Середовище
Філософи ніколи не витали у хмарах, як це змальовували карикатури їх лихомовників або як уявляла собі народна мудрість, що завжди кепкувала над «замріяними професорами». Справді, Платон у діалозі «Теетет» розповідав, що Фалес, досліджуючи зірки та дивлячись угору, впав у колодязь. Однак Арістотель майже врятував Фалеса від репутації замріяного мудреця, переказавши, що тим часом як сучасники докоряли йому через марність філософії, він на підставі астрономічних підрахунків спрогнозував рясний урожай оливок і ще взимку задешево перекупив усі чавильні для їх обробки в Мілеті та на Хіосі, а коли настав час збирати врожай, здавав їх в оренду за великі гроші, показавши, що за бажання навіть філософи можуть збагатитися.
Однак справжня проблема полягає у тому, що кожен філософ живе у чітко визначеному політичному, соціальному та культурному середовищі, й кожен його спосіб філософствування зазнає багатьох далеко не філософських впливів. Не слід ігнорувати того факту, що перші філософи, шукаючи раціональне пояснення навколишнього світу, жили у певному контексті, де й практикувалися містичні ритуали,
Вшановувалися боги, велися війни, існували раби та вільні люди, практикувалися певні види медицини. Усе це стосується й філософів нашого часу, дехто з яких зазнавав впливу соціальних конфліктів, виникнення диктатур, нових проблем, котрі ставить перед нами розвиток техніки, так само як значна частина філософії доби Відродження та пізнішого часу зазнавала впливу астрономічних відкриттів Коперника, Галілея або Кеплера. Не говорячи вже про те, що спалахи ідей цих учених у широкому розумінні були підготовлені попередніми або сучасними їм філософськими теоріями.
Можливо, існує багато інших причин для вивчення та розуміння філософії, і для викладу їх усіх знадобляться всі сторінки цього тому. Втім, сподіваємося, цих кількох акцентів цілком вистачить, аби залучити кожного до розуміння того, що означає думати. Оскільки мислення, і філософське мислення зокрема, є саме тим, що відрізняє людей від тварин.
Зауваження[1]
Історія філософської думки в цьому томі переповідається текстами різного характеру. Розділи, що мають послідовну нумерацію, спрямовують читача традиційним шляхом хронологічного оповідання. Вони можуть супроводжуватися коротенькими вставками, за допомогою яких в дужках поглиблюються аргументи, теми та автори.
Розділи «Культурне середовище», розміщені в нижній частині розділів, роблять свій внесок у встановлення зв’язку між філософським дискурсом та матеріальним і культурним життям певного часу.
Крім того, є тексти, які розпочинаються з символу [♦], де розглянуті інші сюжети: відступи в часі, екскурси до інших дисциплін, довільні розвідки, що разом можуть посприяти більш широкому та детальному викладу теми.
Звертаємо також увагу на те, що непідписані тексти підготовлені кураторами видання – У. Еко та Р. Федрігою.
01. Зародження філософської думки
«Акт народження» грецької філософії в Мілеті став результатом не того, на що дуже часто посилаються як на грецьке «диво», а був зумовлений специфічною історичною та культурною ситуацією, в якій набуває своїх рис архаїчне грецьке місто.
Розглядаючи ідеї грецьких філософів VI та V ст. до н. е., здоровий глузд підказує, що слід брати в численні лапки як термін, що визначає їх як «філософів», так і те, що їх розміщено «раніше за Сократа».
Насправді назву «досократики», якій так пощастило з моменту її запровадження, цілком можна критикувати, і приклад такої критики подає Демокріт (не говорячи про софістів), сучасник самого Сократа. Втім, сьогодні передусім здається слабкою ідея про те, що Сократ являє собою певний рубіж, оскільки після періоду, коли філософська думка була зосереджена на дослідженні природи, він започаткував новий предмет дослідження – етику. Таке уявлення є давнім і важливим; його окреслено Арістотелем у першій книжці його «Метафізики» в рамках грандіозної реконструкції філософської традиції, котра існувала до нього, а потім переказано Цицероном у пам’ятному образі (Сократ, котрий «першим спустив філософію з неба на землю та розташував її в місті, безпосередньо увівши до домівок…»). Утім, новітні дослідження виявили, що певні елементи моральних теорій існувала й до Сократа: варто лише згадати екзистенціальні проблеми, які пронизують афоризми Геракліта, або інтерес до душі та її потойбічної долі, що походить із піфагорійської традиції чи з фрагментів текстів Емпедокла.
Гострішим видається питання про те, що розуміють під терміном «філософія», коли йдеться про досократиків. Справді, можна також запитати, «що саме» зрештою розпочинається з викладу теорії Фалеса, згідно з якою «первоначалом» природи є вода. На думку деяких дослідників, навіть не можна стверджувати, що мислителі, від Фалеса до Демокріта, займалися філософією, оскільки в жодного з них провідною темою дослідження не був (як це вперше спостерігається у Платона) ідеал інтелектуальної діяльності, спрямованої на чисту свідомість (філософія є славнозвісною «любов’ю до знання»), котрій можна присвятити усе життя. Втім, відсутність назви та чіткої теоретичної рефлексії не виключає того, що на практиці подібні сюжети досліджувалися. Буде цілком легітимним визначити як «філософію» інтелектуальну діяльність досократиків, якщо вдасться продемонструвати, що ця діяльність передбачала визнання вирішальних теоретичних положень щодо загальних питань про природу або про свідомість, якщо, як висловиться згодом Арістотель, філософія народжується як акт здивування таємницями речей, котрі нас оточують. Через цей подив з’явилися вчення Фалеса, Анаксімандра та Анаксімена, які в Мілеті заклали підґрунтя для розроблення поняття про природний порядок. Ці вчення самі по собі стали епохальним відривом від міфологічних космогоній, які набули яскравого втілення на стародавньому Близькому Сході (з яким ці мислителі мали б контактувати в рідній Іонії) або у поемах Гомера та Гесіода.
«Акт народження» грецької філософії в Мілеті разом із тим не є результатом того, що часто називають грецьким «дивом», а походить від доволі специфічної історичної та культурної ситуації, від саме тих обставин, за яких набуває своєї форми архаїчне грецьке місто, чиї контури чітко визначалися – крім розмаїття політичних режимів – поступовим підвищенням рівня критичних дискусій стосовно спільних рішень, що співвідноситься з посиленням конкуренції між різними функціями знання. Вчення досократиків не зароджується з нічого й, зрештою, виникає навіть не в межах одного міста-держави (pólis). Воно народжується в різноманітних середовищах, які розташовані на віддаленні одне від одного, але контактують між собою, від Мілета до Колофона (Ксенофан), від Ефеса (Геракліт) до колоній Великої Греції та Сицилії (піфагорійці, елеати, Емпедокл), і, нарешті, в Афінах. Воно народжується з-поміж надто не схожих між собою особистостей, оскільки не лише давало відповідь на час від часу безпрецедентні запити, що мали свідомо інноваційний характер, а й виразно висловлювало ці відповіді різними стилями, спрямованими на залучення певної аудиторії, від копіювання урочистої епічної поезії у Парменіда та Емпедокла до суто «наукової» прози Демокріта. Саме тому досократики, як описував їх Ніцше, справді були «монолітними» та ніби «зробленими з одного шматка каменя».
1. Іонійські космогонії. Марія Мікела Сассі