– Авжеж, казала, – підтвердила Джорджа. – Так і буде: і замком, і підземеллям володітимемо спільно. Ходімо, ще треба бідарку вивезти, бо не встигнемо зустріти потяг, якщо цілий день будемо стояти й витріщатися на острів.
Вони вивели поні, викотили бідарку і рушили підмерзлою дорогою. Коли повернули геть від берега до станції, острів Кирін сховався за кручами.
– А що, колись усе довкілля належало вашій родині? – спитав Джуліан.
– Авжеж, геть усе, – відповіла Джорджа. – Тепер у нас лишилися тільки острів Кирін, наш будинок і оно та ферма удалині – ферма Кирін.
Джорджа показала батогом. Діти побачили гарний старий фермерський будинок удалині на пагорбі понад громадським вересовим пастівником.
– А хто там живе? – запитав Джуліан.
– Старий фермер з дружиною, – відповіла Джорджа. – Вони панькалися зі мною, коли я була малою. Якось підемо туди, якщо хочете. Мама каже, що вони вже не можуть мати прибуток від ферми, а тому влітку приймають відпочивальників.
– Чуєте? Це потяг гуде в тунелі! – вигукнув раптом Джуліан. – Джорджо, заради Бога, поквапся! Ми спізнюємося!
Четверо дітей і Тімоті дивилися на потяг, що виїхав з тунелю і наближався до станції. Поні біг легким галопом. Вони встигли до прибуття потяга.
– Хто піде на платформу зустрічати його? – запитала Джорджа, коли вони в’їхали на невеличке станційне подвір’я. – Я не піду: мені треба гледіти за Тімом і за поні.
– Я не хочу йти, – заявила Енн. – Я залишуся з Джорджею.
– Ну що ж, доведеться йти нам, – сказав Джуліан, і вони з Діком зістрибнули з бідарки. Хлопці вибігли на платформу в ту саму мить, коли потяг зупинився.
Людей з вагонів вийшло небагато. Через силу спустилася зі сходинок якась жінка з кошиком. Легко зіскочив, насвистуючи, молодик, син сільського пекаря. Ледве-ледве подолав сходинки якийсь дід. Жоден з них не був схожий на репетитора!
Але ось із головного вагона вийшов дивний чоловік. Він був маленького зросту, кремезний, з бородою, як у моряка. Очі у нього були пронизливо-блакитні, а в густому волоссі виднілася сивина. Він розглянувся на платформі й гукнув носильника.
– Це, напевно, і є пан Роланд, – сказав Джуліан Діку. – Ходімо спитаємо його. Більше нікого схожого немає.
Хлопці підійшли до бороданя. Джуліан на знак вітання підняв картуза:
– Це ви пан Роланд, сер? – запитав він.
– Атож, – відповів той. – А ви, напевно, Джуліан і Дік?
– Так, сер, – відповіли хлопці в один голос. – Ми приїхали бідаркою, щоб забрати ваш багаж.
– Чудово! – сказав пан Роланд. Він зміряв хлопців своїми блакитними очима і всміхнувся. Джуліану і Діку він сподобався: схоже, пан Роланд і розумний, і веселий.
– А обидві дівчинки теж тут? – поцікавився пан Роланд, ідучи платформою до виходу. Позаду йшов носильник з багажем.
– Так, Джорджа та Енн залишилися біля бідарки, – сказав Джуліан.
– Джорджа і Енн? – здивувався Роланд. – Гадав, що інші – дівчата, про третього хлопця я не знав.
– Джорджа – дівчинка, а не хлопець Джордж, – сказав сміючись Дік. – Її справжнє ім’я – Джорджина.
– Теж дуже гарне ім’я, – зауважив пан Роланд.
– Джорджа так не вважає, – заперечив Джуліан. – Вона не відгукується на ім’я Джорджина. Краще називати її Джорджа, сер!
– Справді? – сказав пан Роланд прохолодним тоном. Джуліан зиркнув на нього.
«Не такий вже він і милий, яким здається», – подумав хлопчина.
– І Тім з ними, – сказав Дік.
– О! А Тім – хлопець чи дівчина? – обережно поцікавився пан Роланд.
– Це собака, сер! – усміхнувся Дік.
Пан Роланд, здавалося, спантеличився.
– Собака? – перепитав він. – Я не знав, що в домі є собака. Ваш дядько мені нічого про собаку не казав.
– Ви не любите собак, сер? – здивувався Джуліан.
– Не люблю! – відрубав пан Роланд. – Втім, сподіваюсь, що він мені не докучатиме. Привіт, привіт – ось і маленькі дівчата. Добридень!
Джорджі не дуже сподобалося, що її назвали маленькою дівчинкою. По-перше, вона терпіти не могла, коли з нею розмовляли як з маленькою, а по-друге, їй завжди хотілося бути хлопцем. Вона мовчки подала панові Роланду руку. Енн йому всміхнулася, і пан Роланд відзначив собі, що вона набагато симпатичніша за іншу дівчинку.
– Тіме! Привітайся з паном Роландом, – наказав Джуліан собаці. Це був один з кращих номерів Тіма. Він умів дуже чемно подавати праву лапу. Пан Роланд поглянув на великого пса, а Тім і собі поглянув на нього.
Потім дуже повільно і демонстративно повернувся до пана Роланда спиною і скочив у бідарку. Зазвичай, коли йому наказували, він одразу ж подавав лапу, й тому діти дивилися на нього зі здивуванням.
– Тімоті! Що на тебе найшло? – вигукнув Дік. Тім опустив вуха і не рушив з місця.
– Ви йому не подобаєтеся, – сказала Джорджа, дивлячись в очі панові Роланду. – Це дуже дивно. Зазвичай він любить людей. Втім, можливо, ви не любите собак?
– Між іншим – так, не люблю, – визнав пан Роланд. – У дитинстві мене сильно покусав собака, і відтоді я ніколи не відчував до собак прихильності. Але гадаю, що з часом Тім звикне до мене.
Усі посідали до бідарки. Було тіснувато. Тімоті позирав на кісточки пана Роланда з таким виглядом, ніби залюбки кусьнув би їх. Енн розсміялася.
– Тім поводиться дивно, – сказала вона. – Вам пощастило, пане Роланд, що ви не його навчатимете! – Вона посміхнулася репетиторові, й той посміхнувся у відповідь, оголивши дуже білі зуби. Очі у нього були такі ж яскраво-блакитні, як у Джорджі.
Енн він сподобався. Дорогою він жартував з хлопцями, і вони почали думати, що насправді дядько Квентін зробив непоганий вибір.
Лишень Джорджа мовчала. Вона відчувала, що учитель неприязно ставиться до Тімоті, а Джорджі не міг подобатися той, хто не переймався симпатією до Тімоті з першого погляду. Їй також здалося дуже дивним, що Тім не дав лапу вихователю. «Він розумний пес, – міркувала вона. – І знає, що панові Роланду він не подобається, а тому й не дав йому лапу. Ти не винний, любий Тіме, я б теж не віталася з тим, кому не подобаюсь!»
По приїзді пана Роланда провели до його кімнати. Тітка Фенні спустилася вниз і звернулася до дітей:
– Ну, він здається приємним і веселим. Хоча борода молодій людині не пасує.
– Молодий?! – вигукнув Джуліан. – Та він страшенно старий. Йому, як мінімум, сорок!
Тітка Фенні розреготалася:
– Він вам здається таким старим? Ну що ж, старий він чи ні, але я упевнена, що він до вас ставитиметься добре.
– Тітко Фенні, невже нам не можна розпочати заняття вже після Різдва? – стривожено запитав Джуліан.
– Звичайно, не можна! – відповіла та. – До Різдва ще майже тиждень, а ви ж не думаєте, що ми запросили пана Роланда приїхати, щоб до кінця Різдва нічого не робити?
Діти застогнали.
– Ми збиралися зробити якісь покупки до Різдва, – сказала Енн.
– Ну, ви зможете це зробити в другій половині дня, – відповіла тітка. – Уроки будуть лише вранці, по три години. Нікому з вас це не зашкодить!
У цю мить униз зійшов вихователь, і тітка Фенні повела його до дядька Квентіна. За деякий час вона повернулася з дуже задоволеним виглядом.
– Панові Роланду буде цікаво спілкуватися з вашим дядьком, – повідомила вона Джуліану. – Вони поладнають. Пан Роланд ніби добре розуміється на тому, над чим працює ваш дядько.
– Сподіваймося, він переважно з дядьком і спілкуватиметься, – тихо мовила Джорджа.
– Ходімо погуляємо, – запропонував Дік. – Сьогодні чудовий день! Тітко Фенні, сьогодні вранці у нас не буде уроків?
– Звичайно ні, – відповіла та. – Почнете завтра. Зараз рушайте гуртом гуляти, бо таких сонячних днів буде небагато!
– Ходімо на ферму Кирін, – сказав Джуліан. – На вигляд це дуже гарна місцина. Веди нас, Джорджо.
– Рушаймо! – сказала Джорджа. Вона свиснула Тімоті, і той підстрибом підбіг до неї. Уп’ятьох вони вийшли з дому і пішли алеєю, а потім – через пастівник нерівною дорогою, яка вела до ферми на далекому пагорбі.
Було дуже приємно йти під променями грудневого сонця. Кроки на замерзлій стежині дзвінко відлунювали, а притуплені пазурі Тіма голосно шкрябали по мерзлій землі, коли пес метлявся туди й сюди, радіючи, що він знову разом зі своїми чотирма друзями.