– Раніше мені ніколи не хотілося спекатися Гілберта, – подумала вона, трохи з жалем, трохи зі смутком, поки наближалися до дому. – Нашу дружбу буде втрачено, якщо він продовжуватиме ці нісенітниці. Але я не допущу, щоб її було втрачено. Ох, чому хлопці не можуть бути більш розсудливими!
Енн, щоправда, мучив сумнів, чи дуже це «розсудливо» все ще відчувати тепло Гілбертової руки, так само сильно, як тої короткої миті, коли вона була на її руці; і ще менше розсудливим було те, що це відчуття аж ніяк не було неприємним – зовсім не таке, як те, що вона відчула, коли сиділа на танцях з Чарлі Слоаном три ночі перед тим. Але всі проблеми, пов’язані з нестямними залицяльниками, вивітрилися в неї з голови, коли вона увійшла в домашню атмосферу кухні Зелених Дахів, де на канапі гірко плакав восьмилітній хлопчик.
– Що сталося, Деві? – спитала Енн, беручи його на руки. – Де Марілла з Дорою?
– Марілла вкладає Дору спати, – схлипнув Деві, – а я плачу, бо Дора впала зі сходів до пивниці, полетіла шкереберть, і здерла шкіру з носа, і…
– О, ну не плач, любий. Звичайно, тобі шкода її, але сльозами їй ніяк не допоможеш. Завтра з нею все буде добре. Сльози ще нікому не допомогли, Деві, хлопчику, і…
– Я плачу не тому що Дора впала, – сказав Деві, з гіркотою обірвавши повчання Енн, яка мала тільки найкращі наміри. – Я плачу, бо мене там не було, і я не бачив, як вона впала. Я завжди пропускаю всі веселощі.
– Ох, Деві! – Енн ледве стримала сміх. – Хіба весело б було дивитися, як падає і забивається бідна Дора?
– Ой, та не дуже вона й забилася, – непокірно сказав Деві. – Звісно, якби вона вбилася, тоді в би дійсно було шкода, Енн. Але Кітів не так легко вбити. Вони, думаю, як Блуети. Герб Блует впав зі сінника минулої середи, скотився по жолобу в стійло, де вони тримають страшного дикого коня, і впав просто йому під ноги. А він вибрався живий, всього лиш три кістки зламав! Пані Лінд каже, є люди, яких і сокирою не заб’єш. Пані Лінд приїжджає завтра, Енн?
– Так, Деві, і сподіваюся, ти будеш чемним і добрим до неї.
– Я буду чемним і добрим. Але чи буде вона мене вкладати звечора, Енн?
– Можливо. А що?
– Бо, – рішуче сказав Деві, – якщо так, перед нею я не відмовлятиму своїх молитов, як перед тобою, Енн.
– Чому ні?
– Бо не думаю, що гарно розмовляти з Богом перед незнайомцями, Енн. Дора може молитися при мані Лінд, якщо хоче, але я не буду. Я чекатиму, поки вона не піде, а тоді молитимуся. Так можна, Енн?
– Так, якщо ти точно не забудеш потім помолитися, Деві, хлопчику.
– О, я не забуду, повір. Я люблю відмовляти молитви. Але самому це так весело, як з тобою. Шкода, що ти не залишаєшся вдома, Енн. Я не розумію, чому ти хочеш поїхати й нас покинути.
– Я не те що б ХОЧУ поїхати, Деві, але мені здається, це те, що мені слід зробити.
– Якщо не хочеш їхати, то не мусиш. Ти доросла. Коли я виросту, я не робитиму нічого, чого сам не захочу, Енн.
– Все життя, Деві, ти будеш робити те, чого ти не хотітимеш робити.
– Не буду, – категорично сказав Деві. – От побачиш! Зараз я мушу робити те, що не хочу, бо ви з Маріллою відправляєте мене спати, коли я не слухаюся. Але коли я виросту, ви вже не зможете так робити, і не буде нікого, хто мені щось заборонятиме. Ото я заживу! Скажи, Енн, Мілті Болтер каже, що його мама каже, що ти їдеш в коледж, щоб спіймати чоловіка. Це правда, Енн? Я хочу знати.
Якусь мить Енн палала від образи. А тоді засміялася, згадавши, що вульгарність пані Болтер не може їй нічого заподіяти.
– Ні, Деві, ні. Я їду вчитися, щоб вирости й дізнатися щось нове.
– Що дізнатися?
– «Про чоботи і човники,
Капусту й королів», – процитувала Енн.
– Але якби ти ХОТІЛА спіймати чоловіка, як би ти це робила? Я хочу знати, – наполягав Деві, якого ця тема явно зачаровувала.
– Краще спитай пані Болтер, – не подумавши, сказала Енн. – Думаю, вона про цей процес знає більше, ніж я.
– І спитаю, наступного разу, коли її побачу, – серйозно сказав Деві.
– Деві! Якщо спитаєш! – вигукнула Енн, усвідомивши свою помилку.
– Але ж ти сама сказала, – запротестував Деві.
– Пора тобі йти спати, – розпорядилася Енн, щоб уникнути відповіді.
Після того, як Деві пішов спати, Енн спустилася до острова Вікторії й сіла наодинці в темряві, яку пом’якшувало тільки місячне світло, а за спиною сміялася вода в струмку в дуеті з вітром. Енн завжди любила той струмок. Не раз вона кружляла над його блискучими водами у своїх мріях та снах. Вона забула любовні страждання молодості, гості слова злісних сусідів і всі проблеми дівочого існування. В уяві пливла через легендарні моря, які омивають далекі сяючі береги втрачених казкових країв де розкинулися Атлантида й Елізіум, де вечірня зірка веде до землі Бажань Серця. І в цих мріях вона була багатша, ніж насправді; бо те, що ми бачимо, минає, але те, чого не побачиш – вічне.
ІІ. Вінки осені
Наступний тиждень швидко пролетів, наповнений різними «востаннє», як називала їх Енн. Прощальні візити, які були або приємними, або не вельми, залежно від того, чи ті, хто приходив до неї чи до кого ходила вона, розділяли надії Енн, чи думали, що вона надто задається через коледж, і вважали своїм обов’язком «трохи спустити її з небес на землю».
Товариство удосконалення селища Ейвонлі (ТУСЕ) влаштувала одного вечора прощальну вечірку на честь Енн і Гілберта вдома в Джозі Пай; це місце вони обрали частково тому, що дім пана Пая був великий і зручний, а частково через високу ймовірність того, що дівчата Пай відмовилися б брати в цьому участь, якби їх пропозицію щодо будинку не прийняли. То був дуже гарний вечір, дівчата Пай були чемними, не говорили й не робили нічого, що б порушило гармонію оказії – а це геть не було схоже на них. Джозі була незвично приязною – настільки, що вона удостоїла Енн таких слів:
– Твоя нова сукня дуже тобі личить, Енн. Справді, ти в ній МАЙЖЕ гарненька.
– Як мило з твого боку мені це сказати, – відповіла Енн, з вогниками в очах. Її почуття гумору розвивалося, і слова, які в чотирнадцять ранили б її, тепер хіба ставали поживою для розваги. Джозі підозрювала, що Енн сміється з неї за цими пустотливими очима; але вона втішила себе тим, що прошепотіла до Герті, коли вони спускалися сходами, що Енн Ширлі стала дуже задаватися, коли їде в коледж.
Зібралася вся «стара компанія», повна радості, запалу й безтурботності юності. Діана Баррі, з рум’янцем і ямочками, поряд з вірним Фредом; Джейн Ендрюс, охайна, розсудлива й проста; Рубі Джилліс, яка була настільки вродливою у своїй кремовій шовковій блузі й із червоними геранями в золотому волоссі, наскільки це взагалі можливо. Гілберт Блайт і ЧарліСлоан, обоє намагалися триматися ближче до невловимої Енн; Кері Слоан, бліда й меланхолійна на вигляд, бо, як казали, її батько й близько до неї не підпускав Олівера Кімбела; Муді Сперджен Макферсон, чиє кругле обличчя та незугарні вуха були ще круглішими й незугарнішими, ніж будь-коли; і веснянкуватий Біллі Ендрюс, який сидів у кутку весь вечір і не міг видушити зі себе й слова, коли до нього хтось говорив, спостерігав за Енн Ширлі й задоволено шкірився.
Енн знала про вечірку наперед, але не знала, що їх із Гілбертом, як засновників Товариства, удостоять вітальної промови та «знаків поваги» – в її випадку збірки Шекспірових п’єс, Гілберту ж дісталася чорнильна ручка. Її так здивували й порадували добрі слова, сказані в промові, що сльози майже погасили іскри в її великих сірих очах. Вона важко й вірно працювала для Товариства, і те, що її члени так щиро цінували її старання, зігрівало їй серце. Всі були такі милі, приязні й веселі – навіть дівчата Пай були не безнадійні; у той момент Енн любила весь світ.
Вона прекрасно проводила вечір, але кінець все зіпсував. Гілберт знову зробив помилку й сказав щось сентиментальне, коли вони вечеряли на залитій місячним світлом веранді; а Енн, щоб його покарати, була дуже люб’язна з Чарлі Слоаном, якому й дозволила провести її додому. Вона, однак, виявила, що помста найбільше ранить того, хто мститься. Гілберт безтурботно пішов з Рубі Джилліс, і Енн чула, як вони сміялися й весело говорили, коли разом йшли по свіжому, незворушному осінньому повітрі. Вони явно чудово проводили час, тоді як їй було смертельно нудно з Чарлі, які говорив без упину, і жодного разу, хоча б випадково, не сказав нічого, що варто було б послухати. Енн час від часу вставляла «так» або «ні» й думала про те, яка гарна була Рубі того вечора, і які витрішкуваті були очі Чарлі в місячному світлі – і що світ чомусь був не таким прекрасним місцем, як їй здавалося раніше того ж вечора.