Вона померла від старості в Україні, 1990 року. Я зміг побачитися з нею незадовго до її смерті завдяки «перебудові», яка відчинила мені радянський кордон і надала мені візу після років заборони на в’їзд до «раю трудящих». Вона лежала з паралізованими ногами й майже сліпа. Інколи вона розповідала про минуле історіями про різні випадки з життя завжди рівним тоном і завжди доладно. Вона ніколи не говорила про події 1933 року, але іноді мимоволі на неї набігали спогади, які вона швидко закінчувала чимсь приємнішим. Їй регулярно повертався крик душі: «Так, був голод, я бачила все те на власні очі…». Вона казала це так, ніби мала впевнити себе, що подібний кошмар був насправді. Було неможливо розпитувати її про це, оскільки пережита травма призвела до розладу особистості та до стійкого мовчання пам’яті. Що то було: сплеск життєвої енергії, щоб повернутися до життя? Страх говорити, бо це питання було ще заборонене 1990 року? На жаль, дуже пізно відбулася моя нова зустріч з моєю дорогою бабусею… За дев’ять років до того, 1981 року, під час однієї з нечастих поїздок, дозволених радянською владою для родинних відвідин, нас із батьком затримало КДБ, і ми були вислані з СРСР, за те що багато говорили про голод – тему, викреслену з колективної пам’яті, а наші прохання про візу відхилялися аж до часів перебудови. Я дуже мало дізнався від своєї бабусі, але її обличчя, серйозне й сповнене жаху, коли вона думала про ті часи, назавжди викарбувалося в моїй пам’яті…
Так само чітко я пам’ятаю й свої канікули на Сході, куди ми їздили щоліта в 1970-ті роки. У той час як мої однокласники відправлялися в літній табір відпочинку, мій батько влаштовував спальні місця на задньому сидінні своєї старенької «Пежо-403-універсал», і ми вирушали в напрямку Східної Європи. Все починалося на чеському кордоні. Якщо німці байдуже пропускали вас, митники східноєвропейських країн робили все, щоб відбити у вас охоту приїздити сюди знову. Були години очікування на митному посту, обшук валіз і кожного куточка машини, спантеличений вигляд митників перед ватними паличками, конфіскація бананів і зв’язки пластикових пакетів, які називали контрабандними товарами. Потім Прага. Ця перлина європейської архітектури була похмурим і невеселим містом, яким їздили машини, що їх виготовляє ще, мабуть, тільки Північна Корея, і ходили патрулі чеських і радянських солдатів, які ніколи не підходили одні до одних. Варто було нам десь зупинитися, і одразу навколо нашої західної машини збиралися люди. Після зівак підходили спекулянти, щоб купити джинси, долари, жувальну гумку та інші вироби, гідні Франції 1945 року. Одного разу ми їхали Східною Німеччиною. З транзитної автотраси з’їжджати заборонено, міліція стежила за автомобілями в біноклі. Ми звернули… нас одразу перехопила міліцейська машина і змусила повернутися на автостраду. У Польщі була інша атмосфера. Поляки поводилися люб’язно й не приховували своїх антикомуністичних поглядів. У церквах було повно людей, профспілка «Солідарність» скрізь демонструвала свою діяльність. Це виходило за межі простої провокації, а було викликом вільної й католицької Польщі загарбникові. У місті з великим радянським гарнізоном я бачив, як польська офіціантка відмовлялася обслуговувати радянських офіцерів, бо ті не говорили польською: «I don’t speak Russian, speak Polish please!» – казала вона їм англійською…
Кузени, в яких ми зупинялися, жили в робочому передмісті Кракова – Новій Гуті. Я грався біля будинку з купкою хлопчаків, коли почувся дзвін. Дивно! Церков навколо не було… Сама собою зібралася юрма дітей на вільному просторі поміж смугами будинків, щоб слухати месу в місці, де католики демонстративно проводили молитву, щоб отримати право побудувати церкву. Я не знав, що краківським єпископом був майбутній папа Іван-Павло II, і, якщо зважити на кількість священників і вірян того дня, очевидно месу проводив він сам.
У 1978 році відбулася наша перша подорож у СРСР. На чехословацькому кордоні все виглядало пристойно в порівнянні з радянським кордоном у Брест-Литовську. Пасажири мусили вийти на перон і розкривати свої валізи за наказами митників і солдатів, не більш люб’язних, ніж їхні чоботи й автомати на плечі. Жодного туриста на горизонті, хіба що кілька простаків, яких неначе баранів опікують колабораціоністські організації типу «Франція – СРСР». У Софійському соборі в Києві група цих «ларзацьких»[9] баранів тупо слухала ладну пропаганду товариша гіда. Я спробував встромити свою українську правду французькою мовою, але мене спровадили на вулицю. Церковна божевільня Совєтів…
Радянський Союз. Гнітюча сірість вокзалів і міст під гігантськими портретами Леніна і плакатами партії, що сповіщають про успішне виконання 36-ї п’ятирічки. Пам’ятники Леніну, під якими комуністичні піонери в формі марширують із дерев’яними автоматами. Громадські туалети без дверей і перегородок, де в братерській і рівноправній обстановці можна було випорожнити кишківник у неймовірному смороді. Маленький хрестик у мене на шиї, який лякав перехожих, в якомусь адміністративному холі мене попросили його сховати. Хронічне напівбродяжництво громадян, що виснажують себе в безкінечних чергах у магазинах, бійки й штовханина, коли хтось намагається протиснутися без черги, набундючені привілейовані партійці, увішані парадними медалями, з набитим пузом і в пугалоподібних кашкетах, пияцтво і пристрасть до горілки, яку виганяли апаратами з трьох пляшок і двох шлангів. І та двокімнатна комунальна квартира, де жили чотири покоління моєї родини: семеро людей разом із бабусею, що не вставала з ліжка; радіо на стіні та його єдина пропагандистська станція, увімкнута постійно, щоб перешкодити капіталістичному шпигунові, що дрімає в нас, слухати «націоналістичну пропаганду» американських радіостанцій «Радіо Свобода» або «Вільна Європа». Польські магазини «Певекс» або українські «Каштани», забиті багатствами Заходу, але призначені для номенклатури та діляг, перед якими пускали слину соціалістичні громадяни, що мали задовольнятися успіхами «славнозвісного п’ятирічного плану». Радянська Україна являла собою європейське суспільство, а отже, досягла успіхів у багатьох галузях, проте без значного прогресу в інших, де її можна було б назвати напіврозвинутою, але вона не була відсталою.
А як виглядали ми серед того всього? На нас дивилися як на позаземних прибульців із нашою літературною українською мовою ХІХ століття і нашими гарними манерами людей із Заходу, нашим модним одягом, що різко виділявся на фоні навколишньої сірості, з нашими ввічливими зверненнями «пан», «пані» (а не «товариш!»), що заважало нам зайняти вигідне місце в черзі або вийти з переповненого тролейбуса на потрібній зупинці. Люди дуже чутливі й підозрілі один до одного, але все ж таки пристойні й не безкультурні в приватній і більш скромній обстановці. Однак нас здебільшого старалися уникати. Інколи хтось більш допитливий намагався вгадати звідки ми: але ніхто у своїх припущеннях не йшов далі ніж Чехословаччина.
Коли ми вперше приїхали до Львова, в західній Україні (колишня австрійська та польська Галичина), нас вразив контраст. Всі говорили українською, а не російською чи «суржиком» русифікованих міст центральної України. Вас тут уже не називали «товариш», і ввічливі манери пережили 35 років радянської окупації. Вже на львівській станції в очі кинулася одна деталь: люди знали, як стояти в черзі: це не була штовханина громадян, що збивалися купою перед віконцем, репетували й простягали витягнутою рукою паспорт і гроші, а нормальна рівна черга, де ніхто не намагався відштовхнути сусіда. Але неприємності не забарилися. Кожного з наших чотирьох поспіль приїздів до Вінниці «власті» ставили на нашому шляху симпатичних «студентів». Ці абсолютно україномовні українці не приховували від нас свої патріотичні погляди й мали завданням дізнаватися про наші розмови, щоб потім доносити на нас. Було не аж так важко витягнути з нас щось про голод або слова «націоналістичних» пісень, зокрема й слова нинішнього українського гімну. Якось дуже рано ми сіли в поїзд на Київ. За нами стежили. На першій зупинці до вагона зайшли міліціонери й вивели нас. Нас потримали у відділку, а потім повернули до Вінниці. Наступного дня на світанні у двері подзвонив міліціонер: негайний виклик у міліцію з паспортами, які там у нас відібрали. Нас розділили й цілий день допитували про наші розмови й зустрічі. Агент у цивільному, що допитував мене, говорив російською до перекладача, який передавав його запитання поганою французькою. Оскільки я відповідав йому прямо українською, він дратувався, але зрештою повів допит своєю рідною мовою – українською. На тому типові були якісь потворні сандалі й штопані шкарпетки, погано прикриті штанами, яких не взяли б на продаж і на блошиному ринку. «Ти продаєш своїх, подумав я, а твої хазяї не можуть навіть купити тобі пару черевиків зі Східної Німеччини!». Наприкінці дня дійшли компромісу. Ми підписуємо заяву про те, що ми українські націоналісти, приїхали в Україну поширювати антирадянську пропаганду (у тому числі й «міф» про голод), натомість нас просто видворять з радянської території замість запроторити за ґрати. Це було в липні 1981 року. У Франції до влади прийшли ліві – соціалісти й комуністи. Мій агент в обшарпаних шкарбанах із задоволенням говорив про цю гарну новину і про товариша Марше (генерального секретаря Французької компартії). Проте мій американський паспорт трішки псував йому настрій.