– Правильно, мамо, стій за Дена горою! Він вартує десятка Джеків і Недів, які тільки те й роблять, що вихваляються своїми грошима та мріють стати важливими персонами. Ось побачите, Ден ще зробить що-небудь таке, чим ми пишатимемося, і втре їм усім носа, – додав Тедді. Його любов до «Денні» стала ще міцнішою тепер, коли до неї додалося хлоп’яче захоплення цим сміливим молодим чоловіком, який понад усе любив мандрувати світом.
– Не сумніваюся, що так і буде. Він належить до числа сміливців, здатних на вчинок: піднятися на Маттерхорн, пірнути в Ніагарський водоспад або знайти величезний золотий самородок. Це його спосіб перебіситися й, можливо, він кращий за нас, – завважив Том задумливо. Він сам, відтоді як став студентом-медиком, встиг віддати данину захопленням молодості.
– Набагато кращий! – виразно заявила пані Джо. – Я охоче послала б усіх моїх хлопчиків побачити широкий світ, ніж залишати їх, як це часто буває, у великих містах, де повно спокус і де молоді люди лише витрачають даремно час, гроші й здоров’я. Ден змушений заробляти собі на життя. Це вчить його не боятися труднощів, не втрачати терпіння й розраховувати тільки на свої сили. Я хвилююся за нього менше, ніж за Джорджа й Доллі, які, хоч і навчаються в університеті, проте, й донині – сущі діти, які не здатні подбати про себе.
– А що ви думаєте про Джона, який цілими днями нишпорить містом, а потім дає в газети матеріали про найрізноманітніші події, починаючи з проповідей і закінчуючи поєдинками професійних боксерів? – уточнив Том. Йому спало на думку, що, мабуть, такий спосіб життя був би йому набагато більше до душі, ніж відвідування лекцій і лікарняних палат.
– Демі тричі захищений: у нього правильні життєві засади, витончені смаки й мудра мати. Йому не загрожує потрапити в біду, а отриманий за час роботи досвід стане в пригоді під час заняття літературною творчістю. Я впевнена, що з часом це станеться, – сказала пані Джо пророчим тоном. Вона з нетерпінням чекала моменту, коли хто-небудь з її «гидких каченят» перетвориться на лебедя.
– А ось і Дженкінс – варто тільки про нього згадати – він уже тут! – вигукнув Том.
До веранди, розмахуючи над головою газетою, наближався темноокий юнак.
– Поспішайте прочитати! «Вечірній сторож»! Останній випуск! Жахливе вбивство! Банківський клерк втік від суду! Вибух на пороховому заводі! Загальний страйк учнів латинських класів! – заревів Тедді, кидаючись назустріч кузену граціозним підтюпцем молодого жирафа.
– Комодор зайшов у гавань, а щойно звільниться, відразу віддасть якоря, щоб примчати до нас на всіх вітрилах, – повідомив Демі, перескакуючи зі сходинки на сходинку й широко всміхаючись.
Усі заговорили одночасно, а газету передавали з рук у руки, щоб кожен міг на власні очі прочитати радісну звістку про те, що судно «Бренда», яке прибуло з Гамбурга, щасливо зайшло в американський порт.
– Завтра він перевальцем зайде в Пламфілд і вчергове здивує нас колекцією морських дивовиж і незліченими морськими розповідями. Я бачив його, веселого, обвітреного, засмаглого, пропахлого смолою. Сказав, що плавання було успішним. До того ж він отримав пропозицію стати другим помічником, бо його товариш, який обіймав цю посаду, зламав ногу й залишиться на березі, – додав Демі.
– Хотіла б я скласти цю ногу, – пробурмотіла Нен, зробивши рукою характерний професійний жест.
– А як там Франц? – запитала пані Джо.
– Зібрався одружуватися! Славна новина для вас! Перший з усього вашого виводка, тітонько, тож можете з ним попрощатися. Обраницю звуть Людмила Хельдегард Блюменталь. З хорошої сім’ї, багата, красива й, зрозуміло, добра, як ангел. Старий Франц хоче отримати згоду дядька Фрица. Тоді зіграє весілля, охазяйнується, щоб жити далі щасливим і чесним бюргером. Довгих йому років життя!
– Тішуся цією новиною. Я так хочу, щоб кожен з моїх хлопчиків знайшов собі хорошу дружину й щасливо жив з нею в славному маленькому будиночку. Якщо все буде, як ти сказав, я зможу надалі не хвилюватися за Франца, – сказала пані Джо, складаючи руки з дуже задоволеним виглядом, бо часто відчувала себе стурбованою куркою з численним виводком курчат і каченят.
– Я теж радий за Франца, – зітхнув Том, кинувши закоханий погляд на Нен. – Одруження – саме те, що потрібно молодій людині, яка прагне чесного життя. А обов’язок хороших дівчат – виходити заміж якомога швидше, правда, Демі?
– Якщо на всіх них вистачить хороших молодих чоловіків. Жіноче населення перевершує за чисельністю чоловіче, як тобі відомо, особливо тут, у Новій Англії. Ймовірно, цим пояснюється високий рівень культури суспільства, в якому ми живемо, – відгукнувся Джон, на хвилину відволікшись від розмови з матір’ю, над кріслом якої схилився, розповідаючи стиха про все, що сталося за день.
– Таке співвідношення є досить сприятливою обставиною, дорогі мої, оскільки на те, щоб привести на світ, провести по життю й зібрати в інший світ кожного чоловіка, потрібно три або й чотири жінки. Ви дорого обходитесь, хлопчики мої. Тож добре, що матері, сестри, дружини й дочки сумлінно і з любов’ю виконують свій обов’язок, а інакше ви зникли б з лиця землі, – урочисто заявила пані Джо, взявши на коліна кошик, повний драних шкарпеток: професор і раніше був важкий на ногу, а його сини дуже походили на нього щодо цього.
– Так-так, для «надлишкових» жінок знайдеться чимало роботи: хтось же повинен подбати про цих безпорадних чоловіків та їхні родини. Я щодень бачу це дедалі ясніше, тож тішуся, що моя професія дасть мені змогу стати корисною, щасливою й незалежною старою дівою, – наголос, зроблений Нен на двох останніх словах, викликав у Тома стогін, а в інших – сміх.
– Я пишаюся тобою, Нен, і впевнена, що ти досягнеш успіху. Всім нам у цьому світі потрібні саме такі корисні жінки. Іноді в мене виникає неясне відчуття, що я помилилася у визначенні свого покликання. Мабуть, було б краще залишитися незаміжньою. Проте мені здавалося, що обов’язок велить вчинити інакше, і я не шкодую про зроблений вибір, – завважила пані Джо, притискаючи до грудей велику й дуже драну синю шкарпетку.
– Я теж. Ну що б я робив без моєї найдорожчої матусі? – додав Тедді, й не опускаючи розгорнуту газету, в читання якої був занурений до цієї хвилини, міцно обійняв матір.
– Мій любий хлопчику, якби ти хоч іноді мив руки, твої ніжності були б менш згубними для мого комірця. Але нічого, мій кудлатий скарб, краще вже плями від трави й землі, ніж зовсім без втіхи, – пані Джо, як сонце після короткого затемнення, виринула з-за газети, виглядаючи при цьому надзвичайно посвіжілою, хоч її волосся на потилиці зачепилося за ґудзики Тедді, а комірець збився набік.
Несподівано для всіх, Джозі, яка старанно вчила нову роль на іншому кінці веранди, скрикнула й прочитала монолог Джульєтти в склепі, та ще й так виразно, що хлопці зааплодували, Дейзі здригнулася, а Нен пробурмотіла:
– Дуже сильне розумове зрушення для дівчинки її віку.
– Гадаю, тобі доведеться змиритися, Мег. Ця дівчинка – природжена актриса. Ми не підіймалися до таких висот артистизму навіть у «Проклятих чарівницях», – завважила Джо, кидаючи букет різнокольорових шкарпеток до ніг розчервонілої й захеканої небоги, коли та граціозно опустилася на килимок.
– Це щось на зразок покарання мені за моє пристрасне захоплення театром в юності. Тепер мені відомо, що відчувала наша бідна мама, коли вислуховувала слізні прохання дозволити мені стати актрисою. Я ніколи добровільно не дам згоди, – сказала Мег тоном, у якому був відтінок докору.
Це спонукало Демі підняти сестру з килимка й, злегка струснувши, суворо промовити, щоб вона «кинула ці дурниці на людях».
– Залиш мене, королівський поплічнику, або я відповім тобі монологом Божевільної нареченої з моїм найкращим «ха-ха»! – крикнула Джозі сердито, дивлячись на нього, наче ображене кошеня. Відтак зробила чудовий реверанс і, мелодраматично оголосивши: «Екіпаж пані Воффінгтон подано!», пішла вниз східцями веранди, з величним видом тягнучи за собою червону шаль Дейзі.