Тепер уже Мері охоче погодилася. Їжа повернула їй природну жвавість і розв’язала її балакучий язичок.
– Ви ж не скажете нічого своєму татові, якщо я вам розповім? – поставила умову Мері, коли її всадовили на надгробок пана Поллока.
Навпроти неї в гострому передчутті таємниць і пригод рядочком посідали пасторські діти. Щось таки ТРАПИЛОСЯ того дня, як вони й очікували.
– Ні, не скажемо.
– Обіцяєте?
– Обіцяємо.
– Ну, я втекла. Я жила з пані Вайлі з іншого боку гавані. Знаєте її?
– Ні.
– Ну, воно й на краще. Вона страшна жінка. Лишенько, як же ж я її ненавиджу! Вона загнала мене ледь не до смерті, а їсти вдосталь і близько не давала, та ще й била мене майже щодня. Ось, гляньте-но.
Мері засукала подерті рукави й показала дітям кістляві рученята й худі порепані долоньки, аж чорні від синців. Пасторські діти затремтіли з жаху. Фейт уся аж побагровіла від обурення, а очі Уни наповнилися слізьми.
– У середу ввечері вона лупцювала мене палицею, – байдуже пояснила Мері, – бо я дала корові хвицнути ногою й перекинути відро з молоком. А звідки ж я мала знати, що та бісова корова збирається хвицяти ногами?
По спинах її слухачів пробігла дрож – радше приємна, аніж навпаки. Вони ніколи б навіть не наважилися використовувати такі непевні слова, але можливість почути, як їх говорить хтось інший – та ще й дівчина, – виявилася досить захопливою. Ця Мері Венс однозначно була цікавою істотою.
– Я не звинувачую тебе за те, що ти втекла, – сказала Фейт.
– О, я не тікала через те, що вона мене лупцювала. То бувало кожного дня, то я вже збіса добре до цього звикла. Нє, я вже тиждень планувала дати драла звідти, бо дізналася, що пані Вайлі збирається здати свою ферму в оренду й переїхати до Лоубриджа, а мене віддати своїй кузині з Шарлоттауна. ТАКОГО я вже не збиралася терпіти! Вона навіть гірша за пані Вайлі. Пані Вайлі минулого літа позичала мені їй на місяць, то я б краще зі самим дияволом жила!
І вдруге по спинах дітей пробігла дрож. Та цього разу Уна виглядала зніяковіло.
– От я й вирішила покінчити з цим і втекти. Мала сімдесят центів, які мені ще навесні дала пані Кроуфорд за те, що я посадила їй картоплю. А пані Вайлі про це ні сном ні духом, бо вона якраз навідувала свою кузину, коли я її садила. Я собі думала, що втечу нишком до Глена, а тоді куплю квиток до Шарлоттауна й спробую знайти там якусь роботу. Я, знаєте, дуже енергійна – зовсім не ледача. То в четвер уранці я й втекла, поки пані Вайлі ще спала, і пішла до Глена – шість миль ішла пішки. А коли прийшла на станцію, то виявила, що згубила всі гроші. Поняття не маю, як і де. Ну, не було їх, та й усе. Я не знала, що мені було робити. Якби повернулася до Вайлі, вона б із мене сім шкур здерла. То я й сховалася в тій старій стодолі.
– І що ти тепер робитимеш? – запитав Джеррі.
– Не знаю. Певно, повернуся назад і вип’ю свою гірку чашу. Тепер, коли я наїлася, то, думаю, зможу це стерпіти.
Та за вдаваною хоробрістю в очах Мері ховався страх. Уна раптово перелізла з одного надгробка на інший, ближче до Мері, й обійняла її за плечі.
– Не повертайся туди. Залишайся з нами.
– О, пані Вайлі прийде по мене, – відказала Мері. – Певно, вона вже й на мій слід напала. Думаю, я можу побути з вами, поки вона мене не знайде, якщо ваш тато й тітка не проти. Ото ж я дурна була, коли вирішила, що зможу втекти. Вона б і з того світу мене дістала. Та мені в неї було так погано!
Голос Мері затремтів, та вона соромилася виявляти свою слабкість.
– Навіть собаці краще живеться, аніж мені було ці чотири роки, – зухвало пояснила вона.
– Ти жила з пані Вайлі чотири роки?
– Ага. Вона взяла мене з сиротинця в Гоуптауні, коли мені було вісім.
– Це ж звідти й пані Блайт! – вигукнула Фейт.
– Я провела в сиротинці два роки. Мене туди відправили, як мені було шість. Мамка моя повісилася, а тато собі горлянку перерізав.
– Який жах! А чому ж так?
– Пиячили, – лаконічно відповіла Мері.
– І в тебе немає ніяких родичів?
– Нє, нема жодного, про кого б я знала. Та колись, певно, були. Мене назвали на честь цілої купи родичів. Моє повне ім’я – Мері-Марта-Люсілла-Мур-Бол Венс. Хоч у когось тут є довше ім’я за моє? Мій дід був дуже багатий – закладаюся, що багатший за ВАШОГО. Але тато все пропив, та й мама допомогла. ВОНИ, до речі, теж мене били. Ой, та мене стільки лупцювали, що я вже й ніби полюбила це.
Мері похитала головою. Вона відчувала, що пасторським дітям її шкода, а їй не хотілося, щоб її жаліли. Вона хотіла, щоб їй заздрили. Дівчинка весело роззирнулася довкола. Тепер, більше не затьмарені голодом, її чудернацькі очі здавалися прекрасними. Вона ще покаже цим дітлахам свою справжню сутність!
– А ще я страшенно багато хворіла, – гордо заявила вона. – Не так багато дітей змогли б пройти через те ж, що і я. Я мала і скарлатину, і кір, і свинку, і бешиху, і коклюш, і навіть ПЕВМОНІЮ.
– А ти була колись смертельно хвора? – спитала Уна.
– Не знаю, – засумнівалася Мері.
– Звісно ж, ні, – глузливо відказав Джеррі. – Коли ти смертельно хворий, то вмираєш.
– О, ну, я точно ніколи не вмирала, – мовила Мері, – але якось мало не віддала кінці. Усі вже було подумали, що я вмерла, вже й збиралися на стіл класти, а я взяла й віджила.
– А як це – бути напівмертвим? – з цікавістю запитав Джеррі.
– Та ніяк. Я ще кілька днів опісля нічого про те не знала. То було тоді, коли я мала ПЕВМОНІЮ. Пані Вайлі не хотіла кликати лікаря – казала, що не буде так тратитися заради якоїсь прислужниці. Стара Крістіна МакАлістер тоді лікувала мене припарками й таки поставила мене на ноги. Та деколи я шкодую, що не померла тоді ще наполовину й не покінчила з цим усім. Мені б так було тільки краще.
– Хіба якби ти потрапила до раю, – досить непевно мовила Фейт.
– Ну, а куди ж іще можна потрапити? – спантеличено зажадала відповіді Мері.
– Ще можна до пекла, ти ж знаєш, – сказала Уна, стишуючи голос й обіймаючи Мері, щоб полегшити тягар такого припущення.
– Пекло? А що це таке?
– Це ж там живе диявол, – сказав Джеррі. – Ти мала чути про нього, бо ж згадувала його.
– О, так, але я не знала, що він живе в якомусь місці. Думала, він просто блукає собі довкола. Пан Вайлі іноді згадував про пекло, коли ще був живий. Він завжди когось туди посилав. Я собі думала, що то якась місцина в Нью-Брансвіку, звідки він родом.
– Пекло – жахливе місце, – сказала Фейт так драматично-вдоволено, як тільки можна розповідати про всілякі страхіття. – Лихі люди потрапляють туди після смерті й довіку горять у вогні.
– Хто тобі таке сказав? – недовірливо запитала Мері.
– Так написано в Біблії. І пан Ісаак Крозерс із Мейвотера говорив нам те саме в недільній школі. Він був старостою в церкві й усе про це знає. Але тобі нічого хвилюватися. Якщо будеш поводитися чемно, то підеш до раю, а як будеш погана, то, певно, таки до пекла.
– Нє, в пекло я не піду, – рішуче відказала Мері – Хай яка вже я погана, горіти у вогні я не хочу. Я ж знаю, як воно, – колись випадково взяла в руки розпечену кочергу. А що треба робити, щоб бути хорошою?
– Треба ходити до церкви та в недільну школу, читати Біблію й молитися щовечора, а ще робити пожертви на місіонерську діяльність, – пояснила Уна.
– Стільки всього! – вигукнула Мері. – Може, щось іще?
– Ще треба просити в Бога, щоб пробачив тобі гріхи.
– Але я н-ніколи їх не вчиняла, – сказала Мері. – Що взагалі таке той гріх?
– О, Мері, та ж їх усі чинять, тож і ти точно грішила. Чи ж ти ніколи не казала неправди?
– Купу разів, – відповіла Мері.
– А це страшний гріх, – урочисто мовила Уна.
– То ти хочеш сказати мені, – домагалася пояснень Мері, – що мене відправлять до пекла за те, що я час від часу брехала? Але ж я була ЗМУШЕНА. Пан Вайлі одного разу всі кістки б мені переламав, якби я йому не збрехала. Мене ці брехні знаєте, скільки разів рятували!
Уна зітхнула. Непросто було розібратися з такою кількістю складних питань. Вона здригнулася на думку про те, як воно – коли тебе жорстоко б’ють. Скоріш за все, вона б тоді теж збрехала. Вона стиснула маленьку мозолисту долоньку Мері.