– О котрій ми приїдемо до тітки Фенні? – запитав Джуліан, дожовуючи останній сендвіч і шкодуючи, що нема ще одного.
– Якщо пощастить, то десь о шостій, – відповів батько. – А тепер хто хоче трохи розім’ятися? Бо нам доведеться ще довго їхати.
Здавалося, що буркотлива автівка проковтує милю за милею. Настав час на підвечірок, і діти знов розхвилювалися.
– Десь поблизу море, – сказав Дік. – Я відчуваю його запах.
Він мав рацію. Автівка вихопилася на пагорб, і вони побачили осяяне синє море, спокійне і гладке у вечірньому сонці. Діти радісно зарепетували:
– Он воно!
– Еге ж, чудово!
– Я хочу негайно викупатися!
– До бухти Кирін лишилося їхати хвилин двадцять, – зауважив батько. – Ми добре наїздилися. Незабаром побачите бухту… вона велика… а біля входу до неї – утішний острівець.
Поки вони їхали узбережжям, діти видивлялися її. І ось Джуліан закричав:
– Оно: бухта Кирін! Поглянь, Діку, яка гарна і синя!
– А онде скелястий острівець на сторожі входу до бухти! – вигукнув Дік. – Я хотів би там побувати!
– Звичайно, побуваєш, – сказала мати. – А тепер пошукаємо, де будинок тітки Фенні. Він називається Кирін-котедж.
Невдовзі вони під’їхали до нього. Будинок стояв на невисокій кручі понад бухтою, справжній старовинний будинок. Власне, це був не котедж, а чималий будинок, мурований зі старого білого каменя. Фасад прикрашали троянди, і в садку біля дому буяло рясноцвіття.
– Ось і Кирін-котедж, – оголосив батько й зупинив автівку біля входу. – Вважається, що йому років триста. А де ж Квентін? Ось і Фенні.
Розділ 2
Дивна кузина
Тітка Фенні чекала на гостей. Вона вибігла зі старих дерев’яних дверей, щойно побачила автівку на під’їзді. Дітям вона одразу сподобалася.
– Ласкаво просимо до Киріна! – вигукнула вона. – Вітаємо вас! І які великі діти!
Усі почоломкалися і ввійшли у дім. Він їм теж сподобався. Відчувалося, що дім старий і навіть трохи таємничий, меблі теж були старими і дуже гарними.
– А де ж Джорджина? – запитала Енн, шукаючи навколо очима незнайому кузину.
– Ото ще збиточниця! Я ж казала їй чекати вас у садку, – сказала тітка. – А вона десь пішла. Мушу вас попередити, діти, що попервах вам може бути важко з Джорджею: вона завжди сама, і, можливо, ваша присутність спочатку її не обрадує. Але не звертайте на це уваги – незабаром все стане на свої місяця. Я ще й через неї була дуже рада, що ви змогли приїхати. Джорджі треба гратися з іншими дітьми.
– Ви звете її Джорджею? – здивувалася Енн. – Я гадала, що її ім’я Джорджина.
– Авжеж, – відповіла тітка, – але їй не подобається бути дівчинкою, і нам доводиться звати її Джорджею, як хлопчика. Уперта, вона не відгукується на ім’я Джорджина.
Дітям ім’я Джорджа здалося гарним. Шкода, що вона десь пішла. Натомість несподівано з’явився дядько Квентін. Він був на вигляд незвичайним чоловіком: дуже високий, дуже похмурий, із суворими зморшками на широкому чолі.
– Привіт, Квентіне, – звернувся до нього батько. – Давно я тебе не бачив. Сподіваюся, наша трійця не завадить твоїй роботі.
– Квентін працює над дуже важкою книжкою, – пояснила тітка Фенні. – Але я виділила йому окрему кімнату на іншому боці будинку. Тому, думаю, його ніхто не турбуватиме.
Дядько поглянув на дітей і кивнув їм. Невдоволення залишалося на його обличчі; дітям було трохи лячно, і вони зраділи, дізнавшись, що він працюватиме в іншому крилі будинку.
– А де Джорджа? – запитав він грудним голосом.
– Знову кудись пішла, – відповіла тітка Фенні з прикрістю. – Я веліла їй залишатися тут і зустріти своїх двоюрідних братів і сестру.
– Її слід відшмагати, – сказав дядько Квентін. Діти не второпали – жартує він чи ні. – Ну, діти, сподіваюся, вам тут сподобається і, можливо, ви навернете Джорджу на добрий розум.
У Кирін-котеджі не знайшлося кімнати для ночівлі матері й тата, тому, нашвидку повечерявши, вони поїхали до готелю в найближчому містечку. Наступного дня, одразу після сніданку, вони збиралися повернутися до Лондона. Тож попрощалися з дітьми увечері.
Джорджина доти не з’явилася.
– Шкода, що ми не побачилися з Джорджиною, – сказала мама. – Перекажіть, що ми її любимо й сподіваємося, що їй урешті-решт сподобається гратися з Діком, Джуліаном та Енн.
Із цим мати й батько поїхали. Дивлячись, як їхня велика машина повертає за ріг, діти відчули себе трохи самотніми, але тітка Фенні повела їх нагору, щоб показати їхні кімнати, й незабаром вони повеселішали.
Хлопцям відвели одну кімнату на двох: з похилою стелею на горішньому поверсі й з чудовим видом на бухту. Вона їм дуже сподобалася. Енн мала спати разом з Джорджиною в кімнатчині з видом на вересовище позаду будинку. Але одне бічне вікно виходило на море, що дуже втішило Енн. Кімната була приємна, у вікно зазирали троянди.
– Шкода, що досі немає Джорджини, – сказала Енн тітці. – Хочу на неї подивитись.
– Вона – утішна маленька дівчинка, – відповіла тітка. – Іноді вона буває грубою і непривітною, але серце у неї добре, віддане і щире. Вона подружиться з вами, і це буде назавжди… Щоправда, вона дуже перебірлива у виборі друзів.
Енн раптом позіхнула. Хлопці несхвально подивилися на неї, бо знали, що буде далі. Так і сталося.
– Бідолашна Енн! Як ти втомилася! Вам усім слід негайно лягти у ліжка і добре виспатися. І тоді завтра ви встанете зовсім свіжими, – сказала тітка Фенні.
– Енн, ти дурепа, – грубо зауважив Дік, коли тітка вийшла з кімнати. – Ти чудово знаєш, що спадає на думку дорослим, щойно ми починаємо позіхати. А я ще хотів ненадовго спуститися на пляж.
– Перепрошую, – вибачилася Енн. – Не могла стриматися. Ти й сам позіхаєш, Діку, і Джуліан теж.
Хлопці справді позіхали. Їх заколихало у довгій дорозі. Потай вони хотіли б вкластися у ліжка й заплющити очі.
– Цікаво, де ж Джорджина, – сказала Енн, побажавши добраніч хлопцям і пішовши до своєї кімнати. – Дивна вона… не зустріла нас… не з’явилася на вечері… і досі її ще немає. Вона ж спатиме в моїй кімнаті… бозна-коли вона з’явиться.
Коли прийшла Джорджина, всі троє вже міцно спали. Вони не чули, як вона відчинила двері до кімнати Енн. Не чули, як вона роздягалася й чистила зуби. Не чули, як рипнуло ліжко, коли вона лягала. Вони так потомилися, що нічогісінько не чули, поки вранці сонце не розбудило їх.
Прокинувшись, Енн попервах не могла зрозуміти, де вона. Лежала у ліжечку й дивилася на похилу стелю, на червоні троянди, що кивали їй голівками у відкрите вікно, і раптом все згадала. «Я в бухті Кирін, і в мене канікули!» – сказала вона собі й радісно згорнулася калачиком.
Потім вона подивилася на інше ліжко. У ньому лежала дівчинка, теж скукобившись під ковдрою. Енн побачила тільки кучеряву маківку. Потім дівчинка поворушилася, Енн сказала:
– Отакої! Ти – Джорджина?
Дівчинка в ліжку навпроти сіла й подивилася на Енн. У неї було кучеряве волосся, коротке, як у хлопця. Обличчя темно-брунатне від засмаги і яскраво-блакитні очі, як незабудьки. В неї були трохи закопилені губи й похмурий батьків погляд.
– Ні, – відповіла вона. – Я не Джорджина.
– О! – здивувалася Енн. – Тоді хто ж ти?
– Я – Джорджа, – сказала дівчинка. – І відгукуюсь лише на ім’я Джорджа. Мені не подобається бути дівчинкою. І не буду. Не люблю те, що роблять дівчата. Мені подобається те, що роблять хлопці. Я краще за них видряпуюсь на скелі й швидше плаваю. Вмію керувати човном не згірше за будь-якого хлопця-рибалку на цьому березі. Зви мене Джорджею. Тоді я з тобою розмовлятиму. А інакше – не озиватимусь.
– О! – знову вигукнула Енн і подумала, що її кузина справді дуже своєрідна. – Гаразд, мені однаково, як тебе звати. Як на мене, Джорджа – гарне ім’я. Мені не дуже подобається «Джорджина». Тим більше що ти схожа на хлопця.
– Справді? – зраділа Джорджа й на якийсь час припинила супитися. – Мати дуже розсердилася на мене, коли я коротко підстриглася. У мене раніше волосся падало на шию, і це було жахливо!
Обидві дівчинки кілька хвилин розглядали одна одну.