О дев'ятій годині він забив великий палець ноги об кам'яну брилу, похитнувся і звалився на землю від втоми і слабкості. Він лежав деякий час без руху, на боці. Потім вивільнився з ременів свого дорожнього мішка і насилу всівся. Було ще не зовсім темно. У світлі сутінків він навпомацки намагався відшукати між скелями клапті сухого моху. Зібравши купу, він запалив вогонь – теплий, димний вогонь – і поставив на нього кип'ятити свій казанок.
Він відгорнув отвір мішка і почав рахувати свої сірники.
Їх було шістдесят сім. Для певності він три рази перерахував їх. Він розділив їх на невеликі пакунки, які загорнув у вощений папір, і поклав одну пачку в порожній кисет для тютюну, іншу – за підкладку зім'ятого капелюха, третю – під сорочку біля тіла. Зробивши це, він раптом піддався панічному страху, знову розгорнув їх і перерахував. І знову він нарахував шістдесят сім.
Він висушив взуття біля вогню. Його мокасини розлізалися на мокрі клапті. Вовняні шкарпетки були суцільно діряві, а ноги – поранені і закривавлені. Кісточка горіла від вивиху. Він подивився її і зазначив, що вона розпухла і стала завбільшки з коліно. Він відірвав довгу смугу від одного зі своїх двох ковдр і міцно зав'язав ногу. Іншими смужками він обернув ноги, намагаючись замінити цим мокасини і шкарпетки. Потім випив гарячу воду з казанка, завів годинниак і поліз під верхню ковдру. Він спав як вбитий. Але недовго було темно. Сонце зійшло на північному сході. Вірніше, світанок забринів в тому місці, бо сонце залишилося прихованим за сірими хмарами.
О шостій годині він прокинувся, лежачи горілиць. Він дивився просто вгору в сіре небо і відчував, що голодний. Повернувшись на лікті, він раптово здригнувся від гучного пирхання, яке пролунало поблизу, і побачив оленя карібу, який роззирався на нього з живою цікавістю. Тварина знаходилася на відстані не більше п'ятдесяти футів від нього. Миттєво і болісно гостро він відчув смак оленячого філе і побачив, як воно шкварчить над вогнем. Машинально взяв незаряджену рушницю, звів курок і натиснув на спуск. Олень пирхнув і відскочив. Його копита гриміли, коли він біг скелями.
Подорожній вилаявся і відкинув рушницю. Він голосно застогнав, намагаючись підвестися на ноги. Це була важка і повільна робота. Його суглоби нагадували іржаві шарніри. Вони рухалися насилу, затримуючись тертям зв'язок. Щоб зігнути якийсь член, було потрібне величезне зусилля волі. А після того, як він підвівся остаточно, цілу хвилину змарнував, щоб випростатися.
Він вповз на невелике підвищення і оглянув місцевість. Не було ні дерев, ні кущів – нічого, крім сірого моря моху, де зрідка виділялися такі ж сірі скелі, сірі озерця і сірі струмки. Не було навіть натяку на сонце. Він гадки не мав про те, де знаходиться північ, і забув дорогу, якою напередодні ввечері прийшов до цього місця. Але він знав, що не заблукав. Скоро він прийде до Країни Низьких Стовбурів. Він відчував, що вона лежить десь наліво, недалеко – можливо, відразу за сусіднім низьким пагорбом.
Він повернувся, щоб укласти свою поклажу для подорожі. Потім упевнився в існуванні трьох окремих пачок сірників, хоча й не перераховував їх. Але він вагався, розмірковував, розглядав плаский мішок з лосиної шкіри. Той був невеликий, подорожній міг накрити його обома руками. Але він знав, що мішок важить п'ятнадцять фунтів – стільки ж, скільки вся інша поклажа. Це турбувало його. Він відклав мішок і став згортати поклажу. Але скоро погляд його знову повернувся до шкіряного мішка, і він знову за нього схопився, виклично оглянувши навколишню місцевість, немов дорікаючи пустелі за бажання вкрасти його добро. Коли ж він зіп’явся на ноги, з тим щоб рушити далі, і пішов вперед, важко ступаючи, – мішок таки ховався в ноші на його спині.
Він рухався вліво, зупиняючись зрідка, щоб збирати ягоди з кущів. Його нога задубіла, і накульгування стало помітнішим. Проте, біль цей був незначний порівняно з болем у животі. Голод дошкуляв йому так гостро, що він не міг зосередитися на напрямку, що веде до Країни Низьких Стовбурів. Ягоди не полегшували цих страждань, натомість болісно пекли у роті.
Він вийшов до долини і сполохав там кілька куріпок, що сиділи на скелях і на кущах. Вони здійнялися, ляскаючи крилами, видаючи звуки «кер-кер-кер». Він кидав у них каміння, але поцілити не спромігся. Тоді він поклав свою поклажу на землю і почав до них скрадатися, подібно до того, як кішка підкрадається до горобця. Гострі скелі поранили ноги, і коліна його залишали за собою на землі кривавий слід. Але біль цей був незрівняний з муками голоду. Він повз мокрим мохом, і одяг його просочувала крижана вода. Його голод був такий болісний, що він нічого цього не помічав. Але куріпки віддалялися все далі і далі, і нарешті їх крик став для нього немов знущанням. Він проклинав їх і кричав, наслідуючи їх «кер-кер-кер».
Нарешті він доповз до однієї птиці, яка, ймовірно, спала. Він не бачив її, доки вона не вилетіла зі свого притулку в скелях і не пурхнула повз його обличчя. Він намагався схопити її, і в руці залишилися три пір'їни з її хвоста. Дивлячись навздогін птиці, він гостро і болісно її ненавидів. Потім повернувся до колишнього місця і наторочив на себе мішок.
Протягом дня він вийшов у долину, де дичини було ще більше. Стадо північних оленів – їх було більше двадцяти – пройшло повз, дратуючи його своєю близькістю. Він відчував божевільне бажання бігти за ними і був майже впевнений, що зможе їх наздогнати. Чорно-бура лисиця бігла йому назустріч, несучи в зубах куріпку. Подорожній заволав. Це був страшний крик, і лисиця злякано порснула убік, але куріпку не покинула.
Пізно ополудні він йшов уздовж молочного від вапна струмка, який пробігв між куцими заростями очерету. Міцно вхопившись за очерет біля самого його кореня, він витягнув щось на зразок молодої цибулини, розміром не більше від покрівельного цвяха. Вона була ніжна, і зуби з насолодою в неї встромилися. Але волокнини кореня були міцні і просочені водою. Як і ягоди, очерет був не поживний. Подорожній відкинув свою поклажу і порачкував до заростей, вириваючи цибулини і перетираючи їх зубами, подібно до травоїдної тварини.
Він дуже втомився і часто відчував бажання лягти і заснути. Але його підганяв голод – набагато гостріший, ніж бажання досягти Країни Низьких Стовбурів. Він шукав жаб в калюжах і рив нігтьми землю, відшукуючи черв'яків, хоча знав, що так далеко на півночі не існує ні жаб, ні черв'яків.
Він марно шукав у кожній калюжі. Нарешті, вже в сутінках, він знайшов в одній з калюж самотню рибинку – невеликого пічкура. Він занурив у воду руку аж до плеча, але риба мелькнула геть. Тоді він опустив обидві руки і добув з дна молочно-вапняний мул. У своєму збудженні він впав у калюжу і вимочився до поперека. Але вода стала занадто каламутною, щоб в ній можна було розгледіти рибу, і він повинен був чекати, доки мул вляжеться.
Переслідування тривало, доки вода не стала знову каламутною. Але він не міг чекати. Він відстебнув від свого мішка відро почав вичерпувати воду з калюжі. Спершу він вичерпував, люто плещучи на себе водою і виливаючи її на таку невелику відстань, що вона текла назад в калюжу. Тоді він почав працювати уважніше, намагаючись залишатися холоднокровним, хоча серце його стугоніло в грудях і руки тремтіли. За півгодини в калюжі води не залишилося. Але риби не було. Він знайшов приховану щілину між камінням, через яку вона пішла в сусідню велику калюжу… і з цієї калюжі не можна було б вичерпати воду протягом доби. Якби ж він знав про цю щілину – він міг би закрити її каменем на самому початку – і зловив би рибу.