– О ні. Я тільки не зовсім розумію…
– Продовжимо, однак, наш цікавий дослід. Отже, ми з’ясували, що такий-то хлопчик полохливий… Він когось боїться… Його з цим «іншим» пов’язує, ймовірно, якась таємниця, що його дуже непокоїть… Десь воно так?
Немов уві сні, я скорився його голосу й у відповідь тільки кивнув. Може, це промовляв голос, який виходив з мене самого, який все знав? Краще й чіткіше, ніж я сам?
Деміан міцно ляснув мене по плечу.
– Отже, правда? Так я й гадав! Тепер ще одне-єдине запитання: ти знаєш, як звати того хлоп’яка, який щойно пішов звідси?
Я злякався до знемоги, моя таємниця від необережного дотику болісно стиснула груди – їй не хотілося виходити на світ Божий.
– Який іще хлоп’як… Ніякого хлоп’яка тут не було…
Він засміявся.
– Ану ж бо кажи! Як його звати?
Я прошепотів:
– Ти… говориш про Франца Кромера?
Він вдоволено кивнув.
– Чудово! Ти молодець, ми ще станемо з тобою друзями. Але я мушу сказати тобі одну річ: цей Кромер, чи як його там, – гидкий хлопець. Щось підказує мені, що він негідник. Що скажеш?
– О, так… – зітхнув я. – Він мерзенний, він – диявол! Але заради Бога – він нічого не повинен знати! Ти хіба його знаєш? Чи він тебе?
– Заспокойся. Він пішов, він не знає мене. Ще не знає. Але я був би не проти якось познайомитися з ним. Він, мабуть, навчається у народній школі?
– Так.
– А в якому класі?
– У п’ятому… Але благаю – не кажи йому нічого! Будь ласка, нічого не кажи!
– Заспокойся – тобі нічого не буде. Невже ти не хочеш розповісти мені про цього Кромера трохи більше?
– Я не можу! Облиш це!
Він помовчав.
– А шкода… – сказав він перегодом. – Ми могли би продовжити наш цікавий дослід. Та я не хочу завдавати тобі переживань. Але ти маєш усвідомити: твій страх перед ним не є виправданим. Такий страх нас цілковито руйнує, його треба позбутися. Ти повинен звільнитися від нього, якщо хочеш стати дорослим хлопцем. Розумієш? Звісно, ти можеш не розповідати… Але ти ж бачиш, що я знаю дещо більше – здогадуюсь… Чи не винен ти йому якісь гроші?
– Винен… Але не це головне! Я не можу про це розповісти – не можу!
– А якщо я дам тобі ту суму, яку ти йому винен? Я б міг спокійно дати її тобі.
– Ні-ні, не в тім річ! Я прошу тебе: нікому про це не кажи! Ні слова! Ти зробиш мене нещасним!
– Довірся мені, Сінклере. Гаразд, свою таємницю ти відкриєш мені як-небудь згодом…
– Ні, ніколи, ніколи! – вигукнув я запально.
– Як хочеш. Я мав на увазі, що коли-небудь, можливо, ти розкажеш мені більше. Але добровільно, звісно. Ти ж не думаєш, що я вчиню так само, як той Кромер?
– О, ні… Але ж ти нічого про це не знаєш!
– Авжеж, нічого. Я тільки розмірковую про це. І ніколи не вчиню так, як отой Кромер, можеш мені повірити. Та й ти ж мені нічого не винен…
Ми мовчали досить довго, і я зрештою заспокоївся. Але обізнаність Деміана загнала мене в глухий кут.
– Тепер я піду додому, – сказав він і щільніше запнув під дощем грубе вовняне пальто. – Хочу тільки нагадати тобі ще раз: ти повинен відв’язатися від цього типа! Якщо вже ніяк не виходить по-іншому – убий його! Ти б викликав у мене повагу і схвалення, якби так зробив. Я б тобі допоміг.
Мене охопив жах. Я згадав історію про Каїна. Мені стало моторошно, і я тихо заплакав. Занадто багато страхіть було довкола мене.
– Ну, гаразд, – посміхнувся Макс Деміан. – Іди додому. Якось упораємося. Хоча вбити було б найпростіше. У таких справах чим простіше – тим краще. Нічого доброго ти від цього приятеля Кромера не діждешся.
Я прийшов додому, і мені здалося, що я не був тут бозна-скільки часу. Все виглядало інакше. Між мною і Кромером зажевріла якась надія, якесь майбутнє! Я більше не був сам-один! Тільки зараз я побачив, яким самотнім був я зі своїми думками впродовж усього цього часу. І я тут же подумав про те, про що вже не раз розмірковував: зізнання батькам принесло б мені полегшу, але повного звільнення воно б не дало. Натомість я мало не зізнався сторонній людині, і на мене повіяло передчуттям порятунку!
Проте мій страх аж ніяк не був подоланий, і я ще чекав довгих і важких розмов із батьком. Тим дивнішим було для мене, що все відбувалося так тихо, мовчки, без галасу.
Однак свисту Кромера перед нашим будинком не було чутно вже день, два – ні, три дні, тиждень! Я боявся цьому повірити і внутрішньо був насторожений: чи не з’явиться він несподівано саме тоді, коли його вже перестанеш чекати? Але він так і не з’явився! Не довіряючи своїй свободі, я все ще цілковито в це не повірив. Поки нарешті випадково не зустрів… Франца Кромера. Він плентався Канатною вулицею просто мені назустріч. Побачивши мене, він здригнувся, скорчив якусь криву гримасу і тут же повернув назад.
Це було неймовірно! Мій ворог тікає від мене? Схоже, мій диявол боявся мене! Я не пам’ятав себе від радості.
У ці дні Деміан якось вигулькнув знову. Ми зустрілись біля школи.
– Добридень, – привітався я.
– Доброго ранку, Сінклере. Ну як твої справи? Кромер уже не чіпляється до тебе, як раніше?
– Це… ти з ним таке вчинив? Але… як же? Яким чином? Я не розумію… Він зовсім зник!
– Ну то й добре. Якщо він раптом з’явиться знову (гадаю, він цього не зробить, але він же нахаба!) – ти йому тільки скажи, хай згадає про Деміана.
– Але… який тут зв’язок? Ти затіяв з ним сварку і віддухопелив його?
– Ні, я не люблю цього робити. Я просто поговорив із ним, як от із тобою, і зумів пояснити, що йому краще буде відчепитися від тебе.
– Але ж ти не давав йому грошей?
– Ні, хлопче. Адже цей шлях ти вже пройшов.
Як я не розпитував його, він більше нічого мені не сказав. У мене після цього залишилося якесь дивне відчуття: суміш подяки й боязні, захоплення й тривоги, приязні й внутрішнього спротиву.
Я вирішив побачитися з ним невдовзі ще раз і поговорити про все детальніше, зокрема, й стосовно історії з Каїном.
Вдячність – це взагалі не та чеснота, яку я сповідую, та й вимагати її від хлоп’яти було б, по-моєму, смішно. Тому я не дуже-то дивуюся своїй невдячності, виявленій щодо Макса Деміана.
Але сьогодні я абсолютно впевнений, що був би геть скалічений і зламаний для подальшого життя, якби він не вирвав мене з лабет Кромера. Це звільнення я й тоді вже відчув, як найважливішу подію свого юного життя, але від самого визволителя я відсторонився, щойно він сотворив своє диво.
Ця невдячність, повторюю, не здається мені дивною. Вражає мене тільки слабка зацікавленість, яку я виявив тоді. Як я міг спокійно прожити хоча б день, не наблизившись до таємниць, з якими зіткнувся завдяки Деміану? Як я міг потамувати жагу довідатися більше про Каїна, про Кромера, про читання думок?
Це важко збагнути, одначе так було. Раптом я відчув, що виплутався з гемонських тенет, знову побачив світ світлим і радісним, не відчував більше нападів страху і тривожного серцебиття. Чари були розбиті, я більше не був проклятим і замордованим грішником, я знову був хлопчаком-школярем, як і раніше. Щоб знов віднайти рівновагу і спокій, моя природа прагнула передусім відкинути геть, забути все потворне і загрозливе. Навдивовижу швидко зникла з пам’яті вся ця мутна історія моєї провини і заляканості, не полишивши жодних помітних слідів чи рубців.
А те, що я намагався якнайшвидше забути свого помічника і рятівника, – мені це зрозуміло сьогодні. З прірви свого прокляття, із жахливого рабства у Кромера я всіма силами своєї зраненої душі подався туди, де раніше був задоволений і щасливий, – у втрачений рай, що відкрився знову, у світлий батьківський світ, до сестер, до пахощів чистоти, до богоугодності Авеля.
Після моєї короткої розмови з Деміаном уже того ж дня, цілковито переконавшись, зрештою, у своїй новонабутій свободі і не побоюючись більше жодних повернень до колишнього, я зробив те, чого так часто і так палко прагнув, – я висповідався. Я пішов до матері, показав їй скарбничку з пошкодженим замком, наповнену фішками замість грошей, і розповів їй, як із власної провини тривалий час перебував у лабетах немилосердного мучителя. Вона не все зрозуміла, але побачивши скарбничку, мій щирий погляд, почувши, як змінився мій голос, збагнула, що я одужав і повернувся до неї.