Демі схилив голову набік, як пташка, й спрямував свої блискучі очі на дядька. Здавалося, він почав щось підозрювати й насторожився.
Але по обличчю пана Баера нічого не можна було зрозуміти. Він переводив серйозний, проникливий погляд з одного хлопчика на іншого.
– Деякі грядки, як я вже говорив, вимагали меншої праці, їх було легко обробляти, – вів далі професор, – а інші – дуже важко. Була там одна хороша грядочка, що постійно перебувала на сонці. На ній могло б вирости багато ягід, овочів і квітів, але вона не піддавалася жодній обробці, й коли працівник сіяв на ній, між іншим, дині, з цього не виходило нічого доброго, бо грядка не могла сама по собі виростити їх. Це дуже засмучувало працівника, але він все-таки не втрачав надії. Та, попри це, грядка залишалася порожньою, а пояснювала вона це такими словами: «Я забула».
Розповідь перебив вибух веселого реготу і всі подивилися на Томмі, який насторожився при слові «дині» й опустив голову, почувши своє улюблене виправдання: «Я забув».
– Я знав, що дядько має на увазі нас! – плескаючи в долоні, вигукнув Демі. – Ти – садівник, дядько Фриц, а ми – грядки, адже так?
– Так, ти вгадав. А тепер нехай кожен із вас скаже мені, що я повинен посіяти у вас цієї весни, щоб отримати восени хороший урожай з моїх дванадцяти – ні, вже тринадцяти грядок, – виправився пан Баер, глянувши на Нета.
– Адже не можна ж вам, пане Баеру, посіяти в нас пшеницю, горох або боби? Або, може, вам хочеться, щоб ми їх їли й розтовстіли? – сказав Надутий Качан, кругле обличчя якого просвітліло від приємної здогадки, що спала йому на думку.
– Дядько говорить не про таке насіння, – вигукнув Демі, який любив подібні розмови. – Він каже про те, що може зробити нас кращими. А бур’ян означає недоліки.
– Так, – погодився пан Баер. – Подумайте, що вам потрібніше, і скажіть мені, а я допоможу вам виростити це. Тільки й ви самі повинні намагатися з усіх сил, щоб з вами не вийшло так, як з динями Томмі – одні листя без плодів. Я почну зі старших, але перш за все запитаю вашу маму, що їй хотілося б мати на своїй грядці. Адже всі ми – частинки прекрасного саду й повинні приготувати рясні жнива для Бога, якщо любимо Його.
– Я хотіла б посадити на своїй грядці насіння терпіння, вміння володіти собою, яке мені найпотрібніше, – сказала пані Баер так серйозно, що хлопчики почали старанно обмірковувати, які відповіді вони дадуть, коли прийде їхня черга. А деякі навіть відчули докори сумління, згадавши, як часто зловживали терпінням мами Баер.
Франц попросив посіяти на його грядці душевну стійкість, Нед – лагідність, Дейзі – старанність, Демі – «стільки розуму, скільки є в дідуся», а Нет боязко сказав, що йому потрібно дуже багато, тому він просить пана Баера вибрати за нього. Інші хлопчики вибирали головним чином лагідність, старанність, терпіння. Томмі побажав бути серйознішим. Один хлопчик хотів прокидатися вчасно, але не знав, як назвати таке насіння, а бідний Надутий Качан, зітхнувши, сказав:
– Я хотів би любити навчання так само, як люблю обід, але не можу…
– А ми посіємо скромність та стриманість, – сказав пан Баер, – і доглядатимемо за ним, поливатимемо його та так добре виростимо, що на наступне Різдво ніхто не їстиме за обідом дуже багато, а потім хворіти від цього. Якщо ти тренуватимеш свій розум, Джордже, він буде вимагати їжі так само, як і твоє тіло, тож ти полюбиш книжки, як ось цей філософ, – додав він, відкинувши волосся з високого чола Демі. – Та й тобі теж потрібна стриманість, мій милий. Ти любиш забивати собі голову чарівними казками й різними фантазіями не менш, ніж Джордж прагне набивати свій шлунок печивом і цукерками. І те й те недобре. Арифметика, поза сумнівом, не така цікава, як «Тисяча й одна ніч», я розумію це, але вона дуже корисна, тож і тобі пора братися за неї, щоб потім не соромитися й не шкодувати про втрачений намарне час.
– Але ж «Гаррі й Люсі» і «Франц» – зовсім не чарівні казки, – заперечив Демі. – І там йдеться про барометри, цеглини, підковування коней та інші корисні речі. І я люблю ці книжки, адже так, Дейзі?
– Так, вони корисні, – сказав дядько Фриц, – але ти читаєш «Роланда» набагато частіше, ніж «Гаррі й Люсі», а «Франца» любиш далеко не так, як «Синдбада». Мені хотілося б домовитися з вами обома. Нехай Джордж їстиме тільки тричі на день, а ти читатимеш тільки по одній чарівній казці на тиждень. За це я влаштую вам новий майданчик для крикету. Тільки ви повинні мені пообіцяти, що гратимете на ньому, – додав він якомога переконливіше, бо Надутий Качан терпіти не міг бігати, а Демі зазвичай читав, коли всі гралися в активні ігри.
– Але ми не любимо крикет, – сказав Демі.
– Зараз, може, й не любите, але коли почнете грати, то, напевно, полюбите. Крім того, хоч самі ви не любите грати, але всі ваші товариші люблять, і від вас залежить, чи буде в них новий майданчик, чи ні.
Це вирішило справу, і, на превелике захоплення хлопчиків, Демі й Надутий Качан погодилися на пропозицію пана Баера.
Після цього поговорили про сад, а потім заспівали хором під акомпанемент цілого оркестру: пані Баер грала на роялі, Франц – на флейті, пан Баер – на віолончелі, а Нет – на скрипці. Концерт всім дуже сподобався, навіть кухарка Ейзі, що сиділа в куточку, часто починала підспівувати дуже приємним голосом.
У цій школі в недільному співі брали участь всі: пани й прислуга, старі й молоді, білі й чорні. Коли співи скінчилися, хлопчики потиснули руку пану Баеру, а пані Баер поцілувала всіх, починаючи з шістнадцятирічного Франца й закінчуючи маленьким Робом, який любив цілувати маму в кінчик носа. А потім всі пішли спати.
М’яке світло лампи під абажуром, що горіла в дитячій, падало на картину, розміщену навпроти узголів’я ліжка Нета. Вона була не єдиною в кімнаті, але хлопчик одразу відзначив її особливість. Рамка з моху та соснових шишок, а також вазочка з польовими, мабуть, щойно зірваними квітами, що стояла перед нею на маленькій підставці, додавали їй загадковості в очах Нета. Він не розумів, що на ній зображено.
– Це моя картина, – сказав хтось.
Нет обернувся й побачив Демі, вбраного в нічну сорочку. Він порізав палець і ходив до тітки Джо, щоб вона його перев’язала.
– Хто ж тут намальований? – запитав Нет.
– Це Христос. Він благословляє дітей. Хіба ти нічого не знаєш про Нього? – з подивом запитав Демі.
– Знаю… Трохи, проте мені хотілося б знати більше. Він видається таким добрим, – відповів Нет, все пізнання якого про Бога полягало лише в тому, що він часто чув, як вимовляли Його ім’я всує.
– Я знаю про Нього все, – сказав Демі, – й дуже люблю розповіді про Нього, бо все це правда.
– Звідки ж ти дізнався?
– Мені розповів дідусь. Він знає все і вміє розповідати чудові історії. Коли я був маленьким, то грався з його книжками та будував з них мости, залізниці й будинки.
– А скільки тобі років?
– Уже пішов одинадцятий.
– Ти знаєш багато різних речей, адже так?
– Так. Бачиш, яка в мене велика голова! Дідусь каже, що мені доведеться довго вчитися, щоб її наповнити. Ось тому я й намагаюся набивати її швидше.
Нет засміявся такому дивному поясненню, а потім серйозно сказав:
– Розкажи мені, будь ласка, про Нього.
– Одного разу я знайшов дуже красиву книжку, – почав Демі, – й хотів погратися нею, але дідусь сказав, що не можна цього робити. Він показав мені картинки й розповів, що на них намальовано. Мені дуже сподобалися історії про Йосипа і його злих братів, про маленького Мойсея, який плавав у кошику річкою, але найбільше я полюбив розповіді про Ісуса Христа, й дідусь стільки раз їх мені повторював, що я вивчив усе напам’ять. Він подарував мені цю картину. Якось я захворів, і її повісили в цій кімнаті. Мені швидко вдалося одужати, тож я вирішив залишити її тут, щоб інші хворі діти могли дивитися на неї.
– А навіщо Він благословляє дітей? – запитав Нет, який не міг відвести очей від обличчя Христа.