У 1937–1938 рр. «Великий терор» став для Сталіна нагодою посилити «совєтизацію» й русифікацію, поставивши на чолі України свого улюбленця Микиту Хрущова, який перед тим відзначився в проведенні терору в Москві. Його прибуття в Київ ознаменувалося прискоренням чисток: всі українські керівники – функціонери компартії, відповідальні урядові працівники, військові командири були репресовані, попри те, що вірно служили московській владі, і з 86 членів Центрального комітету компартії України, обраних у червні 1938 року, лише троє залишалися на своїх місцях рік потому. У 1939 році. Хрущов був нагороджений за це орденом Червоного прапора і отримав його в самому Кремлі.
«Містер К» – як його називали західні медіа в 1960-ті роки – тривалий час сприймався як хороша людина, трішки грубуватий, але й такий, що викликав почуття симпатії через те, що на XX з’їзді компартії Радянського Союзу в лютому 1956 року він викрив «злочини Сталіна». Однак із розкритих у Москві архівів перед нами постає зовсім інша фігура, заплямована українською кров’ю – адже він посилив «Великий терор» 1938 року, але також і польською кров’ю, коли в період від вересня 1939 року до червня 1941 року східна частина Польщі була анексована і «совєтизована» Радянським Союзом внаслідок підписання германо-радянських пактів у серпні й вересні 1939 року[5]. Зокрема, за три дні до того як Політбюро видало наказ про знищення польських офіцерів, Хрущов телеграмою просив у Сталіна дозвіл на висилку в радянський ГУЛАГ сімей «ворогів народу, а саме понад 60 тисяч людей, переважно жінок і дітей[6]. І саме Хрущов був усемогутнім хазяїном України під час голоду 1947 року, який забрав життя близько 700 тисяч людей.
На XX з’їзді КПРС Хрущов показав себе не менш аморальним і не менш цинічним, ніж його поплічники з Політбюро. Вони разом готували знамениту «Секретну доповідь», у якій поклали на Сталіна всю відповідальність за злочини – та й то, лише за кілька злочинів щодо комуністичних вождів, звільнивши самих себе від будь-якої провини, хоча всі вони були замішані в масових злочинах. Єдиного разу, коли він фактично згадав про них, маючи на увазі депортацію народів Кавказу 1944 року, перший секретар торкнувся питання України: «Українці уникнули цієї долі (депортації всього населення) тільки тому, що їх було надто багато, і не було куди їх депортувати. А інакше вони б теж були виселені»[7]. Судячи зі стенографічного звіту, це жахливе зізнання було зустрінуте «сміхом і пожвавленням у залі»! Дуже показова реакція тоталітарного менталітету й свідчення абсолютного цинізму всього цього радянського керівництва. Можна навіть припустити, що цей сміх був спричинений тим, що кожний знав про роль Хрущова у терорі проти України. На кожного циніка знайдуться ще більші циніки.
Насправді «Секретна доповідь» була лише операцією радянського керівництва, щоб нав’язати всій комуністичній системі – і тим самим світовій громадськості – свою власну амністію і викреслити з пам’яті комуністичні злочини. З цієї причини великий український голод 1932–1933 рр. був абсолютно забороненою темою в СРСР і в інших компартіях і сплив на поверхню як один зі страшних злочинів сталінського режиму тільки зовсім нещодавно, завдяки відкриттю архівів та появі численних свідчень.
У цьому контексті книжка Анни-Марії та Пилипа Наум’яків набуває всього свого смислу й масштабності. Хіба ж не дивовижно, що двоє молодих французів українського походження за батьком, на перший погляд цілком далекі від цієї історії, віднаходять потроху своє коріння, яке занурює їх у страшну трагедію, в якій втратила життя майже вся їхня родина? Саме їхнє існування навіть постає чимсь надзвичайним, коли з їхньої розповіді бачиш шлях їхнього батька, якому пощастило 1945 року вирватися з пазурів ведмедя. Цією працею високо особистого характеру вони започатковують самобутній підхід, що поєднує в собі роботу історика, родинну пам’ять і пам’ять колективну. Звернення до праць, опублікованих у Франції про український голод, нагадує, що тільки свідомі сліпці могли не бачити трагедію.
Але особиста розповідь підкреслює, якою мірою атмосфера заперечення, створена потужною комуністичною пропагандою давила на тих, хто прагнув правди.
Не менш дивовижними виглядають і обставини, за яких я познайомився з Пилипом Наум’яком, навіть не зустрічавшись із ним самим. Одного листопадового дня 2007 року мій старий ірландський друг повертався з Парижа, куди приїжджав на моє 60-річчя, до себе додому в глибинку Бретані. В його поїзді разом із ним у купе їхали батько і син Наум’яки. Заінтригований їхньою незвичною для нього мовою – українською – він завів з ними довгу розмову. Коли мій друг торкнувся «Чорної книги комунізму» і сказав, що добре знає мене, розмова ще більше пожвавилася. Люди з народів, які зазнали великих страждань через окупацію великою державою, швидко знаходять спільну мову. Вже з дому мій друг Пітер надіслав мені довгого захопливого листа, в якому розповів мені про своє незвичайне знайомство з людьми, про те, що вони готують книжку про голод в Україні. Сам він побачив у цій зустрічі знак небес. У той самий час видавництво моєї серії «Демократія чи тоталітаризм» передало мені рукопис праці про голод в Україні. Мені неважко було зіставити ці дві події й зробити потрібні висновки.
У часи, коли історія й пам’ять не завжди уживаються між собою, коли історики дедалі частіше наражаються на залякування політиків або груп активістів, що послуговуються штучною пам’яттю як засобом нав’язати таке собі гнучке покаяння, відчуваєш велике задоволення, читаючи таку щиру працю, як книжка Анни-Марії та Пилипа Наум’яків, і ти просто зобов’язаний рекомендувати її читачеві.
Стефан Куртуа,
укладач «Чорної книги комунізму», 2008/2017
І. Шлях української родини, або Чому з’явилася ця книга
Пилип Наум’як
Вперше страшний український голод постав переді мною через обличчя моєї бабусі, матері мого батька, хоча на той час я у свої вісім років цього й не усвідомлював. Це було в Польщі, в Кракові, 1970 року. Ми приїздили до родичів, де мали змогу побачитися з кимось із нашої родини з України, тому що самі ми були в Радянському Союзі небажані, а їх зі Східного блоку не випускали. Вигляд бабусі налякав мене. Її обличчя несло на собі стигмати[8] всіх трагедій, що випадали на долю українців у XX столітті: Перша світова війна, Революція, голод 1921–1922 років, голодомор 1932–1933 років, Великий терор 1937–1938 років, німецька окупація, голод 1946–1947 років. Моя бабуся народилася 1903 року, бачила всі ці лиха і пережила їх. Волосся її було зовсім біле, рот беззубий, безбарвні очі відбивали віковічну печаль, а її шкіра!.. зморшкувата, потріскана, зів’яла, як старе буро-коричневе яблуко, яке залишили лежати в буфеті. Навіть у французькій Бретані, де я бачив останніх бретонок «країни ґалло», в жодної з цих бабусь, вдягнутих у чорне, з бездоганно білими головними уборами, поважаних дам, «утомлених» цілим життям роботи на фермі, я не бачив такого виснаженого й бентежного обличчя, як у моєї «бабці» – бабусі з України.
Її ставлення до їжі залишалося незмінним до останніх днів її життя. Попри те, що сама вона вдовольнялася малим – її зіпсований шлунок завжди нагадував про себе, вона завжди мала пересвідчитися, що ми поснідали, що в запасі ще залишається хліб і картопля, що місцева крамничка ще відчинена, і продукти туди завезли. Щоразу, їдучи на кілька днів, вона брала з собою якісь харчі, картоплю, сушені гриби… Якщо мої бретонські бабуся й дідусь завжди казали нам за столом доїдати хліб, щедро нарізаний товстими скибками, моя українська бабуся не могла заспокоїтися, доки не перевірить, що хліб завжди є.