– Ні, боюся, що не можна, панночко Джорджа, – відповіла пані Сандерс. – У цій кімнаті, де стоїть шафа, зокрема, житимуть два наші комірники.
– Шкода, – розчаровано сказав Джуліан. – А ви їм розкажете про відсувну задню стінку, пані Сандерс?
– Навряд чи, – відповіла старенька. – Це тільки вас, малечу, подібні речі захоплюють, а двоє дорослих джентльменів нічого цікавого в цьому не побачать.
– Ці дорослі – диваки, – сказала вражена Енн. – Я переконана, що і в сто років мене хвилюватимуть розсувні стінки та криївки.
– І мене теж, – погодився з нею Дік. – Пані Сандерс, можна мені ще разок вийти у передпокій і подивитися на відсувну лиштву? Я візьму з собою свічку.
Дік і сам не розумів, чому йому так закортіло подивитися на лиштву ще раз. Просто спливло на думку. Ніхто не схотів іти з ним, бо ж нічого, окрім старого мурування, за лиштвою не було.
Дік узяв свічку і пішов до передпокою. Натис на панель згори, і вона зрушилася. Просунувши всередину свічку, він ще раз уважно вглядівся в отвір, що відкрився. Не видно було абсолютне нічого. Дік витягнув голову назад і просунув до отвору руку якомога далі вздовж стіни. Він уже збирався витягнути руку, коли його пальці намацали в стіні дірку.
«Дивно! – подумав Дік. – Нащо ця дірка в стіні?»
Він устромив у дірку великий і вказівний пальці й поворушив ними. Усередині стіни намацав якийсь горбок, схожий на пташине сідало, і йому вдалося схопити його. Він почав водити по ньому пальцями, але нічого не відбувалося. Тоді він вхопився за нього міцніше й потягнув.
Із стіни випнувся камінь! Дік так здивувався, що впустив важкий камінь, і той загуркотів на підлогу поза лиштвою.
На шум до передпокою збіглися його друзі.
– Що ти тут виробляєш, Діку? – спитав Джуліан. – Ти нічого не зламав?
– Ні, – відповів Дік, обличчя якого порожевіло від хвилювання. – Я просунув туди руку і виявив дірку в одному з каменів у муруванні. Вхопився двома пальцями за якусь опуклість і потягнув. Камінь випнувся назовні, і це так мене вразило, що я його впустив. Він впав, і ви почули цей гук.
– Отакої! – сказав Джуліан, намагаючись відіпхнути Діка від отвору. – Дай-но мені поглянути.
– Ні, Джуліане, – заявив Дік, відштовхуючи його. – Це моє відкриття. Почекай, поки я подивлюся, чи зможу я щось намацати в дірці. До неї важко добратися!
Інші нетерпляче чекали. Джуліан ледве утримувався від бажання відіпхнути Діка. Дік просунув руку якнайдалі і склав долоню, щоб чимдалі проникнути в простір, який утворився після падіння каменю. Пальці його мацали навкруги і наштовхнулися на щось схоже на книжку. Він обережно, поволі витягнув знайдене назовні.
– Старовинна книжка! – сказав він.
– А що в ній? – скрикнула Енн.
Друзі почали обережно гортати сторінки. Папір був сухий і крихкий, і деякі сторінки спорохніли.
– Гадаю, це книжка рецептів, – сказала Енн, яка гострим своїм зором прочитала кілька слів, написаних старим брунатним вицвілим атраментом. – Покажімо її пані Сандерс.
Діти віднесли книжку фермерші. Та розреготалася, побачивши їхні сяючі обличчя. Вона узяла книжку і спокійно подивилася на неї.
– Так, – підтвердила старенька, – це лишень книжка рецептів. Бачите ім’я на титулі – Еліс Мері Сандерс. Це, либонь, моя прабабуся. Я знаю, що вона славилася своїми ліками. Кажуть, вона могла вилікувати будь-яку людину або тварину від багатьох хвороб.
Джуліан розчаровано мовив:
– Шкода, що її почерк такий нерозбірливий. І вся книжка розвалюється. Вона напевно дуже стара.
– Гадаєте, у сховку іще щось є? – спитала Енн. – Джуліане, піди-но й засунь ти руку, бо в тебе вона довша, ніж у Діка.
– Мені здалося, що там більш нічого немає, – сказав Дік. – Місця там обмаль – кілька дюймів позаду випалої цеглини чи каменя.
– Гаразд, я застромлю руку і перевірю, – сказав Джуліан. Усі знову пішли до передпокою. Джуліан просунув руку позаду зрушеної лиштви і провів долонею уздовж стіни до того місця, звідки вивалився камінь. Рука його пролізла в простір позаду, а довгі пальці почали мацати довкола у пошуках іще чогось, що могло б там виявитися.
І це щось справді там виявилось, щось м’яке, пласке, на дотик шкіроподібне. Хлопчик швидко схопив предмет пальцями й обережно витягнув назовні, побоюючись, що від старості він може розсипатися.
– Я щось знайшов, – сказав він, весело блискаючи очима. – Дивіться, що це таке?
Діти згромадилися навколо нього.
– Схоже на татковий кисет, – сказала Енн, помацавши знахідку. – Форма така ж. А є щось усередині?
Це був темно-брунатний кисет, зшитий з м’якої шкіри і дуже потертий. Джуліан обережно відгорнув закот і розгорнув кисет. Усередині ще залишалися крихти чорного тютюну, але було там і ще щось! На самому дні кисету лежав полотняний згорток. Джуліан вийняв його і розгорнув на столику в передпокої.
Діти їли очима знахідку. На полотні були якісь знаки та позначки не чорним, майже вицвілим атраментом. Але що воно таке, ніхто не розумів.
– Це не мапа, – нарешті мовив Джуліан. – Більше схоже на якийсь код. Цікаво, що він означає. Добре б це розшифрувати. Тут напевне якась таємниця.
Заінтриговані діти витріщалися на полотнину. І яка у всьому тому ховалася таємниця? Що б це могло бути?
Вони побігли показати знахідку пані Сандерс. Та вивчала старовинну книжку рецептів, і обличчя їй світилося радістю, коли вона підвела погляд на схвильованих дітей.
– Ця книжка – просто диво! – сказала вона. – Я насилу розбираю почерк, але ось, наприклад, рецепт від болю в спині. Обов’язково випробую його на собі. Мені наприкінці дня так болить спина! Ось послухайте…
Але діти не бажали слухати рецепти від болю в спині. Вони поклали на коліна пані Сандерс шматок полотна.
– Погляньте! Що це, пані Сандерс? Знаєте? Це було в такому ніби кисеті в отворі за лиштвою.
Пані Сандерс зняла окуляри, протерла їх і знову наділа. Уважно оглянула полотнину з дивними знаками.
Похитавши головою, сказала:
– Ні, мені це не до тями. А це… схоже на старий кисет. Гадаю, моєму Джонові він сподобається. З його старого кисету тютюн уже висипається. Цей теж старий, але ще послужить.
– Пані Сандерс, а цей шматок полотна вам теж потрібний? – з тривогою в голосі запитав Джуліан. Йому кортіло забрати його додому і як слід вивчити. Він був упевнений, що у позначках прихована якась хвилююча таємниця, і йому вкрай не хотілося віддавати тканину пані Сандерс.
– Та забирайте його, паничу, якщо хочете, – усміхнулася пані Сандерс. – Собі я залишу рецепти, Джон отримає кисет. А ви забирайте цю стару ганчірку, якщо вона вам потрібна, хоча мені не до тями, нащо вона вам здалася. А ось і Джон!
Вона почала говорити голосніше, щоб глухенький чоловік її почув:
– Джоне, ось тут для тебе є кисет. Діти знайшли його десь за тією зрушеною лиштвою у передпокої.
Джон узяв кисет і обмацав його.
– Дивний він якийсь, але кращий за мій, – нарешті сказав старий. – Ну, юнацтво, не хочу вас квапити, але зараз уже година дня, і вам час повертатися додому обідати.
– Йой! – вигукнув Джуліан. – Ми запізнимося! До побачення, пані Сандерс, і дякуємо красно за печиво і цю стару тканину. Ми постараємося з’ясувати, що тут написано, і розповімо вам. Рушаймо мерщій! Де Тім? Тімоті, швидше сюди, ми спізнюємося!
Уся п’ятірка швидко вибігла надвір. Вони й справді спізнювалися, тож довелося здебільшого бігти, а через це розмовляти було важко. Але ранкові події так їх полонили, що вони походьма захекано все ж обмінювалися враженнями.
– Цікаво, – пихкав Джуліан, – що ж таки означають позначки на ганчірці. Обов’язково дізнаюся. Я упевнений, що це щось таємниче.
– А ми комусь про це розповімо? – запитав Дік.
– Ні, – сказала Джорджа. – Тож тримаймо нашу знахідку в секреті.
– Якщо Енн почне щось вибовкувати, копніть під столом, як ми це робили минулого літа, – сказав усміхаючись Джуліан. Бідоласі Енн важко було прип’ясти язика, і її часто доводилося штурхати ліктем або копати по нозі…