З хвилину хлопчики мовчки переглядалися між собою, а потім Томмі вислизнув з кімнати і, підійшовши зовні до вікна, зазирнув у клас: штора була трохи відхилена, тож у вузеньку смужку було видно все. Томмі вжахнувся, коли побачив, що пан Баер зняв довгу, вкриту пилом лінійку, бо нею рідко користувалися. «Господи, він хоче побити Нета лінійкою! Краще б я нічого не говорив!», – подумав добросердечний хлопчик: покарання лінійкою вважалося страшною ганьбою.
– Ти пам’ятаєш, що я казав тобі останнім разом? – сумно, але не сердито запитав пан Баер.
– Пам’ятаю, тільки, будь ласка, будь ласка, не змушуйте мене робити це! Я не можу! – в розпачі вигукнув Нет, задкуючи до дверей і ховаючи руки за спину.
«Що ж це таке, він, здається, страшно боїться! Якби така штука сталася зі мною, я переніс би покарання як чоловік», – подумав Томмі, хоч серце в нього калатало.
– Я дотримаю свого слова, а ти постарайся на майбутнє запам’ятати, що не слід брехати, – сказав пан Баер. – Візьми лінійку й вдар мене гарненько по долоні шість разів.
Томмі так вразили ці слова, що він мало не впав з лавки, на якій стояв. Але хлопчик міцно схопився за підвіконня, бо не міг пропустити драму, яка розгорталася перед його очима.
Пан Баер говорив тоном, що не допускав заперечень, і Нет був змушений коритися. Він взяв лінійку й з переляканим виглядом двічі вдарив свого вчителя по долоні. Відтак зупинився й, піднявши залите сльозами обличчя, глянув на пана Баера.
– А зараз бий сильніше, – твердо сказав той.
Бачачи, що ніякі прохання не подіють на пана Баера, й бажаючи якнайшвидше закінчити це катування, Нет закрив обличчя рукавом і вдарив так, що долоня чоловіка почервоніла. Проте, біль, який відчував у ту хвилину Нет, був набагато сильнішим.
– Може, досить? – задихаючись, запитав він.
– Ні, залишилося ще два рази, – відповів пан Баер.
Нет знову вдарив його по руці, майже не бачачи, куди потрапляє, а потім кинув лінійку й, схопивши руку пана Баера, притулився до неї обличчям і заплакав від сорому, любові й каяття.
– О, тепер я запам’ятаю! Тепер я пам’ятатиму! – вигукнув він.
– Сподіваюся, що так, – лагідно сказав пан Баер, поклавши руку йому на плече. – Попроси Бога допомогти тобі й постарайся надалі позбавити нас обох від подібних сцен.
Томмі відскочив від вікна й повернувся в зал. У нього було таке збентежене обличчя, що хлопчики, оточивши його, почали наперебій випитувати, яке страшне покарання пан Баер застосував до Нета.
Томмі аж занадто виразним шепотом почав розповідати, а вони слухали з таким виглядом, ніби чекали, що небо ось-ось впаде на них. Це порушення звичного порядку речей приголомшило всіх без винятку.
– Одного разу він змусив мене зробити те саме, – сказав Еміль так, ніби зізнався в жахливому злочині.
– І ти вдарив його? Ударив нашого милого, старого тата Баера? – вигукнув Нед, міцно схопивши Еміля за комір. – Хотів би я подивитися, як би ти зробив це зараз!
– Це було давно. Тепер я радше дам відрубати собі руку, ніж ударити його, – сказав Еміль і, обхопивши Неда руками, обережно поклав його спиною на підлогу, хоч за інших обставин той отримав би кілька болючих стусанів.
– Як ти міг? – розгублено промовив Демі.
– Мені спочатку здавалося, – ділився спогадами Еміль, – що це дрібниці, й буде навіть кумедно виконати таку штуку. Але коли я вдарив дядька, то раптом згадав все, що він зробив для мене, й не зміг більше підняти лінійку. Ні, ні за що у світі! Якби він навіть звалив мене з ніг і почав топтати ногами, я не став би опиратися – таким винуватим почувався!
Еміль вдарив себе кулаком у груди, щоб висловити своє каяття.
– Нет, мабуть, все ще плаче, він страшенно засмучений, – сказав Томмі. – Не скажемо йому й слова про те, що трапилося, добре?
– Звичайно, не скажемо, але брехати дуже погано, – сказав Демі, із жахом думаючи про те, що покаранню піддався такий добрий дядечко Фриц.
– А чи не піти нам звідси? – тактовно запропонував Франц. – Тоді Нету можна буде непомітно пройти нагору.
І він разом із хлопчиками попрямував до звіринцю – їхнього улюбленого притулку у важкі хвилини.
Нет не спустився до обіду, тож пані Джо принесла йому поїсти, сказавши при цьому кілька ласкавих слів, які трохи полегшили його біль, однак підвести на неї очі він так і не зміг.
Через деякий час хлопчики, що гралися поблизу, почули звуки скрипки й подумали: «Значить, заспокоївся». Так, він заспокоївся, але все ще соромився зійти вниз. Нарешті зважився трохи прочинити двері, щоб якомога непомітніше прослизнути надвір і побігти в ліс. На сходах сиділа Дейзі, цього разу без роботи й без ляльки, але з носовичком у руках. Ймовірно, вона плакала через свого друга, який сидів на самоті.
– Я йду гуляти. Хочеш зі мною? – запитав Нет, намагаючись удавати, ніби нічого особливого не сталося, але відчуваючи глибоку вдячність до Дейзі за її безмовне співчуття. Йому здавалося, що тепер всі повинні дивитися на нього, як на злочинця.
– О, так! – вигукнула Дейзі й побігла за капелюхом, горда від того, що великий хлопчик запросив її гуляти.
Товариші Нета бачили, як вони з Дейзі йшли до лісу, але жоден з них не кинувся їх наздоганяти, бо знали, що ця добра маленька дівчинка буде для нього найкращою супутницею і втішить краще, ніж будь-хто інший. Хлопчики з Пламфілду були набагато делікатнішими, ніж вважали люди, які не схвалювали методів виховання в школі Баерів.
Прогулянка пішла Нету на користь: повернувшись додому, він був хоч і мовчазнішим, ніж зазвичай, однак так само приязним. Ніхто й словом не обмовився про ранкову подію, але вплив її на Нета був очевидним. Причому з часом він тільки посилювався. Хлопчик щосили намагався виправитися, в чому йому терпляче допомагав пан Баер.
І щоразу, коли Нет торкався руки свого доброго вчителя, він згадував, що той заради нього добровільно терпів біль.
V. Форми для пиріжків
– Що трапилося, Дейзі?
– Хлопчики не хочуть, щоб я гралася з ними.
– Чому ж?
– Вони кажуть, що дівчатка не грають у футбол.
– Ні, вони грають, бо я теж грала, – й пані Баер засміялася, згадавши свої дитячі витівки.
– І я знаю, що можу грати. Ми з Демі часто грали в футбол, і нам було дуже весело. А тепер він не хоче, бо товариші сміються над ним.
– А знаєш, адже він, мабуть, має рацію, моя люба. Удвох вам було добре грати, але футбол занадто галаслива гра, якщо в ній беруть участь дванадцять хлопчиків. Я на твоєму місці придумала б для себе якусь іншу хорошу гру.
– Мені набридло гратися на самоті, – похмуро заперечила Дейзі.
– Я скоро прийду й пограюся з тобою. А зараз мені потрібно приготуватися для поїздки в місто. Ти теж поїдеш зі мною, побачишся з мамою, а, якщо захочеш, то залишишся вдома.
– Я дуже хочу побачитися з мамою й Джозі, але краще повернуся. Без мене Демі нудьгуватиме, та я й сама більше люблю жити тут, тітонько.
– Ти не можеш обійтися без свого Демі, так? – запитала Джо, мабуть, цілком розуміючи її любов до єдиного брата.
– Звичайно, не можу. Ми близнюки, тому любимо одне одного більше, ніж інші брати й сестри, – відповіла Дейзі, й обличчя її прояснилося: вона вважала, що бути близнюками – найбільше щастя, яке тільки можна собі уявити.
– То чим же ти вирішила займатися, поки я збиратимуся? – запитала пані Баер, водночас швидко розкладаючи на полицях білизну.
– Не знаю, – відповіла Дейзі, схопившись за двері й ліниво гойдаючись на них. – Ляльки та іграшки мені набридли. Як було б добре, якби ти, тітонько Джо, придумала якусь нову гру для мене.
– Добре, я постараюся придумати, але на це потрібен час, моя люба. А поки чи не хочеш зійти вниз і подивитися, що готує Ейзі на сніданок?
– Хочу, якщо тільки вона не сердита.
І Дейзі вирушила на кухню, де повновладно панувала негритянка Ейзі.
Через п’ять хвилин дівчинка повернулася веселою, зі шматочком тіста в руці й борошном на кінчику носа.
– Можна мені покуховарити з Ейзі, тітонько? Ми робитимемо пиріжки. Вона сьогодні добра й дозволила мені допомагати їй. А це так весело! – одним духом випалила Дейзі.