– Ну, а тепер, Нете, може, підеш пограєш на скрипці? – запитала вона, ніби вгадавши, чого йому найбільше хотілося. – Спробуй вивчити один зі славнів, які ми співатимемо ввечері.
У будинку стояла глибока, святкова тиша. Нет взяв скрипку й, зайшовши до порожнього класу, розгорнув ноти на освітленому сонцем підвіконні. Дві щасливих години пролетіли непомітно – він наче забував своє важке минуле.
Незабаром з церкви повернулися інші вихованці, й після обіду всі зайнялися різними справами. Одні читали, інші писали листи додому, виконували домашні завдання або просто тихо розмовляли між собою. О третій годині хлопчики разом з паном Баером вирушили на прогулянку, а пані Баер з Дейзі й двома синами поїхала в місто до батьків: вона завжди відвідувала їх у неділю.
Нет почувався ще дуже слабким для тривалої прогулянки, тож попросив залишити його вдома з Томмі, який люб’язно запропонував показати йому всі визначні пам’ятки Пламфілда.
– Ти бачив будинок, а тепер я покажу тобі сад, тік і звіринець, – сказав Томмі, коли їх залишили самих, доручивши Ейзі наглядати передовсім за Томмі, в якого завжди були найкращі наміри, але чомусь якимось незбагненним чином постійно траплялися найнеприємніші історії.
– Що ж це за звіринець? – запитав Нет, слідуючи за новим другом алеєю, яка огинала будинок.
– Усі хлопці мають улюбленців серед тварин, – пояснив він. – Тож тримаємо їх на току й називаємо це звіринцем. Ось ми й прийшли. Подивися, якою красунею виросла моя морська свинка! – Томмі гордо вказав на найпотворнішу тваринку з усіх, які коли-небудь бачив Нет.
Своє враження він, зрозуміло, не озвучив, зате сказав те, що могло б потішити Томмі:
– У мене є приятель, у якого цілих дванадцять морських свинок. Він хотів подарувати мені одну – біленьку з чорними цятками, але я відмовився, бо в нас не було постійного житла. Якщо хочеш, можу забрати її для тебе, – додав він, бажаючи зробити приємність товаришеві.
– Звичайно, хочу, – зрадів Томмі, – а я тоді подарую тобі мою. І вони зможуть жити разом, якщо не битимуться. Ось ці білі мишки належать Робу – їх йому подарував Франц, а кролики – Неду. Тут Демі розводить черепах: торік у нього було шістдесят дві штуки! На спині в однієї з них він надряпав своє ім’я та дату випуску в дику природу. Сподівається побачитися з нею через багато-багато років і упізнати за цими позначками. Він десь прочитав, як одного разу знайшли черепаху, мітка на якій засвідчила, що їй вже сто років. Демі такий смішний!
– А що в цьому ящику? – запитав Нет, зупинившись біля великого глибокого ящика, до половини наповненого землею.
– Тут склад черв’яків Джека Форда, – сказав Томмі. – Він їх викопує із землі й тримає тут, а потім продає нам, коли йдемо на риболовлю. Це дуже зручно, проте дорого – Джек іноді буває дуже скупим. Нещодавно мені довелося викласти два центи за дюжину, так він ще накидав найменших. Я його попередив, що копатиму собі черв’яків сам, якщо ціна не зменшиться.
А ще в мене є дві курки – оті сіренькі. Вони несуть великі яйця, які я продаю пані Баер. До речі, ніколи не беру з неї більше ніж двадцять п’ять центів за десяток, ніколи! Мені було б соромно брати більше, – і Томмі кинув зневажливий погляд на склад черв’яків.
– А чиї це собаки? – запитав Нет, уважно слухаючи розповідь про торгові операції школярів. Він також зрозумів, що заступництво такої людини, як Томмі, буде дуже корисним.
– Велика собака – Еміля. Пані Баер назвала її Колумбом, – відповів Томмі тоном господаря звіринця, який демонструє своїх звірів. Біле щеня – Роба, а жовте – Тедді. Якийсь чоловік хотів втопити їх у нашому ставку, але пан Баер йому не дозволив. Ці щенята якраз підходять для малюків, мене вони не дуже тішать. Їх звуть Кастор і Поллукс[3].
– А мені хотілося б мати ось такого віслючка. Він такий маленький, гарненький, і на ньому, напевно, так приємно їздити, – сказав Нет, згадавши, як йому доводилося довгими годинами ходити пішки і як від цього боліли ноги.
– Це віслючок Тедді. Пан Лоуренс подарував його пані Джо, щоб їй не доводилося на прогулянках носити Тедді на руках. Ми всі любимо Тобі, він такий чудовий!
А ці голуби – спільні, щоправда, в кожного є свій улюбленець. І всі пташенята, яких вони висиджують, теж спільні. Вони такі смішні – зовсім голі! Тепер їх немає, але якщо хочеш поглянути на старих, залізь нагору сходами. А я гляну, чи не знесли яєць мої Химка й Бабуся.
Нет піднявся на просторе горище й довго дивився на гарненьких голубків, які цілувалися носиками й воркували. Деякі сиділи на гніздах, інші злітали із залитого сонцем даху на вистелений соломою двір, де шість красивих корів з гладкою шерстю меланхолійно жували жуйку.
«У кожного тут є що-небудь, тільки в мене нічого немає, – подумав Нет, відчуваючи себе дуже бідним, після того як побачив скарби інших хлопчиків. – Хотілося б і мені мати голуба, або курку, або хоча б черепаху, але тільки свою… власну».
– Де ж ви дістаєте всю цю живність? – запитав він, спустившись донизу.
– Ми або знаходимо їх, або купуємо, або нам дарують. Моїх курей подарував мені тато. А коли я наберу достатньо грошей від продажу яєць, то куплю пару качок, – тоном мільйонера сказав Томмі. – У нас є хороший ставок позаду комори. За качині яйця платять дуже дорого, а маленькі каченята такі миленькі, й так весело дивитися, як вони плавають.
Нет зітхнув. У нього не було ні батька, ні грошей, нічого в усьому світі, крім старого порожнього гаманця й майстерних пальців, які вміють діставати чудові звуки зі скрипки. Томмі, мабуть, зрозумів, чому Нет зітхнув, бо після кількох хвилин глибокого роздуму раптом сказав:
– Слухай-но, що я придумав. Якщо ти погодишся розшукувати яйця моїх курей – я цю справу ненавиджу, – то даватиму тобі одне яйце з кожної дюжини. А коли ти сам набереш дюжину яєць, то продаси їх мамі Джо. Вона заплатить тобі двадцять п’ять центів, і ти зможеш купити все, що захочеш.
– О, це було б чудово! – вигукнув Нет, потішений такою блискучою пропозицією. – Який ти добрий!
– Годі тобі, це такі дрібниці! Починай прямо зараз шукати яйця, а я почекаю тебе тут. Бабуся кокоче, значить, одне яйце ти обов’язково знайдеш.
І Томмі розвалився на сіні з приємним відчуттям, що уклав вигідну угоду й водночас зробив послугу товаришеві.
Нет весело взявся за пошуки й довго нишпорив по всіх закутках, перш ніж знайшов два великих яйця, одне – в найдальшому куточку, а інше – в старому кошику, яку привласнила собі пані Химка.
– Я візьму одне, а ти бери друге, – сказав Томмі. – У мене тепер якраз буде дюжина. А завтра почнемо новий рахунок. Записуй свої яйця крейдою ось тут, біля моїх, – і Томмі показав на ряд якихось таємничих значків на гладкому боці старої віялки.
Так власник одного яйця гордо відкрив рахунок поруч з товаришем, який зі сміхом написав над значками: «Т. Бенг і Ко».
Бідному Нету яйця здавалися такими спокусливими, що Томмі насилу умовив його віднести свою першу власність у комору Ейзі. Потім вони повернулися до екскурсії, й Нет познайомився з двома кіньми, шістьма коровами, трьома свинями й телям.
Томмі завершив огляд біля старої верби, яка схилилася гіллям над струмком, повідомивши, що наостанок покаже йому дещо дуже цікаве.
Ставши на паркан, хлопчики видерлися на дерево й дісталися широкого розгалуження. Товсті гілки щороку підстригали, а вони пускали молоді пагони, які утворювали над головою густе зелене склепіння. Під ним у розвилці стояли маленькі стільчики, а в дуплі була влаштована шафка, де лежали дві книжки, кілька недороблених свистків і човник.
– Ми з Демі тут все облаштували, – сказав Томмі. – Це наша власність, тож ніхто не може приходити сюди без дозволу. Крім Дейзі, звичайно, але вона не береться до уваги.
Нет дивився із захопленням то вниз на струмочок, що дзюрчав свою вічну мелодію, то на зелене шатро вгорі, де гули бджоли.