Євген Замятін
Ми
Запис 1-й
Конспект:
Об’ява. Наймудріша з ліній. Поема
Я просто описую – слово у слово – те, що сьогодні надруковано в Державній Газеті:
«Через 120 днів завершується спорудження ІНТЕГРАЛА. Вже скоро той великий, історичний час, коли перший ІНТЕГРАЛ злетить у світовий простір. Тисячу років тому ваші героїчні предки підкорили владі Єдиної Держави усю земну кулю. На вас чекає ще славніший подвиг: скляним, електричним, вогнедишним ІНТЕГРАЛОМ інтегрувати нескінченне рівняння Всесвіту. Ви маєте підкорити благочинному ігові розуму невідомих істот, які мешкають на інших планетах – можливо, ще в дикому стані свободи. Якщо вони не зрозуміють, що ми несемо для них математично безпомилкове щастя, нашим обов’язком є змусити їх бути щасливими. Але раніше ми випробуємо слово.
Від імені Благодійника оголошується всім нумерам Єдиної Держави:
Усякий, хто відчуває свої сили, зобов’язаний складати трактати, поеми, оди або інші твори про красу та велич Єдиної Держави.
Це буде перший вантаж, який понесе ІНТЕГРАЛ.
Хай живе Єдина Держава, хай живуть нумери, хай живе Благодійник!»
Я пишу це і відчуваю: у мене горять щоки. Так: інтегрувати грандіозне вселенське рівняння. Так: розігнати дику криву, випрямити її по дотичній – асимптоті – по прямій. Тому що лінія Єдиної Держави – це пряма. Велична, божественна, точна, мудра пряма – наймудріша з ліній…
Я, Д-503, будівельник «Інтеграла» – я тільки один з математиків Єдиної Держави. Моє звичне до цифр перо не в змозі створити музику асонансів і рим. Я лише спробую записати те, що бачу, що думаю – точніше, що ми думаємо (саме так: ми, і нехай це «МИ» буде заголовком до моїх записів). Але ж це буде похідна нашого життя, математично досконалого життя Єдиної Держави, а якщо так, то хіба це не буде само собою, поза моєю волею, поемою? Буде – вірю і знаю.
Я пишу це і відчуваю: у мене горять щоки. Ймовірно, це схоже на відчуття жінки, яка вперше усвідомила в собі пульс нової, ще крихітної, сліпої людинки. Це я і водночас не я. І довгі місяці треба буде живити її своїм соком, своєю кров’ю, а потім – з болем відірвати її від себе і покласти до ніг Єдиної Держави.
Але я готовий, так само як кожен, або майже кожен, з нас. Я готовий.
Запис 2-й
Конспект:
Балет. Квадратна гармонія. Ікс
Весна. З-за Зеленої Стіни, з диких невидимих рівнин, вітер несе жовтий медовий пил якихось квітів. Від цього солодкого пилу сохнуть губи – щохвилини торкаєшся їх язиком – і, мабуть, солодкі губи в усіх зустрічних жінок (і чоловіків теж, звичайно). Це дещо заважає логічно мислити. Але ж зате небо! Синє, не зіпсоване жодною хмаринкою (до чого були дикими смаки у древніх, якщо їхніх поетів могли надихати ці купи пари, що марно товчуться, безглузді й недоладні). Я люблю – впевнений, що не помилюся, якщо скажу: ми любимо тільки таке от, стерильне, бездоганне небо. У такі дні весь світ відлитий з того ж самого непорушного, вічного скла, що й Зелена Стіна, що й усі наші будівлі. У такі дні бачиш найсинішу глиб речей, якісь невідомі досі, дивовижні їх рівняння – бачиш у чомусь такому ж звичному, щоденному.
Ну ось хоча б це. Сьогодні вранці був я на елінгу, де будується «Інтеграл», і раптом побачив верстати: сліпо, самозабутньо кружляли кулі регуляторів; мотилі, виблискуючи, згиналися вправо та вліво; гордо хитав плечима балансир; у такт нечутної музики присідало долото довбального верстата. Я раптом побачив усю красу цього грандіозного машинного балету, залитого легким блакитним сонцем.
І далі сам із собою: чому красиво? Чому танець гарний? Відповідь: тому що це невільний рух, тому що весь глибокий сенс танцю саме в абсолютній, естетичній підпорядкованості, ідеальній несвободі. І якщо вірно те, що наші предки віддавалися танцю в найбільш натхненні моменти свого життя (релігійні містерії, військові паради), то це означає тільки одне: інстинкт несвободи здавна органічно притаманний людині, й ми в теперішньому нашому житті – тільки свідомо…
Закінчити доведеться після: клацнув нумератор. Я піднімаю очі: О-90, звичайно. І за пів хвилини вона сама буде тут: за мною на прогулянку.
Мила О! – мені завжди це здавалося – що вона схожа на своє ім’я: сантиметрів на 10 нижча за Материнську Норму – і від того вся округло обточена, і рожеве О – рот – розкрите назустріч кожному моєму слову. І ще: кругла, пухка складочка на зап’ясті руки – такі бувають у дітей.
Коли вона увійшла, в мені досі щосили гудів логічний маховик, і я за інерцією заговорив про щойно встановлену мною формулу, куди входили і ми всі, і машини, і танець.
– Чудово. Чи не так? – спитав я.
– Так, чудово. Весна, – рожево посміхнулася мені О-90.
Ну от, чи не зволите: весна… Вона – про весну. Жінки… Я замовк.
Внизу. Проспект заповнений: у таку погоду післяобідній особистий час ми зазвичай витрачаємо на додаткову прогулянку. Як завжди, Музичний Завод усіма своїми трубами співав Марш Єдиної Держави. Мірними рядами, по чотири, захоплено відбиваючи такт, йшли нумери – сотні, тисячі нумерів в голубуватих юніфах,[1] із золотими бляхами на грудях – державний нумер кожного й кожної. І я – ми, четверо, – одна з незліченних хвиль у цьому могутньому потоці. Зліва від мене О-90 (якби це писав один з моїх волохатих предків років тисячу тому, він, ймовірно, назвав би її цим смішним словом «моя»); праворуч – два якихось незнайомих нумери, жіночий і чоловічий.
Блаженно-синє небо, крихітні дитячі сонця в кожній із блях, не затьмарені божевіллям думок обличчя… Проміння – розумієте: все з якоїсь єдиної, променистої, усміхненої матерії. А мідні такти: «Тра-та-та-там. Тра-та-та-там», ці виблискуючі на сонці мідні сходи, і з кожною сходинкою ви піднімаєтеся все вище, в запаморочливу синяву…
І от, так само як це було вранці, на елінгу, я знову побачив, ніби от тільки зараз вперше в житті, побачив все: непорушні прямі вулиці, скло мостових, що бризкає променями, божественні паралелепіпеди прозорих жител, квадратну гармонію сіро-блакитних шеренг. І так: ніби не цілі покоління, а я – саме я – переміг старого Бога та старе життя, саме я створив усе це, і я наче вежа, я боюся поворухнути ліктем, щоб не посипалися скалки стін, куполів, машин…
А потім мить – стрибок через століття, з + на – . Мені згадалася (очевидно, асоціація за контрастом) – мені раптом згадалася картина в музеї: їхній, тодішній, двадцятих століть, проспект, оглушливо строката, плутана штовханина людей, коліс, тварин, афіш, дерев, фарб, птахів… І оскільки, кажуть, це насправді було – це могло бути. Мені здалося це так неправдоподібно, так безглуздо, що я не витримав і розреготався раптом.
І негайно ж відлуння – сміх – справа. Обернувся: в очі мені – білі – надзвичайно білі і гострі зуби, незнайоме жіноче обличчя.
– Вибачте, – сказала вона, – але ви так натхненно все оглядали, наче якийсь міфічний бог у сьомий день творіння. Мені здається, ви впевнені, що й мене створили ви, а не хтось інший. Мені дуже приємно…
Усе це без посмішки, я б навіть сказав, з деякою шанобливістю (можливо, їй відомо, що я – будівельник «Інтеграла»). Але не знаю – в очах або бровах – якийсь дивний дратівливий ікс, і я ніяк не можу його зловити, дати йому цифровий вираз.
Я чомусь зніяковів і, злегка плутаючись, став логічно мотивувати свій сміх. Абсолютно ясно, що цей контраст, ця непрохідна прірва між сьогоднішнім і тодішнім…
– Але чому ж непрохідна? (Які білі зуби!) Через прірву можна перекинути місток. Ви тільки уявіть собі: барабан, батальони, шеренги – адже це також було – і відповідно…
– Ну так: ясно! – крикнула (це був вражаючий перетин думок: вона – майже моїми словами – те, що я записував перед прогулянкою). – Розумієте: навіть думки. Це тому, що ніхто не «один», але «один з». Ми такі однакові…
Вона:
– Ви впевнені?
Я побачив гострим кутом задерті до скронь брови – як гострі ріжки ікса, знову чомусь збився; глянув направо, наліво – і…