканських родів.
Коли Марії-Летиції сповнилося тридцять літ, вона палко закохалася в Карла-Маріо Бонапарте. Був то веселий, запальний юнак, що саме закінчив правознавство в Пізі, в Італії, й так само глибоко кохав Летицію Рамоліно. Тільки не мріяв про те Карло, щоб одружитись і зажити спокійним родинним життям зо своєю милою в тихому кубельці. Його палка вдача не могла знести й думки про те, що його прекрасна батьківщина, його вільнолюбивий нарід мусять схилитися під тяжкою владою чужинців. Розбити кайдани, порвати пута, увільнити рідну землю! – от гасла, що міцніше за вогонь кохання до любої Летиції, палили його шляхетне серце. І юнак не осів вдома, а пристав до патріотів-повстанців, що на їх чолі станув Паскуале Паолі. Та ж як правдивий лицар несе в похід наймення своєї Дами, поніс у бій нерівний і Карло Бонапарте свою любов до Летиції. У вогні сутичок його кохання окріпло, зросло й звалило перешкоди, які – звичайна річ! – батьки Летиції ставили на шляху молодій парі.
Вічна, прастара тема – «батьки і діти»! Природно, що старші вже батьки Летиції були проти повстань, як проти «божевільної мрії», що, на їхню думку, ніколи не могла здійснитись, як не могла вже ніколи знову повстати «незалежна» Корсика. Тому, коли Карло й Летиція побралися, батьки знайшли інший шлях відвернути своїх дітей від «шаленої ідеї»: впорядили молодятам добре господарство. Шмат родючої землі, винниця, гроші – все, потрібне для спокійного добробуту на своїй власній землиці, хоч і не на своїй корсиканській, віддано в розпорядження молодих людей. Та не довго їх те все бавило. На перший заклик Паолі покинув Карло «і ставок, і млинок» і подався до міста Корті, де гуртувався головний повстанчий осередок. Тут Карло став найближче до ватажка як його ад’ютант і крок у крок слідкував за вождем.
І Летиція йде до чоловіка, у військо, та ще й не сама, а з малою дитиною. Там бере пряму участь у боях як вояк і несе всі тягарі повстанчого життя.
Злидні, скрута, невдачі… На початку повстанців розбито. Але не переможено, бо ж вони знову відважно йдуть на бій. Але ворог дужчий: він вибиває їх із Корті й придушує рух.
Летиція, що сподівається другої дитини – Наполеона, тікає вкупі з іншими з місця поразки. Криється в печерах, ховається в горах, в ущелинах, у диких хащах. Нарешті, через протекцію друзів, дістає вся Бонапартова родина дозвіл вернутися до Аяччіо. Квапляться, бо Летиції надходить пора. Та ж при переході гірської річки, Ліамонте, що саме казиться в повіні, Летицію зриває вода з коня й несе у вир. Та ж Летиція, що, не зважаючи на свої юні роки, вже не раз заглядала у вічі смерті, не розгублюється, не лякається, зробивши надлюдські зусилля, виривається з обіймів приливної хвилі й врятовує своє життя та життя будучого імператора чужої їй Франції.
Року 1793 Корсику захоплюють англійці, й Летиція мусить втікати. До року 1799 проживає вона в Франції, в Марсейлі, аж поки нарешті Наполеон кличе її до Парижу. Та напочатку обставини, в яких перебуває майбутній володар Европи, не були дуже блискучі. Наполеон має великі плани й надії, але чималі й злидні. Бо ж факт незаплаченого рахунку прачці – Катерині Лефевр – використаний В. Сарду для своєї славної комедії, зовсім не був вигаданий.
З інтронізацією Наполеона-імператора (р. 1804), Летиція дістає титул «Матери його величности» й «апанаж» – міліон франків річно. Але вона мала час довідатись про ціну гроша й не дуже розкидає отой свій «апанаж»…