– Звичайно, подбаємо! – вигукнула пані Баер, прочитавши листа.
А коли побачила Нета, то відчула, що зробить це в будь-якому разі – є в нього талант чи ні. Цьому хворому, самотньому хлопчикові потрібен насамперед притулок і ніжна материнська турбота. Подружжя уважно спостерігало за Нетом і, попри його обшарпаний одяг і брудне обличчя, помітили багато такого, що їм сподобалося.
Нет був аж надто худорлявим дванадцятирічним хлопчиком. Попри виснаження, його бліде обличчя все одно мало привабливий вигляд: блакитні очі, високе чоло, виразний рот. Але раз у раз його спотворював тривожний, переляканий вираз, наче хлопчик очікував на лайку або й побиття. Його губи тремтіли від ніжного погляду, а очі зустрічали кожне ласкаве слово зі зворушливою вдячністю.
«Бідний хлопчик! Нехай грає на скрипці хоч цілими днями», – подумала пані Баер, побачивши, як просяяло обличчя Нета, коли Томмі згадав про оркестр.
Після вечері, коли хлопчики прибігли в клас і взялися за різні ігри, з’явилася пані Баер зі скрипкою в руках. Сказавши кілька слів чоловікові, вона підійшла до Нета, який сидів у куточку і з великим інтересом дивився на те, що відбувається.
– Чи не зіграєш ти нам що-небудь, милий? – запитала вона. – Нашому оркестрові якраз бракує скрипки, тож, гадаю, ти міг би цьому зарадити.
Вона думала, що Нет зніяковіє й засоромиться, але хлопчик одразу схопив інструмент і почав з любов’ю оглядати його, непідробно радіючи.
– Я зіграю якнайкраще, мем, – сказав він і провів по струнах смичком, ніби поспішаючи почути знайомі звуки.
У кімнаті стояв неймовірний галас, але Нет не звертав на це уваги. Він не чув нічого, крім звуків, які дарувала скрипка, й грав, забувши про все на світі. Це була простенька мелодія, якою часто послуговуються вуличні музиканти. Діти перестали шуміти й спочатку з подивом, а потім із помітним задоволенням слухати музику, дедалі ближче підступаючи до Нета. Підійшов і пан Баер.
Нет грав, не помічаючи нічого й нікого. Очі хлопчика блищали, на щоках спалахнув рум’янець, а худенькі пальці швидко водили смичком. Коли він закінчив, пролунали гучні оплески. Нет озирнувся навколо, ніби намагаючись сказати: «Я намагався грати якнайкраще. Не знаю, чи сподобалося вам».
– Ти чудово впорався! – вигукнув Томмі, який вважав, що Нет перебуває під його опікою.
– Гратимеш першу скрипку в моєму оркестрі, – зі схвальною усмішкою додав Франц.
– Тедді має рацію, – шепнула пані Баер чоловікові. – З цього хлопчика насправді вийде щось хороше.
Пан Баер енергійно кивнув і, поплескавши Нета по плечу, додав і собі добрих слів:
– Ти грав дуже добре, мій хлопчику. Виконай нам тепер якусь пісню, а ми заспіваємо її хором.
Це була найщасливіша хвилина в житті бідного Нета. Його провели на почесне місце біля рояля, а хлопчики встали навколо. Вони дивилися на маленького музиканта з повагою, не звертаючи уваги на його жалюгідний одяг, і з нетерпінням чекали, коли він знову заграє.
Вибрали знайому всім пісню, й концерт почався. Трійка інструментів – флейта, скрипка й рояль та хор дитячих голосів наповнили кімнату новими звуками. Це було занадто сильне враження для Нета: коли останні звуки пісні завмерли, його губи затремтіли, він впустив скрипку й, відвернувшись до стіни, заридав, як маленька дитина.
– Милий мій, що з тобою? – вигукнула пані Баер, яка теж співала з дітьми й водночас намагалася утримати маленького Роба, який намагався відбивати такт ногою.
– Ви всі так ласкаві… І все так добре… Я не зміг втриматися… – схлипуючи, промовив Нет, а потім закашлявся й насилу перевів подих.
– Ходімо зі мною, мій хлопчику, тобі потрібно лягти в ліжко й відпочити. Ти втомився, а тут дуже гамірно для тебе, – прошепотіла пані Баер і відвела Нета до себе у вітальню, де дала йому спокійно виплакатися.
Ця напрочуд товариська жінка справила на Нета таке сильне враження, що він розповів їй свою історію, яку вона, хоч і знала, але подробиці слухала зі сльозами на очах.
– Тепер, моє дитя, – сказала пані Баер, коли він закінчив, – у тебе є і батько, й мати, й домівка. Не думай більше про своє важке минуле, спробуй перейнятися спокоєм і щастям. І знай, що тобі вже більше не доведеться страждати, в усякому разі там, де ми зможемо цьому зарадити. У Пламфілді хлопчикам живеться весело. Водночас ми намагаємося привчити їх до самостійності й виховати так, щоб вони встояли перед викликами дорослого життя. Ти гратимеш на скрипці, скільки захочеш, а тепер лягай спати. Завтра разом придумаємо щось веселе й цікаве.
Нет міцно стискав її руку. Він не міг вимовити жодного слова, але очі хлопчика красномовно розповідали про його почуття. Пані Баер привела його до великої кімнати, де їх зустріла висока німкеня з таким круглим і веселим обличчям, що воно здавалося чимось на зразок сонця, а широка оборка її чепчика могла зійти за промені.
– Це няня Гуммель, – сказала пані Баер. – Вона приготує тобі теплу ванну й підстриже волосся. Он там двері до ванної кімнати. У суботу ввечері ми миємо всіх маленьких хлопчиків і кладемо їх в ліжко, перш ніж великі закінчать співати. Ну, Роб, йди митися.
Пані Баер швидко роздягла Роба, віднесла його в маленьку кімнату поруч з дитячою й посадила у ванну.
Тут, окрім двох великих ванн, були душі, тазики та інші пристосування для миття. Через деякий час Нет опинився у ванні, про що раніше міг тільки мріяти. Він сидів у теплій воді, чекаючи поки розмокне бруд і дивився на двох жінок, які ледь справлялися з найменшими. Ті пустували й сміялися впродовж всієї процедури й затихли тільки після того, як їх поклали в ліжко.
Коли вимитий до блиску Нет сидів у суміжній маленькій кімнаті перед каміном, а няня стригла йому волосся, то почув, що у ванну запустили нову партію хлопчиків. Вони одразу здійняли неймовірний шарварок, так плескаючись водою, ніби були молодими тюленями. Пані Баер ледве встигала контролювати ситуацію й нагадувала квочку, в якої замість курчат вилупився цілий виводок каченят.
– Нету, гадаю, краще лягти в сусідній з вами кімнаті, – сказала вона няні. – Якщо він почне кашляти вночі, ви зможете дати йому льняного відвару.
Няня погодилася й, одягнувши на Нета фланелеву нічну сорочку, дала йому випити щось тепле й солодке, а коли він ліг у ліжко, підіткнула ковдру. Хлопчик лежав нерухомо, закутаний, як мумія, насолоджуючись незвичним комфортом. Відчуття чистоти було таким новим і приємним для нього, а фланелеві нічні сорочки вважалися небаченою розкішшю в тому середовищі, де він жив досі.
Тепле питво заспокійливо подіяло на його кашель, так само як ласкаві слова – на самотнє серце. Він не йняв віри, що після всіх поневірянь, в його житті з’явилися люди, які піклуватимуться про нього. Бідному хлопчикові часом спадало на думку, що сталося якесь непорозуміння, дивний сон. Він заплющував очі, щоб перевірити, чи не зникне все, коли їх розплющити. Нета охопило таке щастя, що він не міг заснути. Та, очевидно, й не треба було. Бо сталося ось що.
Після короткого затишшя раптом з усіх боків полетіли подушки, які кидали один в одного маленькі білі фігурки, що повискакували з ліжок. Битва відбувалася в кількох кімнатах, іноді розпалювалася навіть у дитячій для найменших, коли туди заскакував переховуватися якийсь воїн.
Ні няня, ні пані Баер не звертали на це жодної уваги. Вони не дивувалися й не зупиняли дітей. Няня розвішувала рушники, а пані Баер діставала чисту білизну так спокійно, ніби не відбувалося нічого особливого. Вона навіть сама взяла певну участь у грі. Коли один сміливий хлопчик кинув у неї подушкою, вона швидко підхопила її та жбурнула в нього так спритно, що він був змушений втекти з кімнати.