– О, тітко Фенні, це дуже захоплююче! – вигукнула Енн. – А в чому секрет?
– Цього я тобі сказати не можу, дурнятко, – усміхнулася тітка. – Власне, я й сама цього не знаю. Ну, ходімо, бо тут холодно стояти. Джорджо люба, а Тімоті виглядає здоровим і навіть погладшав.
– Знаєш, мамуню, йому прекрасно велося в школі, – сказала Джорджа. – Справді чудово. Він зжував старі капці куховарки.
– І ганяв кішку в стайні, щойно її бачив, – докинула Енн.
– А якось заліз у комірчину і зжер цілий пиріг з м’ясом, – сказала Джорджа, – а ще…
– Лишенько, Джорджо, – вжахнулася мати, – боюся, в наступному семестрі школа не схоче терпіти у себе Тімоті. Його хоча б як слід покарали? Сподіваюся, що так.
– Ні… не покарали, – зашарілася Джорджа. – Розумієш, мамо, ми самі відповідаємо за наших тваринок і їхню поведінку. Тож за кожну витівку Тімоті карають мене, бо я не замкнула його як слід у кімнаті абощо.
– У такому разі карали тебе частенько, – сказала мама, керуючи бідаркою з поні на мерзлій дорозі. – Гадаю, це чудова ідея! – додала вона, і в її очах майнув веселий вогник. – Я нею скористаюсь, і щоразу, як Тімоті накапостить, каратиму тебе!
Дівчата розреготалися. Вони раділи й відчували піднесення. Канікули – чудова річ. Повертатися до Киріну – це прекрасно. Завтра приїдуть хлопці, а там і Різдво.
– Мій любий Кирін-котедж! – вигукнула Енн, побачивши гарний старий будинок. – Ой, оно острів Кирін! – Дівчата поглянули на море, де на острівці Кирін виднілися руїни старого замку. Які пригоди приключилися з ними улітку!
Дівчата увійшли до будинку.
– Квентіне! – гукнула мати Джорджі. – Квентіне! Дівчата приїхали.
Дядько Квентін прийшов з кабінету, що знаходився у протилежній частині будинку. Енн здалося, що він став вищим на зріст і ще похмурішим. «Ще більш лячний», – подумала вона. Дядько Квентін, можливо, дуже розумний, але Енн віддавала перевагу комусь веселішому й усміхненому, як-от її батько. Вона ввічливо поручкалася з дядьком і дивилася, як Джорджа його цілує.
– Ну, – сказав дядько Квентін, звертаючись до Енн, – кажуть, я маю знайти для вас вихователя. Принаймні для хлопців. Затямте собі, при репетиторові доведеться поводитися добре!
Це мав бути жарт, але Енн і Джорджі він не дуже сподобався. Люди, в чиїй присутності слід поводитися добре, зазвичай суворі й нудні. Дівчатка зраділи, коли батько Джорджі повернувся до свого кабінету.
– Останнім часом, – сказала Джорджі мати, – батько надто багато працює. Він украй виснажений. Дякувати Богові, його книжка майже закінчена. Він сподівався завершити її до Різдва, щоб і собі взяти участь у розвагах та іграх, але наразі, каже, не виходить.
– Шкода, – ввічливо докинула Енн, хоча потай вважала, що це на добре. Не дуже весело було б із дядьком Квентіном бавитися в шаради абощо.
– Ох, тітко Фенні, я вже скучила за Джуліаном і Діком, та й вони зрадіють зустрічі з Тімом і Джорджею! Тітко Фенні, у школі ніхто, навіть наша класна наставниця, не називає Джорджу Джорджиною. Я сподівалася, що вони її так називатимуть, бо мені хотілося подивитися, що буде, коли вона відмовиться відгукуватися на ім’я Джорджина. Джорджо, тобі ж сподобалося в школі?
– Так, – відповіла Джорджа, – сподобалося. Я гадала, що мені нелегко буде лагодити з усіма, але все обійшлося добре. Однак, мамуню, боюся, мій табель тобі не сподобається, оскільки з багатьох предметів я пасла задніх, бо раніше такого не вчила.
– Але ж ти й до школи раніше не ходила, – сказала мама. – Я все поясню твоєму батькові, якщо він засмутиться. А тепер – гайда і готуйтесь полуднувати. Ви, мабуть, дуже зголодніли.
Дівчата подалися нагору, до своєї маленької кімнатчини.
– Я рада, що не лишилася сама на канікулах, – сказала Джорджа. – Мені з тобою і хлопцями набагато веселіше. Агов, Тімоті, ти куди подівся?
– Він пішов обнюхувати усі закутки в домі, аби переконатися, що тут його домівка, – засміялася Енн. – Хоче знати, чи пахне по-старому в кухні, у ванні й в його лежаку. Мабуть, йому так само приємно повернутися на канікули додому, як і нам!
Енн мала рацію. Тімоті хвилювався і радів поверненню додому.
Він оббіг навколо матері Джорджі, приязно обнюхуючи її ноги, задоволений, що знову її бачить. Забіг до кухні, але незабаром повернувся, бо там виявився хтось незнайомий: то була куховарка Джоана, засапана товстуля, яка подивилася на нього з підозрою.
– Ти можеш приходити до кухні раз на день обідати, – сказала Джоана. – І все. Я не допущу з доброї волі, щоб у мене з-під носа зникали м’ясо, ковбаса або курка. Знаю я вашу собачу вдачу!
Тімоті заникнув до комірчини і все там обнюхав. Потім – до їдальні, вітальні і радо переконався, що там пахне так само, як і раніше. Притулив ніс до дверей кабінету, де працював батько Джорджі, й дуже обережно принюхався. Він не збирався туди входити. Тімоті побоювався батька Джорджі точнісінько так, як і всі інші.
Потім він знову побіг сходами нагору – до відпочивальні дівчат. А де ж його лежак? Ондо біля вікна. Чудово! Тож він знову спатиме у відпочивальні Джорджі. Тімоті скрутився в лежаку калачиком і взявся голосно стукати по підлозі хвостом.
– Я радий повернутися додому, – промовляв хвіст, – дуже-дуже радий повернутися!
Розділ 2
Знову всі разом
Наступного дня приїхали хлопці. Енн і Джорджа пішли разом з Тімоті їх зустрічати. Джорджа кермувала бідаркою, запряженою поні, а Тімоті сидів поряд з нею. Енн не могла дочекатися, коли потяг зупиниться на станції. Вона бігла платформою, намагаючись розгледіти Джуліана і Діка у вагонах, що проїздили повз.
Нарешті побачила їх. Вони визирали у вікно вагона у хвості потяга, махали руками і кричали:
– Енн! Енн! Ми тут! Привіт, Джорджо! О, і Тімоті тут!
– Джуліане! Діку! – волала Енн. Тімоті почав гавкати і підстрибувати на місці. Усі були збуджені.
– Джуліане! Любо знову бачити вас обох! – вигукнула Енн, обіймаючи братів. Тімоті підстрибнув і обох лизнув. Він був у нестямі від радості. Тепер навколо нього знову були усі діти, яких він так любив.
Троє дітей і собака стояли щасливі поряд і гомоніли усі одночасно, поки носильник виносив з вагона їхні речі. Раптом Енн згадала про Джорджу. Вона озирнулася навкруги. Дівчинки ніде не було, хоча на станційну платформу вона виходила разом з Енн.
– А де наша Джорджа? – спитав Джуліан. – Я її бачив, коли махав з вікна.
– Вона, мабуть, повернулася до бідарки, – сказала Енн. – Джуліане, скажи носильникові, щоб ніс валізи до візка. Ходімо! Треба знайти Джорджу.
Джорджа стояла біля поні, поклавши руки йому на голову. «Чомусь їй сумно», – подумала Енн. Хлопці підійшли до неї.
– Привіт, подруго! – вигукнув Джуліан і обійняв Джорджу. А за ним і Дік.
– Щось сталося? – запитала Енн, здивована раптовою мовчазністю Джорджі.
– Гадаю, – всміхнувся Джуліан, – що Джорджі здалося, ніби на неї на звертають уваги. Смішна люба Джорджина!
– Не називай мене Джорджиною! – відрубала дівчина. Хлопці розреготалися.
– Оце тепер бачу, що це наша давня зубата подруга Джорджа, – сказав Дік і приязно поплескав дівчину по плечі. – Джорджо, дуже приємно знову з тобою побачитися! Ти пам’ятаєш наші дивовижні пригоди минулого літа?
Джорджа відчула, як в неї минає ніяковість. Коли вона побачила, з якою радістю хлопці вітають молодшу сестру, вона справді відчула себе зайвою, але на Джуліана й Діка ніхто довго ображатися не міг. Вони просто не дозволяли нікому почуватися покинутим, ніяковіти або супитися.
Усі четверо посідали до бідарки. Носильник закинув туди дві валізи. Для них ледве знайшлося місце. Тімоті сидів на валізах, енергійно вихляв хвостом і висолопив язика, бо просто задихався від захвату.
– Вам, дівчата, пощастило, що ви змогли взяти Тіма з собою до школи, – сказав Дік, ласкаво поплескуючи великого собаку. – У нашій школі це не дозволяється. Для хлопців, які мають удома улюбленців, це дуже важко.
– Томпсон Майнор тримав у себе білих мишей, – сказав Джуліан, – але одного дня вони втекли і трапилися на очі сестрі-хазяйці, вискочивши на неї з-за повороту в коридорі. Вона вищала на всі заставки.