– Пора мені повертатися на маяк, – оголосив Капітан Джим. – Я прекрасно провів вечір.
– Приходьте до нас якомога частіше, – сказала Енн.
– Цікаво, чи запросили б ви мене, якби знали, як радо я прийму це запрошення, – сказав Капітан Джим.
– Тобто, ви хочете спитати, чи моє запрошення щире, – всміхнулася Енн. – Що ж, щире. Чесно-пречесно, як казали ми в школі.
– Тоді я приходитиму. Найімовірніше, я вам докучатиму в будь-який час. І для мене буде честь, якщо ви теж до мене часом навідуватиметеся. Мені зазвичай нема з ким поговорити, крім Першого Помічника, благослови Господь його товариську душу. Він вміє слухати, але говорити він не мастак. Ви молода, я старий, але наші душі одного віку. Ми обоє належимо до того типу людей, які знають Йосифа, як сказала б Корнелія Браянт.
– Знали Йосифа? – спантеличено перепитала Енн.
– Так. Корнелія ділить людей на два типи – тих, хто знає Йосифа, і тих, хто не знає. Якщо людина сходиться з тобою в поглядах, і має подібні смаки й почуття гумору – значить, ви належите до тих, хто знає Йосифа.
– О, я зрозуміла, – сказала Енн, на яку раптом пролилося світло. – Я це називала – і все ще називаю «споріднені душі» в лапках.
– Точно, так, – погодився Капітан Джим. – Оце ми і є, що б ЦЕ не було. Коли ви сьогодні зайшли, пані Блайт, я сказав собі: «Так, вона знає Йосифа». І добре, що так, бо інакше ми не могли б насолоджуватися товариством одне одного. Як на мене, то люди, які знають Йосифа – сіль землі.
Місяць щойно піднявся, коли Енн з Гілбертом пішли провести своїх гостей до дверей. Чотири Вітри починали ставати мрією, чарівною гаванню, в якій ніколи не може лютувати буря. Верхівки осокорів вздовж під’їзної алеї, високих і темних, ніби вбраних в сутани, бралися сріблом.
– Завжди любив осокори, – сказав Капітан Джим, махаючи на них довгою рукою. – Дерева принцес. Тепер вони вийшли з моди. Люди скаржаться, що в них сохнуть верхівки й вони втрачають вигляд. Може й так – якщо тільки кожного року не ризикувати власною шиєю та лазити кожної весни по драбині, щоб їх обстригти. Я завжди їх обстригав для пані Елізабет, тому її осокори мали охайний вигляд. Вона їх особливо любила. Їй подобалося, які вони горді й показні. ВОНИ не братаються з кожним Томом, Діком і Гаррі. Клени – то просто компанія, пані Блайт, а осокори – високе товариство.
– Яка гарна ніч, – сказала пані докторова, сідаючи в бричку.
– Ночі переважно гарні, – сказав Капітан Джим. – Але я от дивлюся на місячне сяйво над Чотирма Вітрами й гадаю, що ж залишається для неба. Місяць мій великий друг, пані Блайт. Я його люблю, скільки себе пам’ятаю. Коли я мав вісім років, то заснув у саду одної ночі, і ніхто не зауважив. Я прокинувся серед ночі й перелякався до смерті. Які тіні, які дивні звуки! Не смів і ворухнутися. Тільки припав до землі й пищав, як мишка. Здавалося, що на світі крім мене одного більше нікого нема. А тоді раптом я побачив місяць, який заглядав на мене крізь гілки яблуньки, просто як старий друг. І мені зразу стало спокійніше. Встав і пішов у дім, відважний, як лев, дивлячись на місяць. Не одну ніч я спостерігав за ним з палуби свого корабля, у далеких морях. Чому ви ж мені не кажете нарешті закрити рота на замок і йти додому?
Сміх і побажання доброї ночі затихли. Енн з Гілбертом обійшли сад, тримаючись за руки. Струмок, який біг через куток, вкривався брижами в тіні беріз. Мак вздовж його берега скидався на чаші місячно світла. Квіти, посаджені руками нареченої вчителя, наповнювали повітря своїми ароматами, як благословення минулих днів. Енн зупинилася, щоб надихатися.
– Люблю нюхати квіти в темряві, – сказала вона. – Тоді можна відчути їхню душу. Ох, Гілберте, цей будиночок – все, про що я мріяла. І я така рада, що я тут не перша наречена!
VIII. Пані Корнелія Браянт робить візит
Вересень того року був місяцем золотих туманів і пурпурової імли в Гавані Чотирьох Вітрів – місяць осяяних сонцем днів і ночей, які купалися в місячному світлі чи пульсували зорями. Жоден шторм його не затьмарив, не здіймався сильний вітер. Енн з Гілбертом приводили до ладу своє гніздечко, гуляли пляжем, плавали в гавані, їздили в Чотири Вітри та в Глен, чи порослими папороттю, віддаленими лісовими дорогами; словом, мали такий медовий місяць, якому могли б позаздрити будь-які закохані.
– Якби життя мало взяти й зупинитися, все одно варто було народитися заради останніх чотирьох тижнів, правда? – сказала Енн. – Не думаю, що нам ще колись випаде таких чотири ідеальні тижні – але вони в нас були. Все – вітер, погода, люди, Будинок Мрії – змовилися, щоб зробити наш медовий місяць чудесним. Не було навіть жодного дощового дня, відколи ми приїхали.
– І ми жодного разу не сварилися, – дражнився Гілберт.
– Ну, «це така насолода, яку краще відкласти», – процитувала Енн. – Я така рада, що ми вирішили провести медовий місяць тут. Наші спогади про нього завжди будуть пов’язані з цим місцем, будинком наших мрій, замість того, щоб бути розкиданими по чужих місцях.
В атмосфері їхнього нового дому відчувався дух романтики та пригод, якого бракувало Енн в Ейвонлі. Хоч там вона теж жила недалеко від моря, воно не було частиною її життя. У Чотирьох Вітрах воно її оточувало й постійно кликало до себе. Вона його бачила з кожного вікна нового дому. Воно завжди шуміло в неї у вухах. Судна щодня припливали на причал в Глені чи відпливали на заході сонця, у порти за півсвіту звідти. Рибальські човни під білими крилами випливали вранці, а на вечір поверталися навантажені. Моряки й рибалки їздили звивистими червоними дорогами гавані, безтурботні й задоволені. Завжди було відчуття духу пригод і далеких мандрів. У Чотирьох Вітрах життя було не таке врівноважене й усталене, як в Ейвонлі; на них дув вітер змін; море гукало мешканців узбережжя, і навіть ті, хто не міг відповісти на його поклик, відчували його збудження, хвилювання, таємниці й можливості.
– Тепер я розумію, чому деякі люди мусять виходити в море, – сказала Енн. – Це бажання, яка напливає на нас постійно – попливти за горизонт, де заходить сонце – має бути дуже сильне, якщо з ним народитися. Не дивуюся, що Капітан Джим через нього втік. Не буває такого, щоб я побачила корабель, який випливає з каналу, чи чайку, яка кружляє над дюнами, і не захотіла й собі опинитися на борту чи мати крила, не як голуб, «полетів би й відпочив би», а як чайка, кинутися в саме серце шторму.
– Ти залишишся тут зі мною, Енн, дівчинко, – ліниво проказав Гілберт. – І нікуди ти від мене не полетиш ні в який шторм.
Вони сиділи на своєму порозі з червоного піщаника, наближався вечір. Довкола них панував спокій – на землі, в морі й на небі. Над ними кружляли сріблясті чайки. Горизонт був облямований рядами ніжно-рожевих хмар. Тишу в повітрі порушувала тільки пісня вітру та хвиль. Бліді айстри колихалися в сухих, імлистих лугах між ними та гаванню.
– Лікарі, які всю ніч доглядають хворих, думаю, мають не вельми пригодницький настрій, – поблажливо сказала Енн. – Якби ти виспався минулої ночі, то так само готовий би був зараз до польоту фантазії.
– Я добре попрацював минулої ночі, Енн, – тихо сказав Гілберт. – Дякуючи Богу, я врятував життя. Це вперше я таке можу сказати. Всі інші рази я хіба допоміг; але, Енн, якби я всю ніч не сидів в Елонбі й не боровся зі смертю, та жінка померла б до ранку. Я спробував експеримент, який в Чотирьох Вітрах ще не випробовували. Не думаю, що хтось таке взагалі десь раніше робив за межами лікарні. Минулої зими в Кінгспорті його вперше провели. Я б теж не посмів, якби не було очевидним, що жодного іншого виходу немає. Я ризикнув – і все вдалося. У результаті врятовано добру жінку й матір на довгі, щасливі роки життя. Коли я сьогодні вранці їхав додому, і над гаванню підіймалося сонце, я подякував Богу за обрану мною професію. Я взяв участь в нелегкому бою й переміг – подумай тільки. Енн, ПЕРЕМІГ в бою проти Великого Руйнівника. Ось чим я мріяв займатися, коли ми розмовляли з тобою про те, що хочемо робити в житті. Та моя мрія здійснилася сьогодні вранці.