Аліса в Задзеркаллі - Льюис Кэрролл страница 3.

Аліса дивилася, як Білий Король поволі повзе решіткою, переступаючи з прута на прут, поки не сказала:

– Божечки, та в такому темпі ви будете добиратися до стола не одну годину. З моєю допомогою буде куди швидше, хіба ні?

Проте Король не звернув на запитання жодної уваги: було цілком очевидно, що він не може ні чути, ні бачити її.

Тож Аліса підібрала його дуже обережно й перенесла значно повільніше, ніж Королеву, щоби ще і йому не забити памороки. Але, перш ніж поставити Короля на стіл, вона подумала, що його варто трохи обтрусити, бо він був геть виваляний у попелі.

Пізніше Аліса казала, що за все своє життя не бачила такої гримаси, яку скорчив Король, коли зрозумів, що його тримає в повітрі невидима рука та ще й обтрушує. Він був надто вражений, щоб закричати, але його очі й рот розчахувалися дедалі ширше, ставали все круглішими та круглішими, поки Алісина рука не затрусилася від сміху так сильно, що дівчинка трохи не випустила Короля на підлогу.

– О! Будь ласочка, не робіть таких мін, дорогенький мій! – вигукнула вона, цілковито забувши, що Король не може її чути. – Ви так мене смішите, що я вас ледве тримаю! І не розкривайте так широко рота! Туди весь попіл залетить… ось тепер, я думаю, ви досить чистий! – додала вона, пригладжуючи Королю волосся та ставлячи на стіл поруч із Королевою.

Король миттю повалився на спину і лежав зовсім нерухомо. Аліса трохи занепокоїлася тим, що вона наробила, і пішла по кімнаті, шукаючи, чи немає десь води, якою вона могла б його побризкати. Проте їй не трапилося нічого, окрім каламарика з чорнилами, а коли повернулася з ним до столу, то побачила, що Король уже опритомнів і тепер розмовляє з Королевою переляканим шепотом – таким тихим, що Аліса заледве розбирала, про що мова.

Король казав:

– Запевняю тебе, моя люба, я похолов до самих кінчиків моїх вусів!

На що Королева відповіла:

– Нема в тебе ніяких вусів.

– Жах цієї миті, – продовжував Король, – його я ніколи, НІКОЛИ не забуду!

– Чого ж, забудеш, – сказала Королева, – якщо не зробиш собі нотатку на пам’ять.

Аліса з чималою цікавістю дивилася, як Король дістав із кишені велетенського записника і почав у ньому базграти. Несподівана витівка спала їй на думку, й вона затисла кінець олівця, що трохи стирчав у Короля поза плечем, і стала писати замість нього.

Бідний Король виглядав геть спантеличеним і нещасним та якийсь час мовчки борюкався з олівцем. Проте Аліса була для нього засильною, і врешті бідолаха натужно видихнув:

– Люба! Я справді МАЮ обзавестися тоншим олівцем. З цим я зовсім неладен упоратися, він пише всілякі речі, яких я не мав на увазі…

– Які такі речі? – спитала Королева, зазираючи до записника (Аліса написала там: «БІЛИЙ ЛИЦАР[1] СПОВЗАЄ ПО КОЦЮБІ. ВІН ПОГАНО ТРИМАЄ РІВНОВАГУ»). – Але ж це не запис ТВОЇХ почуттів!

Біля Аліси на столі лежала книжка, і поки вона сиділа, поглядаючи на Білого Короля (адже вона все ще трохи хвилювалася за нього й тримала чорнило напоготові, щоб покропити бідаку, якщо той знов надумає зомліти), то перегортала сторінки, шукаючи місце, яке вона могла б прочитати: «Але тут усе якоюсь незнайомою мовою», – сказала дівчинка сама до себе.

Це було щось на такий зразок:

Нутханзак

Якийсь час вона ламала над цим голову, та зрештою в неї зародилася блискуча ідея:

– О, та це ж Задзеркальна Книжка, ну звісно! Якщо я піднесу її до Дзеркала, слова стануть правильними.

І Аліса змогла прочитати ось такий вірш:

Казнахтун

– По-моєму, це доволі милий віршик, – сказала Аліса, коли дочитала, – але його ДЕЩО важко зрозуміти! (Бачте, їй не хотілося зізнаватися, навіть самій собі, що вона зовсім нічого не може второпати.) Цей вірш ніби наповнив мою голову якимись думками… от тільки я не зовсім певна якими! Та що б там не було, ХТОСЬ убив КОГОСЬ – принаймні це очевидно…

«Ой-ой! – подумала Аліса, раптом підстрибуючи. – Якщо я не покваплюся, то доведеться повертатися назад крізь Дзеркало, так і не побачивши, яка вона, решта будинку! Треба спершу поглянути на сад!»

Вона миттю вискочила з кімнати і побігла вниз сходами… хоча, зрештою, це був не зовсім біг, а, як сказала Аліса сама до себе, її нововинайдений спосіб спускатися сходами швидко та просто. Вона тільки ледь торкалася перил кінчиками пальців та м’яко пливла вниз, навіть не зачіпаючи сходинок ногами. Так само вона пропливла через передпокій і вилетіла б у той самий спосіб геть крізь двері, якби не вхопилася за одвірок. Алісі вже почало трохи паморочитися в голові від цього плавання в повітрі, тож їй було навіть приємно відчути, що вона знову йде ногами по землі, як годиться.

Розділ II

Сад живих квітів

—

Так вона і зробила: блукала й угору, й униз, вибирала один поворот за іншим, але весь час знов опинялася біля будинку, як і раніше. Більше того, одного разу, повернувши за ріг дещо стрімкіше, ніж звичайно, вона просто налетіла на стіну, бо не встигла зупинитися.

– Навіть нічого не кажи, – сказала Аліса, дивлячись на будинок та вдаючи, що він із нею сперечається. – Я НЕ збираюся заходити назад. Я знаю, що тоді б я знову пройшла крізь Дзеркало… до своєї старої кімнати… і кінець усім моїм пригодам!

Отож, непохитно повернувшись до будинку спиною, вона ще раз вирушила стежкою, твердо вирішивши рухатися просто вперед, поки не дістанеться пагорба. Кілька хвилин усе йшло добре, і Аліса вже проказала: «Цього разу я справді ЗРОБЛЮ це…», коли доріжка раптом перекрутилася і вся здригнулася (так Аліса змальовувала це пізніше), й за мить дівчинка вже заходила в двері будинку.

– О, який жах! – закричала вона. – Ще ніколи не бачила будинку, який би отак плутався під ногами! Ніколи!

Хай там як, а пагорб і досі стояв собі перед очима, тож робити було нічого, крім як почати все з початку. За цим разом вона дійшла до великої клумби з бордюром із маргариток та розлогим дубом посередині.

– О, Тигрова Лілеє, – сказала Аліса до однієї квітки, яка граційно погойдувалася од вітру, – як би мені ХОТІЛОСЯ, щоб ти могла розмовляти!

– Ми можемо розмовляти, – відповіла Тигрова Лілея, – коли поруч є хтось, вартий розмови.

Аліса була така приголомшена, що десь із хвилину не могла говорити: в неї аж подих забило. Зрештою, поки Тигрова Лілея просто гойдалася собі туди-сюди, Аліса заговорила знову – слабеньким голоском, трохи не пошепки:

– І що, ВСІ квіти вміють розмовляти?

– Не гірше, ніж ТИ, – відказала Тигрова Лілея. – І значно гучніше.

– Нам не випадає озиватися першими, як бачиш, – сказала Троянда, – і мені вже було цікаво, коли ж ти нарешті заговориш! Я сказала до себе: «На її обличчі видніє ТРОХИ розуму, але не найрозумнішого!» Втім, ти правильного кольору, а це має велике значення.

– Мені плювати на колір, – пирхнула Тигрова Лілея. – От якби її пелюстки завивалися трохи більше, тоді б вона була нічого.

Алісі не подобалося, коли її критикують, тож вона почала ставити запитання:

– Вам часом не стає страшно, що вас посадили отут, де про вас нікому піклуватися?

– Он є дерево посередині, – сказала Троянда, – нащо б воно ще згодилося?

– Але що воно зможе зробити, якщо виникне якась небезпека?