ФАБРІЦІО. Всі ці доводи надходять від людей, які розглядають речі дещо здалеку, що я вам зараз доведу. Щодо аргументу про непридатність, то я повинен сказати: найкраща армія та, яка складається зі своїх же громадян, і тільки цим шляхом можна таку армію утворити. Суперечки через це немає, і я не стану витрачати час на докази, так як за мене говорять всі приклади давньої історії.
Противники цієї армії (міліції) посилаються на недосвідченість солдатів і на примусову службу; я скажу, що, дійсно, недосвідченість солдатів не сприяє хоробрості, а примус викликає невдоволення, але ж мужність і досвідченість, як ви побачите згодом, виховуються в солдата озброєнням, навчанням і воєнним строєм.
Що стосується примусу, то ви маєте знати, що люди, набрані у війська велінням князя, служать не зовсім примусово і не зовсім добровільно, бо повна добровільність призвела б до тих незручностей, про які я вже говорив: не було б справжнього відбору людей, а добровольців завжди нараховувалося б занадто мало; повна примусовість теж призвела б до поганих наслідків. Тому варто було б обрати середній шлях: люди приходять на службу не зовсім добровільно і не безумовно з примусу, а через свою повагу до князя, гніву якого вони бояться більше, ніж кари.
Виходить поєднання примусовості і доброї волі, яке не дасть розвинутися невдоволенню, що загрожує небезпечними наслідками. Я не кажу, що таке військо непереможне, оскільки римські легіони бували розбитими безліч разів, так само як і військо Ганнібала. Взагалі нереально створити таке військо, за непереможність якого можна було б ручатися. Ваші знавці не повинні судити про непридатність міліції через одну невдачу: бій можна однаково програти і виграти, але головне – це усунути причини поразки.
Якщо почати дошукуватися цих причин, то неважко переконатися, що сила тут не в недоліках прийнятого у вас порядку, а в його недосконалості; необхідно, як я вже говорив, не засуджувати міліцію, а виправляти її; що треба робити – це я вам розкрию поступово.
Інший аргумент супротивників – це можливість захоплення влади воєначальником. Відповідаю, що зброя в руках власних громадян або воїнів, вручена їм в силу закону, ніколи ще не приносила шкоди; навпаки, вона завжди корисна, і цим шляхом можна краще охороняти чистоту державного ладу, ніж будь-яким іншим. Рим 400 років жив вільною державою і був озброєний; в Спарті свобода трималася 800 років; навпаки, у багатьох інших державах, які не спираються на власну збройну силу, свобода не зберігалася навіть 40 років.
Військо потрібне державі, і, якщо у неї немає своєї військової сили, вона наймає чужинців, чужоземні війська шкідливіші для загального блага, ніж свої, бо їх простіше підкупити і честолюбець швидше може на них спертися. Здійснити ці наміри йому тим легше, що гноблені беззбройні.
Крім того, два ворога завжди страшніші для республіки, ніж один. Закликаючи чужоземну зброю, вона одночасно боїться і чужих солдатів, і власних громадян. Що такий страх ґрунтовний, про це ви можете судити, згадавши мою розповідь про Франческо Сфорца. Навпаки, коли республіка має власне військо, для неї страшне тільки одне – владолюбство свого ж громадянина.
Нарешті, з усіх можливих доводів я буду посилатися тільки на один: думка, що жителі країни виявляться нездатними захищати її зброєю, ще ніколи не приходила в голову жодному законодавцю республіки або царства. Венеціанці заснували б нову всесвітню монархію, якби вони проявили в своєму військовому устрої таку ж державну мудрість, якою перейняті інші їхні установи. Судити їх треба особливо суворо, бо перші їхні законодавці створили їм військову силу. На суші у них не було володінь, тому вся їхня військова міць зосередилася на морі, і морську війну вони вели блискуче, розширивши силою зброї межі батьківщини.
Коли ж настав час вести сухопутну війну для захисту Віченци, вони, замість того щоб послати туди намісником кого-небудь зі своїх громадян, взяли до себе на службу маркіза Мантуанського. Це було фатальне рішення, яке підірвало могутність венеціанців і перешкодило їм прославити своє ім’я до небес і безмежно поширити свою владу на землі. Якщо вони так вчинили через невпевненість у собі, адже, будучи знавцями морської війни, вони не наважувалися самі воювати на суші, то невпевненість ця була помилковою: моряку, який звик битися з вітрами, бурями і людьми, легше стати полководцем, якому доводиться битися тільки з людьми, ніж полководцю перетворитися на моряка.
Мої римляни теж вміли воювати тільки на суші, а не на морі, і тим не менше, коли почалася війна з Карфагеном, вони не запросили на службу досвідчених моряків – греків чи іспанців, а поклали цю справу на своїх громадян, які знають сухопутну війну, і зрештою перемогли.
Якщо венеціанці діяли зі страху, аби хто-небудь з громадян Венеції не став тираном, це був страх легковажний: адже, крім доводів, які я вже наводив з цього приводу, треба сказати, що якщо ніхто з начальників їхнього флоту ніколи не ставав тираном цього приморського міста, то виконати подібний задум, спираючись на сухопутні війська, було б ще незмірно важче. Все це повинно вам показати, що тирана створює не своє військо, підпорядковане своєму ж громадянину, а погані закони і погане управління; саме це накликає на місто тиранію. За хорошого управління немає чого боятися свого війська. Таким чином, Венеція вчинила необачно, і це рішення коштувало їй втрати великої частки її слави і щастя.
Що стосується помилки короля Франції, яка не привчає свій народ до війни, то ваші знавці марно посилаються на нього як на приклад: кожна неупереджена людина визнає, що це найбільший недолік французької монархії і що це упущення – головна причина її слабкості.
Однак я дуже розпорошився і, можливо, відійшов від свого предмета. Я хотів відповісти вам і довести, що не можна спиратися ні на яку зброю, крім своєї; власна ж військова сила створюється лише шляхом відбору; тільки так можна створити військо і затвердити військову дисципліну. Якби ви вивчали постанови перших римських царів, і особливо Сервія Тулія, ви б побачили, що поділ на класи являє собою не що інше, як загальне озброєння народу, що давало можливість негайно зібрати військо для захисту міста.
Повернемося, однак, до питання про вибір солдатів. Я знову скажу, що, якби мені довелося поповнювати вже існуюче військо, я би брав сімнадцятирічних юнаків; якби я створював нове військо, я закликав би людей будь-якого віку – від сімнадцяти до сорока, щоб можна було одразу поставити їх до справи.
КОЗІМО. Чи звертали б ви при цьому виборі увагу на їх ремесло?
ФАБРІЦІО. Військові письменники проводять цю відмінність, оскільки вони не радять брати в солдати птахоловів, рибалок, кухарів, а також людей, промисли яких безчесні або полягають лише в тому, щоб звеселяти інших; навпаки, вони наполягають на заклик насамперед хліборобів, а потім слюсарів, ковалів, теслярів, м’ясників, мисливців і тому подібних.
Я би звертав мало уваги на ці відмінності, оскільки треба було б складати думку про доброякісність людини за її ремеслом, але я б дуже зважав на це, оскільки воно показує, яким чином можна з більшою користю застосовувати різні здібності людини.
З цієї ж причини селяни, які звикли обробляти землю, краще за кого-небудь іншого, бо з усіх існуючих це ремесло може бути застосоване у війську найкраще. Потім – слюсарі, теслі, ковалі, каменярі, яких у війську має бути багато; їхнє ремесло часто може стати в нагоді, і дуже добре мати в війську солдатів, від яких буває подвійна користь.