– Геть звідси! – повторив Джим, вже тихіше.
– Це ви мені? – холодно спитав Ван-Флек.
– Так!
– Тоді ви забули додати «сер»!
– Я не співаю дифірамби тим, хто пропонує віскі малим хлопцям! Геть звідси!
– Слухайте! – Ван-Флек зиркнув із люттю. – Ви щось часто тикаєте носа до нашого проса! Я знаю Рональда ще з дворічного віку. Запитайте в нього, чи хоче слухати ваші вказівки!
Рональд Харлан, гідність якого тільки що зачепили, раптом відчув себе на кілька років старшим і кинув на Джима гордовитий погляд.
– Це не ваша справа! – сказав він зухвало, хоч і трохи винувато.
– Чули? – запитав Ван-Флек. – Господи, невже ви не розумієте, що ви – всього-на-всього прислуга? Хіба мислимо, щоб Рональд запросив вас до себе на бал? Ви для нього те саме, що й контрабандист із випивкою.
– Забирайтеся-звідси-негайно! – нерозбірливо випалив Джим.
Ван-Флек не поворухнувся. Джим різко витягнув долоню вперед, схопив його за зап’ястя, викрутив руку та потягнув її вгору, поки Ван-Флек не зігнувся від болю. Пригнувшись, вільною рукою Джим підібрав із підлоги штоф. Потім знаком наказав Гюго відкрити двері, уривчасто випалив: «Рухайся!» і вивів свого безпорадного бранця із залу; затим Джим буквально спустив його зі сходів, по яких той і покотився шкереберть, вдаряючись об стіни та поручні – а вслід за ним полетіла й фляжка.
Відтак чоловік повернувся в зал, зачинив двері та обернувся спиною до них.
– Так сталося, що тут діє правило: в Академії пити заборонено! – він замовк, вдивляючись в обличчя учнів, вловлюючи там співчуття, побожний страх, обурення та суміш всього цього. Учні неспокійно заворушилися. Джим зловив погляд Амантіс; йому здалося, що помітив слабкий кивок її голівки, що виражав схвалення, і він, з зусиллям, продовжив: – Мені довелося викинути звідси цього хлопчака, і ви всі стали свідками! – підсумовуючи, він прикинувся, ніби не сталося нічого особливого: – Ну, гаразд, продовжуємо! Оркестр!
Але продовжувати нікому не хотілося. Атмосферу невимушеності, котра досі панувала на заняттях, жорстоко придушили. Хтось раз-другий пробігся струнами гітари, кілька дівчат почало лупцювати груші, що мали вигляд лиходіїв, – втім Рональд Харланд, а слідом за ним і ще двійко-трійко хлопців одягли капелюхи й мовчки попрямували до виходу.
Джим і Гюго, як зазвичай, переміщалися від однієї групи учнів до іншої – доти, допоки не відновився певний ступінь колишньої активності, хоча ентузіазм вже зник. Джим, приголомшений й зневірений, почав роздумувати над тим, аби оголосити про перерву в завтрашніх заняттях. Але він так і не наважився вимовити це вголос. Адже якщо вони в такому настрої підуть додому, можливо, більше сюди вже не повернуться. Все залежало від настрою. Йому слід його відтворити – гарячково в голові запульсувала така думка – зараз же, негайно!
Втім, як не старався, нічого не виходило. Сам він не жеврів радістю, і ніякої втіхи передати не зміг. Всі, як йому здалося, байдуже, навіть з легким презирством спостерігали за його потугами.
Напруга спала несподівано: гучно грюкнули двері, розчахнувшись навстіж, і до зали вбігла зграя схвильованих дам середнього віку. Дотепер в Академію не ступала нога жінки старшої за двадцять один, втім Ван-Флек став на чолі командування процесією. На поклик прибули місіс Кліфтон Гарньє та місіс Пойндекстер Кацбі – дві найпопулярніші на сьогодні, та разом з тим, найбільш скандальні леді серед населення Саутгемптону. Вони шукали своїх доньок – тим самим займалася в ті часи тьма-тьмуща інших дам.
Не пройшло й трьох хвилин, як вся справа зійшла нанівець.
– А щодо вас, – страшним голосом заволала місіс Кліфтон Гарньє, – то у вас тут відкривається бар та опіумне кубло для дітей! Яка ж бо жахлива, огидна, мерзенна людина! Я відчуваю запах морфію! Не треба мені говорити, що тут не пахне морфієм! Я відчуваю цей запах!
– Ах! – гаркнула місіс Пойндекстер Кацбі, – так тут же мурини! Напевно десь поруч негритянок заховали! Я йду в поліцію!
Не вдовольнившись вигнанням із залу власних дочок, вони наполягли на тому, щоб приміщення негайно покинули й доньки їхніх друзів. Джима анітрохи не зворушило, коли деякі – і навіть юна Марта Кацбі, котру ледь не силою відтягла від нього розлючена мати – підбігли до нього, аби на прощання потиснути руку. Адже всі все одно його залишали – хтось з презирством, хтось з жалем, сором’язливо бурмочучи вибачення.
– Прощайте! – задумливо сказав він. – Гроші за невикористані заняття поверну всім завтра вранці!
Втім, зрештою, йшла молодь не шкодуючи. З вулиці долинув шум їхніх заведених автомобілів – переможний гуркіт моторів заповнив радістю тепле вересневе повітря; так звучать юність та сподівання, що летять вгору, прямо в небеса. Вперед, до берега океану, щоб зануритися в його хвилі й забути – забути і його, і незатишне почуття, що виникло при вигляді його приниження.
Всі роз’їхалися; у залі залишилися лише він та Гюго. Джим раптом сів, опустив голову і закрив обличчя руками.
– Гюго! – хрипко сказав він. – Ми їм не потрібні!
У відповідь пролунав голос:
– Ну і що?
Він підняв голову – поруч із ним стояла Амантіс.
– Краще б ви поїхали з ними, – сказав він їй. – Зараз я для вас – не найкраща компанія!
– Що за нісенітниці?
– Кажу так, бо тепер ви – світська дівчина, а я для цих людей – всього-на-всього слуга! Ви – в їхньому товаристві, це я влаштував. Краще йдіть, або ж більше ці люди не запросять вас на свої раути!
– Вони все одно не запрошують, Джиме, – тихенько мовила вона. – На завтрашній теж не отримала запрошення.
На його обличчі вималювалося обурення.
– Не запросили?
Вона похитала головою.
– Я їх змушу! – люто вигукнув він. – Я їм доведу, що вони повинні! Я… Я…
Вона підійшла до нього ближче; її очі заблищали.
– Джиме, та ви не переймайтеся! – вона хотіла його заспокоїти. – Не хвилюйтеся! Що мені до них? Завтра ми самі підемо веселитися – тільки ми з вами, удвох!
– Я з благородної родини! – з викликом протягнув він. – Зрійте в корінь!
Рука дівчини м’яко лягла на його плече.
– Знаю. Ви – кращий за них всіх разом взятих, Джиме!
Він підвівся, підійшов до вікна й став зі скорботою спостерігати за днем, що готувався до сну.
– Краще б я так і залишив вас дрімати у вашому гамаку!
Вона розсміялася.
– Я страшенно рада, що ви так не зробили!
Він обернувся й похмуро подивився в зал.
– Підмети тут, Гюго, і зачиняй, – сказав він тремтячим голосом. – Літо скінчилося, і нам час збиратися додому, на південь!
Осінь завітала рано. Прокинувшись наступного дня, Джим Пауелл виявив, що в кімнаті холодно; феномен вересневої студені на якийсь час змусив його забути про те, що сталося напередодні. Та коли чоловік знову згадав про вчорашнє приниження, котре змило весь бадьорий лиск літа, обличчя його спохмурніло. Йому залишалося лише одне: повернутися туди, де всі його знали й де білій людині ніколи та за жодних обставин не скажуть тих слів, що почув він тут на свою адресу.
Після сніданку до нього майже повернулася його звична безтурботність. Дитина Півдня, якій не властива зацикленість однією справою. Те, що колись завдавало болю, відгукувалося в серці достеменно лиш декілька раз – затим та подія навіки осідала в бездонній порожнечі минулого.
Втім, коли за силою звички він прийшов до своєї спорожнілої установи, котра, як і старовинний санаторій містера Сноркі, вже перейшла в розряд спогадів, у серці його запанувала меланхолія. У залі, у глибокій тузі посеред розбитих сподівань господаря, сидів лиш Гюго – втілення відчаю.
Зазвичай декількох слів Джима було достатньо, аби душа Гюго сповнилася мовчазним екстазом, втім, цього ранку слова вимерли. Два місяці Гюго перебував на такій вершині, про яку він раніше й мріяти не міг. Юнак отримував справжнє задоволення від своєї роботи й віддавався їй з усією пристрастю, з’являючись в залі задовго до початку занять і затримуючись там навіть після того, як розходилися всі учні містера Пауелла.