Місце Франкліна в літературі важко визначити, адже він насамперед не був людиною літератури. Метою його писання, як і всього, що він зробив протягом життя, було стати корисним для своїх співвітчизників. Писання для нього ніколи не було самоціллю, але завжди – інструментом досягнення поставлених цілей. І все-таки його успіху науковця, державного діяча та дипломата, так само, як і успіху у соціальному сенсі він великою мірою завдячує своєму дару письменника. «Його листам була притаманна особлива чарівність, що зробило його кореспонденцію бажаною знахідкою. Його політичні аргументи були насолодою для його партії та страхом для його опонентів. Свої наукові досягнення він викладав настільки простою та ясною мовою, що за його думками, експериментами та висновками встигали і хлопець-плугар, і франт»[4].
Стосовно американської літератури, у Франкліна немає сучасників. Лише одна важлива літературна робота була видана в цій країні до його Автобіографії – Магналія Коттона Матера, церковна історія Нової Англії, написана громіздким, незграбним стилем. Франклін став першим американським автором, який завоював широку і непорушну репутацію в Європі. Автобіографія, Бідний Ричард, Промова отця Авраама та Шлях до багатства, як і його Багателі[5], відомі за кордоном так само добре, як і в Америці. Франкліна можна також назвати першим американським гумористом.
Англійська література XVII століття характеризувалась розвитком прози. Періодична література досягла свого піку на початку століття разом із журналами The Tatler та The Spectator Джозефа Аддисона та Ричарда Стиля. Памфлети множилися протягом усього періоду. Затишна проза Баньяна та Дефо поступалася місцем елегантнішій та майстернішій мові Самюеля Джонсона, який, почавши писати 1745 року, визначив стандарти для прози. Цього сторіччя з’явилася модерна новела – твори «Історія Тома Джонса» Філдинга, «Клариса Харлоу» Ричардсона, «Тристрам Шенді» Стерна, «Вікар із Вейкфілду» Голдсміта. Гіббон написав «Історію занепаду та загибелі Римської імперії», Х’юм – «Історію Англії», а Адам Сміт – «Багатство націй».
За своєю простотою та енергійністю стиль Франкліна більш нагадує першу групу письменників. У своїх перших есеях він був не найгіршим наслідувачем Аддисона. Його численні притчі, моралістичні алегорії та апологи вказують на вплив Баньяна. Але Франклін був за своєю суттю журналістом. У своєму репортажному стислому викладі він більш схожий на Дефо, який був першим видатним англійським журналістом та майстром новинного наративу. Стиль обох письменників відзначається простодушними, могутніми виразами, сатирою, бурлеском, дотепами. І тут час закінчити б порівняння. Дефо та його сучасники були авторами. Їх покликанням було письменництво, а їхній успіх ґрунтувався на силі уяви та винахідливості, яку вони демонстрували. Франклін не претендував на звання письменника. Жодного твору він не написав, керуючись фантазією. Проте, між іншим, йому вдалось розвинути стиль, який в багатьох аспектах був таким само видатним, як у його англійських сучасників. Він написав найкращу з наявних автобіографію, одну з найзнаніших колекцій сентенцій та неперевершену серію політичних та соціальних сатир, адже він був людиною незвичайної сили та корисності, яка знала, як розповісти своїм землякам секрети своєї сили та корисності.
Історія «Автобіографії»
[▪]
Історія про те, як «Автобіографія» Франкліна була написана, та про пригоди оригіналу манускрипта сама собою є цікавою оповідкою. «Автобіографія» – найдовший твір Франкліна, бувши всього лише фрагментом. Перша частина, написана як лист до свого сина Вільяма Франкліна, не планувалася до друку. Композиція тут більш неформальна й оповідь більш особиста, ніж у другій частині, що починається з 1730 року, яка планувалася для публікації. Увесь рукопис майже не має слідів доопрацювань. Насправді вирази такі простяцькі та природні, що його онук, Вільям Темпл Франклін, редагуючи роботу, змінив деякі фрази, бо вважав їх неелегантними та вульґарними.
Франклін розпочав історію свого життя з візиту 1771 року до свого друга Бішопа Шиплі з Твіфорда у Хемпширі, що в південній Англії. Завершений до 1731 року рукопис він взяв із собою, коли повернувся до Філадельфії 1775 року. Рукопис там і залишився разом з іншими паперами, коли Франклін поїхав до Франції наступного року, але пропав під час заплутаного інциденту під час Революції. Двадцять три сторінки рукопису, вкритих дрібним почерком, потрапили до рук Абеля Джеймса, старого друга, який відправив копію Франкліну в Пассі, що біля Парижа, спонукаючи того завершити свою історію. Франклін взявся до роботи в Пассі 1784 року й кілька місяців дописував свою оповідь. Він змінив ціль своєї розповіді, тепер його метою було задовольнити інтерес молоді. Проте його робота була скоро перервана й не поновлювалась аж до 1788 року, коли він повернувся додому у Філадельфію. Тепер він був старим, немічним та хворим, але все ще працював на державній службі. Робота в цих несприятливих умовах просувалась повільно. Вона врешті-решт завершилась, коли розповідь наблизилася до 1757 року. Копії рукопису були надіслані друзям Франкліна в Англії та Франції, серед інших був і мсьє Ле Вейяр з Парижа.
Перше видання «Автобіографії» було видано французькою в Парижі 1791 року. Переклад був незграбно й недбало зробленим, недосконалим і незакінченим. Невідомо, звідки перекладач взяв рукопис. Ле Вейяр стверджував, що йому нічого не відомо про це видання. Багато інших видань були надруковані, спираючись на це недосконале французьке видання: деякі – в Німеччині, два – в Англії, а інші – у Франції, таким великим був запит на цю роботу.
Оригінальний рукопис «Автобіографії» тим часом розпочав свою різноманітну та авантюрну кар’єру. Франклін залишив її, разом зі своїми іншими роботами, своєму онуку Вільяму Темплу Франкліну, якого Франклін призначив своїм літературним агентом. Коли Темпл Франклін взявся за публікацію робіт свого дідуся 1817 року, він відправив оригінальний рукопис «Автобіографії» дочці Ле Вейяр в обмін на копію її батька, напевно думаючи, що чіткіша копія буде кращою для друку. Таким чином, оригінальний манускрипт опинився в сім’ї Ле Вейларда, де він залишався аж доки його не продали 1867 року містеру Джону Бігелоу, міністру США у Франції. Він пізніше продав його містеру Е. Двайту Чарчу з Нью-Йорка, а пізніше разом з іншою частиною бібліотеки містера Чарча перейшов у власність до містера Генрі Е. Хенінгтона. Оригінальний рукопис «Автобіографії» Франкліна тепер зберігається у сховищі резиденції містера Хантингтона на П’ятій авеню та П’ятдесят сьомій вулиці Нью-Йорка.
Коли містер Бігелоу вирішив вивчити його надбання, він із подивом виявив, що те, що люди читали роками як справжню «Автобіографію Бенджаміна Франкліна написану власноруч», було лише перекрученою й неповною версією справжньої «Автобіографії». Темпл Франклін дозволив собі з оригіналом необґрунтовані вольності. Містер Бігелоу говорить, що знайшов в тексті понад двісті виправлень. 1868 року містер Бігелоу опублікував стандартне видання «Автобіографії» Франкліна. У ньому були виправлені помилки попередніх видань, і воно стало першим англійським виданням, в якому містилася коротка четверта частина, до складу якої увійшли останні кілька сторінок рукопису, написаних Франкліном останніми роками життя. Містер Бігелоу перевидав «Автобіографію» з додатковим цікавим матеріалом у трьох томах 1875, 1905 та 1910 роками. Текст у цьому видані повторює текст видання містера Бігелоу[6].