– Неймовірно, – сказала Енн. – Мамуню, в мене на радощах апетит пропав.
– Ну, якщо ідея з фургоном так на тебе впливає, тобі ліпше буде лишитися вдома, – сказала мати.
Енн одразу почала похапцем їсти пшеничні подушечки, і апетит повернувся. Не йметься віри: два фургони, двоє коней, спати у двоповерхових ліжках, готувати їжу просто неба…
– Джуліане, ти розумієш, що вся відповідальність лягає на тебе? – зауважив батько. – Ти вже дорослий і маєш бути відповідальним. Усі муситимуть здаватися на твою волю.
– Добре, тату, – загордився Джуліан. – Усе буде гаразд.
– Тіммі теж порядкуватиме, – сказала Джорджа. – Він такий же відповідальний, як Джуліан.
– Гав! – сказав Тім, почувши своє ім’я, і загупав хвостом по підлозі.
– Ти – лапуня, Тіммі, – сказала Енн. – Я буду завжди тебе слухатися, і Джуліана теж.
– Дурненький, – сказав Дік і погладив Тіммі по голові. – Нас без тебе не відпустять. Ти наш найголовніший захисник.
– Безперечно, без Тіммі ніхто вам їхати не дозволив би, – сказала мати. – Коли він поруч, ми спокійні.
Усе це дуже бентежило. Після сніданку діти пішли обговорювати події.
– Я за те, щоб їхати фургоном у гори, про які казав хлопець, і де в долині озеро, й там таборувати, – запропонував Джуліан. – Та й товариство там буде цікаве. Ми зупинимось віддалік табору циркачів, бо їм може здатися, що чужі люди встромляють свого носа, але ми однаково зможемо побачити, як вигулюють слонів і школять собак.
– А ще ми потоваришуємо з Ноббі, – запалилася Енн. – Мені він сподобався. А від його дядька триматимемось подалі. І як лишень такий неприязний чоловік може працювати головним клоуном у цирку?
– Цікаво, де й коли мати домовиться про фургони! – кивнув Джуліан. – Яке ж це буде диво, коли ми їх нарешті побачимо!
– Ходімо й розкажемо про все Доббі, – зауважила Енн. – Він теж зрадіє!
– Дитино! Він же ні слова не втне! – сказала Джорджа.
Проте вона однаково пішла з Енн. І незабаром Доббі слухав розповідь про дивовижні плани на канікули. Фрр! Він і справді зрадів, що братиме в цьому участь.
Розділ 3
Прибуття фургонів
Нарешті визначальний день настав: мали прибути фургони. Діти годинами стояли біля під’їзної дороги, видивляючись їх.
Матері вдалося позичити їх у давньої подруги. Діти заприсяглися доглядати їх і повернути в цілості. І ось вони стояли в кінці під’їзної дороги й чекали на прибуття фургонів.
– Тепер їх чіпляють до автівки, – пояснив Джуліан. – Але пристосовані вони й до кінної тяги. Мені цікаво, які вони, якого кольору.
– У них, як у циганських будах, будуть високі колеса? – поцікавилася Енн.
– Ні, – заперечливо похитав головою Джуліан. – Мати сказала, що вони сучасні. Стандарт. Невеликі за розміром, бо важку хуру кінь не потягне.
– Їдуть, їдуть! Я їх бачу! – раптом вигукнула Джорджа, аж усі почали підстрибувати. – Отож ніби вони удалині.
Усі почали вдивлятися удалечінь. Джорджа була гострозора, а діти бачили лише рухому плямку, цяточку. Але Джорджа своїм зором розрізнила два фургони – один за одним.
– Джорджа має рацію, – сказав Джуліан, напружуючи зір. – Їх тягнуть маленькі автівки.
– Один червоний, а другий зелений, – мовила Енн. – Цур, я в червоному! Ну, їдьте ж швидше!
Щойно фургони під’їхали ближче, діти майнули їм назустріч. Це були сучасні, «стандартні», як сказав Джуліан, автопричепи, гарно зроблені й комфортні.
– Вони майже сягають землі! – сказала Енн. – А колеса утоплені в корпус. Мені подобається червоний, цур я в червоному.
Кожний фургон мав маленький димохід, довгасті вузькі вікна по боках і маленькі віконця попереду над місцем візника. Позаду – широкі двері й двоє приступців. У розчинених вікнах тріпотіли гарні фіранки.
– Червоні фіранки у зеленому фургоні й зелені – у червоному, – сказала Енн. – Я хочу всередину!
Але двері були замкнуті. Довелося потерпіти, й Енн побігла разом з іншими по дорозі за фургонами, вигукуючи:
– Мамо! Вже приїхали! Фургони приїхали!
Мама вибігла сходами, аби й собі подивитися. Двері відімкнули, й діти увійшли всередину. З обох фургонів лунали радісні вигуки:
– Ліжка уздовж однієї стіни… ми тут спатимемо? Шикарно!
– Маленька рукомийниця! Тут можна вмиватися!
– Тут є ще справжня плитка! Але я за те, щоб готувати на багатті. А скільки тут на гачках блискучих пателень, філіжанок, блюдок!
– Справжній будинок на колесах! І просторо, і гарно. Мамо, еге ж, чудово все розплановано? Ти не шкодуєш, що не їдеш з нами?
– Дівчата! Бачите, звідки надходить вода? З баку на даху. У ньому збирається дощова вода. А ось прилад для підігріву води. Правда ж, супер?
Протягом кількох годин діти лазили по фургонах, з’ясовуючи всі таємниці. Обладнання справді було чудове, скрізь бездоганно чисто і просторо. Нетерпляча Джорджа вже хотіла рушати. Негайно запрягти Доббі і – гай-гай…
– Постривай, дурнятко, – зупинив її Джуліан. – Потрібний ще один кінь, а він буде тільки завтра.
Невеликого чорного возового коня звали Троттер. Він належав молочареві, який часто його позичав. Кінь був маленький і чутливий, і діти добре його знали й любили. У школі були уроки верхової їзди, й діти вміли доглядати й хорошити коней, тож із Доббі й Троттером проблем не передбачалось.
Мати була у захваті від фургончиків і трохи шкодувала, що не поїде з дітьми.
– Якби не тато, я б радо вирушила з вами, Енн. Не лякайся, люба… Я ж не їду.
– Нам підфартило із цими чудовими фургонами, – сказав Джуліан. – Мамо, нам, либонь, треба сьогодні спакуватися? Тоді завтра можна було б вирушати. З фургонами все гаразд.
– Власне, вам не треба пакуватися, – відповіла мати. – Закиньте необхідні речі в шафи і шухляди: одяг, книжки й кілька ігор – бавитися у дощову погоду.
– Та який там одяг, хіба що якусь піжаму на ніч, – заперечила Джорджа. Якби можна було, вона день при дні ходила б лише у светрі й штанях.
– Слід узяти кілька светрів, ще по парі штанів кожному, якщо промокнете, дощовики, купальники, рушники, ще по парі взуття, нічні піжами, кілька футболок або блузок, – сказала мати. Усі застогнали.
– Це ж купа манаття, – мовив Дік. – Куди це все втелющити?
– Якось дасте собі раду, – сказала мама. – Якщо візьмете замало, то ще шкодуватимете, бо не буде в що перевдягтися, коли промокнете. А як застудитесь, настане кінець вашому відпочинку.
– Ходімо, нумо збиратися, – сказав Дік. – Щойно мама почала про хвороби, зараз же накидає нам іще купу лахів, еге ж, мамо?
– Чапай, соромітнику, – усміхнулася синові мати. – Іди збирай речі. Я допоможу вам усе розкласти у шафи й шухляди. Вони там зручно втоплені в стіни, і місця залишається достатком, вам нічого там не заважатиме.
– А я буду стежити за чистотою, – сказала Енн. – Ти ж знаєш, неню, мені це наче гра. Тільки тепер усе буде по-справжньому: треба тримати у чистоті два фургони.
– І все сама? – спитала мати. – Хлопці повинні допомагати, і Джорджа також.
– Атож, хлопці допоможуть… – чмихнула Енн. – Вони філіжанку як слід не вимиють, а Джорджа взагалі таким не переймається. Якщо я не застелю ліжка й не помию посуд, то вони все так і покинуть!
– Ну, добре, що ти у нас така розумна, – сказала мати. – Ось побачиш, вони всі тобі допомагатимуть. Тепер іди й збирай речі. Почни з дощовиків.
Весело було переносити речі до фургонів і розкладати все по місцях. Решту поличок Джуліан зайняв під книжки та ігри: снеп-карти[1], лудо[2], лексикон[3], «щаслива сім’я» і доміно, а також по 4–5 книжок кожному для читання. Ще Джуліан узяв топографічні мапи, щоб прокладати зручні маршрути подорожей. Батько дав путівничок, який перелічував ферми, які дозволяли фургонам зупинятися на ніч на їхньому полі.
– По змозі обирай поле, де поруч є потічок, щоб Боббі і Троттер могли напитися, – пояснив батько.
– Пийте лише кип’ячену воду, – напучувала мати дітей. – Це дуже важливо, на фермі беріть стільки молока, скільки запропонують. І пам’ятайте, що в багажному контейнері під другим фургоном є багато імбирного пива.
– Усе це так хвилююче, – сказала Енн, дивлячись, як Джуліан кладе пляшки з імбирним пивом до багажного контейнера. – Я досі не можу повірити, що ми справді їдемо завтра.