Джордж Оруэлл - 1984. Ми стр 5.

На мить він зловив погляд О'Брайана. О'Брайан встав. Він зняв окуляри і своїм характерним жестом збирався натягнути їх собі назад на носа. Їх погляди зустрілися менш ніж на секунду, але Вінстон знав – о так, він знав! – що О'Брайан думав про те саме, що і він сам. Помилки бути не могло. Наче їх розуми відкрилися, і думки їх ринули назустріч одна одній через їхні очі. «Я з тобою», – здавалося, говорив йому О'Брайан. «Я точно знаю, що ти відчуваєш. Я знаю все про твоє презирство, твою ненависть, твою відразу. Але не хвилюйся, я на твоєму боці!» А потім цей проблиск зник, і обличчя О'Брайана знову стало незворушним, як і у всіх.

Ось і весь інцидент. Вінстон уже й не знав, чи було це насправді чи йому лише привиділося. Подібні «інциденти» ніколи не мали продовження. Все, що вони робили – це підтримували в ньому віру або надію, що інші теж (а не тільки він сам) є ворогами Партії. Можливо, чутки про масштабні підпільні змови все ж були правдою, можливо, Братство дійсно існувало! З огляду на нескінченні арешти, зізнання та страти, неможливо було непохитно вірити, що Братство – це просто міф. Іноді він вірив у це, іноді ні. Не було ніяких доказів, тільки такі ось швидкоплинні проблиски, які могли означати що завгодно або не означати абсолютно нічого, обривки підслуханої розмови, ледве помітні каракулі на стінах туалету. Іноді навіть легкий рух руки, коли двоє незнайомих людей проходили повз один одного, здавався йому якимось таємним сигналом або паролем. Але все це були лише припущення: швидше за все, у нього просто розігралася уява. Він повернувся до своєї кабінки. Більше на О'Брайана він не дивився. Ідея дати якесь продовження їх короткочасному зоровому контакту періодично спадала йому на думку. Це було б неймовірно небезпечно, навіть якщо б він знав, як це зробити. На секунду вони обмінялися з О'Брайаном двозначними поглядами, і на цьому був кінець історії. Але навіть це було для Вінстона пам'ятною подією в тій нестерпній самотності, в якій йому доводилося жити.

Вінстон повернувся до реальності і випростався. Він відригнув – це джин нагадав про себе зі шлунка.

Його очі знову зосередилися на сторінці. Він помітив, що поки він безпорадно дрейфував у своїх роздумах, він теж писав, ніби автоматично. І це був уже не той корявий почерк, як раніше. Його перо легкими рухами ковзало по гладкому паперу, виписуючи великими акуратними прописними буквами…

Знову і знову. Він списав вже половину сторінки.

Його охопила паніка. Це було абсурдом, оскільки написання цих конкретних слів було не більш небезпечним, ніж ідея відкрити цей триклятий записник і почати вести щоденник, але на мить у нього виникла спокуса вирвати списані сторінки і повністю відмовитися від всієї цієї затії.

Але він цього не зробив, тому що знав, що це марно. Писав він «Геть Старшого брата» чи ні, вже не мало значення. Чи буде він продовжувати вести щоденник або припинить, теж не мало значення. Поліція Думок все одно дізнається та прийде за ним. Навіть якби він не доторкнувся пером до паперу, це не мало б значення, бо він уже скоїв серйозний злочин. Це називалося «думкозлочин». Розумовий злочин неможливо було вічно приховувати. Ви можете успішно ухилятися певний час, навіть протягом багатьох років, але рано чи пізно вони обов'язково вас піймають.

Це завжди було вночі – арешти незмінно відбувалися вночі. Вас раптово виривали зі сну, груба рука трясла ваше плече, в очі било яскраве світло, а навколо вашого ліжка стояли люди, дивлячись на вас своїми кам'яними обличчями. Здебільшого не було ні суду, ні навіть повідомлення про арешт. Люди просто зникали, завжди вночі. Ваше ім'я просто видалялося з реєстрів разом з усіма записами про те, що ви коли-небудь робили. Вас просто стирали з реальності, ваше існування в один момент видалялося, а потім просто забувалося. Вас скасовували, знищували, або, як було прийнято говорити – випаровували.

На мить Вінстона охопила якась істерія. Він почав писати квапливими неохайними карлючками:

«Вони будуть стріляти в мене, мене не хвилює, що вони будуть стріляти мені у потилицю мені все одно геть старшого брата вони завжди стріляють тобі у потилицю мені плювати геть старшого брата».

Вінстон відкинувся на спинку стільця, йому навіть було трохи соромно за самого себе. Він відклав ручку. Наступної миті він різко здригнувся. У двері постукали.

Ось воно, почалося! Він сидів нерухомо, як миша, плекаючи марну надію, що хто б це не був, він піде після першої спроби. Але ні, стукіт повторився. Найгірше буде відтягувати цю справу. Його серце калатало, як барабан, але обличчя через вкорінену звичку, ймовірно, залишалося незворушним. Він встав і повільно пішов до дверей.

Розділ 2

Взявшись за ручку двері, Вінстон побачив, що залишив щоденник відкритим на столі. «Геть Старшого брата» було написано всюди, причому такими великими літерами, що розібрати написане можна було з будь-якої точки в кімнаті. Це було неймовірно безглуздо з його боку. Але навіть у паніці він не хотів забруднити кремовий папір, закривши записник, коли чорнила ще були вологими.

Він набрав у легені повітря і відкрив двері. Миттєво на нього накотилася тепла хвиля полегшення. Біля його дверей стояла бліда, пригнічена жінка з тонким волоссям і зморшкуватим обличчям.

«О, товаришу, – сказала вона похмурим, ниючим голосом, – мені здалося, що я чула, як ви увійшли. Чи могли б ви підійти поглянути на нашу кухонну раковину? Здається вона засмітилася, і…»

Це була місіс Парсонс, дружина його сусіда по поверху. Взагалі слово «місіс» дещо засуджувалося Партією – ви повинні були називати всіх «товаришами» – але з деякими жінками це слово зривалося з язика інстинктивно. Це була жінка років тридцяти, але виглядала вона набагато старше. Складалося враження, що в зморшках на її обличчі накопичувався пил. Вінстон пішов за нею по коридору. Майже кожен день щось то відвалювалося, то ламалося, то засмічувалося. «Перемога» – це старий багатоквартирний будинок, побудований приблизно у 1930 році, і він вже буквально розвалювався на шматки. Штукатурка постійно відшаровувалася від стель і стін, труби лопалися при кожному сильному морозі, дах протікав щоразу, коли випадав сніг, опалювальна система зазвичай працювала лише на півсили, якщо її геть не відключали з міркувань економії. Щоб щось полагодити – якщо ви звичайно не могли зробити цього своїми руками – потрібно було чекати санкцію від цілої низки комітетів, тож навіть найпростіший ремонт віконного скла міг затягнутися на кілька років.

«Звичайно, це тільки тому, що Тома немає вдома», – невпевнено додала місіс Парсонс.

Квартира Парсонсів була більшою, ніж у Вінстона, але була дуже убогою. Все виглядало якимось обшарпаним і поламаним, ніби тут щойно шаленів якийсь великий дикий звір. На підлозі валялися ключки, боксерські рукавички, здутий футбольний м'яч, кілька вивернутих спітнілих шорт, а на столі височіла купа брудного посуду, яка стояла на рваних зошитах. Стіни «прикрашали» прапори Молодіжної ліги та Загону юних розвідників, а також великий плакат із зображенням Старшого Брата. Пахло вареної капустою, як і завжди у цій будівлі – здавалося, цим запахом були вже просякнуті всі стіни будинку – але зараз цей запах перебивав різкий сморід поту, причому з першого вдиху ти розумів (як саме, пояснити неможливо), що це піт людини, якої зараз немає у приміщенні. У сусідній кімнаті хтось за допомогою дерев'яного гребінця і рулону туалетного паперу намагався грати військовий марш, який все ще лунав з телеекрану.