Той, що підійшов до будинку, подивився вгору, але в будинку не було жодного вогника. Тоді він підійшов до дверей, нахилився й поцілував залізну клямку замка.
У цю мить щось зблиснуло, пролунав гуркіт, і слабке відлуння від нього покотилося глибиною парку. Чоловік із трояндами впав на коліна, затим звалився спиною на гравій і вже так і лежав, злегка здригаючись.
Стрілець перечекав у засаді доволі тривалий час, але ніхто не з’являвся, а в будинку панувала тиша. Тоді він обережно підійшов ближче й нахилився над застреленим чоловіком, із голови якого сповз капелюх. Зніяковіло й здивовано він впізнав поета Флоріберта.
– Ще й оцей! – простогнав він і пішов геть.
Чайні троянди лежали розсипаними по землі, одна з них застигла у крові вбитого.
У селі дзвони пробили першу годину. Небо щільніше затягли бліді хмари, до яких, мов сонний велетень, стриміла велетенська вежа замка. Рейн тихо співав свою пісню й котив повільним потоком хвилі, а в глибині чорного парку ще далеко за північ співала одна самотинна пташка.
1906
Фальдум
Ярмарок
Дорога, що вела до міста Фальдум, бігла то поміж пагорбами, то лісами, то привільними зеленими лугами, то полями, і чим ближче до міста, тим частіше зустрічалися селянські двори, майори, сади й невеликі сільські хатки. Море було звідси далеко, ніхто з тутешніх мешканців ніколи не бачив його, і світ, здавалося, складався з одних пригірків, чарівливих тихих виярків, перелісків, ріллі та плодових садів. Усього в цій місцині було в достатку: і фруктів, і деревини, і молока, і м’яса, і яблук, і горіхів. Села тішили погляд своєю охайністю та затишком, і люди тут жили здебільшого добрі, працьовиті, старанні, не любили небезпечних чи ризикованих справ, кожен тішився, що сусід живе не краще й не гірше, ніж він сам. Так був влаштований цей край – Фальдум; зрештою, як і в інших країнах, де все також пливе за своїм звичаєм, доки не трапиться щось особливе.
Мальовничу дорогу до міста Фальдума – і місто, і країна мали однакову назву – із першими криками півнів жваво заповнював люд. Таке можна було спостерігати о цій порі раз на рік, тому що в місті сьогодні мав відбутися великий ярмарок, і на двадцять миль у цілій окрузі не було жодного селянина чи селянки, майстра, підмайстра чи учня, наймита чи поденниці, юнака чи дівчини, хто б не думав про ярмарок і не мріяв відвідати його. Однак не всі могли потрапити туди, адже хтось повинен був доглядати за худобою, за дітками, за старими й немічними; і якщо вже комусь і випав жереб зостатися вдома, то нинішній рік видавався йому мало не втраченим, і сонечко, яке із самого ранку сяяло по-святковому яскраво в синяві пізнього літа, зовсім не тішило його.
На ярмарок поспішали господині й служниці з кошиками в руках, ретельно поголені й причепурені парубки з гвоздикою чи айстрою в петельці, школярки з дбайливо заплетеними косами, які ще волого й масно зблискували на сонці. Візники прикрасили свій батіг квіткою або червоною стрічкою, а заможніші не забували й про коней, із нової упряжі яких звисали начищені до блиску латунні бляшки. Їхали підводи, на яких під навісами зі свіжих букових гілок тулилися люди з кошиками й дітлахами на колінах, багато хто з них співали вголос хором; туди й сюди пробігав візок, прикрашений прапорцями, червоними, синіми білими паперовими квітами на зелених букових гілках, звідти долинала весела мелодія сільських музик, а з-поміж затінку гілок зблискували ніжно й чарівливо золоті ріжки та труби. Дітлахи, що змушені були вставати спозаранку, рюмсали, спітнілі від спеки матері намагалися їх заспокоїти, хтось із візників по доброті сердечній брав дітлахів до себе на підводу. Якась старенька бабуся везла дитячий візок із близнюками, малюки спали, а на подушці серед дитячих голівок лежали дві чепурненько вбрані ляльки, такі самі пухкенькі й рум’яні, як і самі малюки.
Хто мешкав побіля дороги й сьогодні не їхав на ярмарок, той міг досхочу набалакатися з прохожими й надивитися вдосталь на нескінчений людський потік. Однак таких було мало. На садовій драбині заливався сльозами десятилітній хлопчик, бо його залишили вдома з бабусею. Насидівшись вдосталь і наплакавшись, він раптом помітив на дорозі зграйку сільських хлопчаків і кулею вискочив із подвір’я та приєднався до них. По сусідству жив нетягою нежонатий старий, цей і чути не хотів про ярмарок, бо йому було шкода грошей. Повсюди панувала атмосфера свята, і він вирішив, що саме час підстригти живопліт із глоду, і ось, коли ледь засвітало, він бадьоро взявся за роботу – садові ножиці так і цвенькали. Проте вже дуже швидко він полишив цю роботу й, закипаючи спересердя, повернувся до хати, адже кожен парубок, який проходив чи проїжджав повз, з подивом зиркав на нього, а часом жартував про його недоречну завзятість, що викликало сміх у дівчат. Коли ж нетяга, розізлившись, пригрозив їм своїми довгими ножицями, вони зривали з голів свої шапки і, розреготавшись, махали йому. Зачинивши ставні, він заздрісно дивився у щілину, його злість поволі стихла, під вікном поспішали на ярмарок запізнілі пішоходи, немовби їх чекало там бозна-яке блаженство. І ось наш нетяга теж взув чоботи, засунув у гаманець один талер, узяв ціпок і зібрався в дорогу. Але на порозі він раптом зметикував, що талер – це неймовірно великі гроші, тоді витяг монету з гаманця й заховав її у кишеню. Потім зачинив двері та хвіртку і пустився в дорогу, але йшов так хутко, що обігнав не одного пішого й навіть дві підводи.
Коли він пішов, будинок і сад спорожніли, дорожня порохнеча стала потроху осідати, вдалечині відлунали й зникли кінський тупіт і звуки музики, вже й горобці повернулися зі скошених полів і заходилися купатися у білій пилюці та роздивлялися, де було б можна щось поклювати. Дорога була безлюдною, вимерлою, спекотною, часом здалеку ледь розбірливо долітало чи то зітхання, чи то звук ріжка.
І ось із лісу вийшов якийсь чолов’яга в низько натягнутому на чоло капелюсі з широкими крисами та неквапливо закрокував порожнім трактом. Він був високий на зріст, ішов упевнено й розмашисто, немов мандрівник, який частенько ходить пішки. Зодягнений він був у сірий, непоказний одяг, а очі позирали з-під капелюха уважно й спокійно – очі людини, яка хоч і не жадає нічого від світу, однак усе уважно розглядає і чітко примічає. Він бачив усе – розбиті колії, що вели до небокраю; бачив сліди коня, ліве заднє копито якого стерлося; бачив бабусю, що від страху метляла по саду й марно когось кликала; а на далекому пагорбі в курному мареві зблискували маленькі дахи Фальдума. Ось він завважив на обочині щось маленьке й блискоче, нахилився й підняв начищену латунну бляшку з кінської упряжі й заховав її в кишеню. Затим його погляд упав на тин із глоду: його нещодавно підстригали й спочатку, здавалося, працювали ретельно і з задоволенням, але чим далі, тим справа йшла гірше – то зрізано було надто багато, то, навпаки, врізнобіч їжачком стирчали колючі гілки. Потім мандрівник підібрав на дорозі дитячу ляльку – її напевно переїхала підвода, трохи далі кусень житнього хліба, на якому ще зблискувало розтоплене масло, і, нарешті, тугий шкіряний гаманець із півталеровою монетою. Ляльку він приклав до придорожнього стовпа, хліб роздав горобцям, а гаманець із півталеровою монетою засунув у кишеню.
Безлюдна дорога була невимовно тихою, трава обабіч пожухла від сонця і запилюжилася. Біля заїжджого двору не було ані душі, тільки кури снували та із замисленим кудкудаканням ніжилися на сонечку.
На городі посеред сизих капустяних качанів якась старенька жінка виполювала бур’яни із сухої землі. Мандрівник гукнув до неї: мовляв, чи далеко ще до міста. Однак стара була глухенька, він гукнув ще раз голосніше, але вона тільки безпорадно глипнула на нього й похитала сивою головою.