Останній вечір в Україні або як витратити свої рублі в крамницях, де загорнуті в «Правду» оселедці та плакати Червоної армії залишають байдужими перехожих з їхніми повсякденними турботами. Двоє шпиків у цивільному ходять за нами не ховаючись. Можливо, щоб завадити нам утекти до Якутії? На станції прощальна процесія: міліція й агенти в цивільному, щоб переконатися, що ми сіли в поїзд. Наступний етап: Київ і обов’язкова для іноземців зала очікування «Інтурист». Вона під наглядом, і виходити з неї заборонено. У Брест-Литовську нам потрібно було купувати новий квиток на поїзд: черга, чекання, «приходьте за годину»… Мій батько нервує й кричить російською касирці у віконце: «Ви нас видворили, ми маємо виїхати з СРСР сьогодні! Тож або ви даєте нам квитки негайно, або ми йдемо до КДБ і скажемо там, що це ви не випускаєте нас!». За п’ять хвилин ми отримали свої квитки… Польський митник побачив у наших паспортах відмітку про видворення. «Отже, панове мали проблеми на Сході? – посміхнувся він. – Вони там ненормальні!». Ми були вже на Заході.
З нами не поводилися грубо, але вони ошаленіли в пресі своїми пропагандистськими статтями. Мій батько став там зрадником своєї радянської вітчизни, що приїздив підбурювати своїх родичів і дестабілізувати суспільний лад. Я, у свої дев’ятнадцять років, став агентом українських націоналістів, що проходив підготовку у воєнізованому таборі в Англії. Хай би ці дурниці, в принципі, звичні для радянської преси. Але більш ненормальним з їхнього боку було надрукувати статтю, в якій моя бабуся зрікалася й проклинала свого сина, хоча насправді вона ніколи не писала й не читала цього.
Нас не забули у Вінниці. У 1989 році після кількох відмов ми отримали візу. Перебудова була в розпалі, і Україна звільнялася. На Західній Україні католики вимагали повернення їм їхніх церков, на вулицях проходили напіврелігійні, напівнаціоналістичні демонстрації. На будинках, на машинах і навіть на поїздах можна було бачити жовто-блакитні українські прапори. У Вінниці життя було не таким активним, і національне українське об’єднання «Рух» складалося переважно з представників української інтелігенції. Ми побували на одних із перших його зборів, тоді ще неформальних, на галявині міського парку. Всі пам’ятали нас – людей із Заходу, що були затримані й вислані з міста під великий шум радіопропаганди та газетних статей. Ці каламутники режиму зацікавили їх іще вісім років тому. Нас запрошували в різні інститути, і ми виступали там з питань, що стосуються української ідентичності. Можна сказати, що відбулася певна реабілітація.
Мій батько народився 1926 року в Радянській Україні, на Поділлі (ближче до Умані, ніж до Вінниці), одному з країв, що найбільше постраждав від організованого голоду. У той період йому було сім років. Велике село, де він жив, Соболівка, гуртувалося навколо цукрового заводу, де працював мій дідусь. Я його не знав, бо він був заарештований і розстріляний у серпні 1937 року під час Великого Терору, як і 30 тисяч його українських земляків, що народилися в Австро-Угорщині до 1914 р. і які, на свою біду, залишилися в Радянській Україні після короткого періоду незалежності Української держави в 1918–1920 років. Мій дідусь був робітником, його сім’я не була розорена чи розкуркулена[10] під час примусової колективізації 1929 року, вона також не зазнала голоду, який нищив навколишні села. Робітники отримували на заводі харчовий пайок на себе й сім’ю – рівно стільки, щоб можна було вижити.
То що ж бачив мій батько? Що він «забув» через розлади особистості, про які пише Ханна Арендт у своїй фундаментальній праці про тоталітаризм[11]? Це залишається таємницею[12]. Він був вивезений з країни в шістнадцять років як «остарбайтер» (раб зі Сходу), потім переведений працювати в концтаборі, а до Франції прибув як солдат допоміжної служби американської армії для нагляду за німецькими полоненими.
На відміну від українських емігрантів із Західної України, з польської Галичини, які відверто демонстрували свій патріотизм і католицьку віру, більшість українських емігрантів з Радянського Союзу відмовлялися від своєї ідентичності й одразу асимілювалися, пориваючи навіть із рідною мовою. Бажання порвати будь-які зв’язки з їхнім колишнім життям, хай яким коротким воно було, бажання зреалізуватися в новому світі, проявлялося, отже, дуже ясно.
Лише коли мені вже виповнилося вісім років, і після того як батько налагодив зв’язки з українською діаспорою в Парижі, він раптом почав говорити з нами українською. Він ніколи не розповідав про своє дитинство і дуже мало говорив про своє вивезення до Німеччини, але на нацизмі було поставлено хрест, і на це було дві причини: перша – та, що німці не збиралися навертати свої жертви в нацизм; їм вистачало мучити їх, а потім знищувати, а свідомості вони не торкалися. Комуністи додавали самообмовляння, визнання провини й психічне ґвалтування, перед тим як убивати. «Ми зробимо їм ідеальний мозок, перш ніж прострілити його», проголошує Партія в книзі Джорджа Орвелла «1984». Друга причина полягає в тому, що німці програли війну, їхні злочини були визнані, викриті й стали навіть головним предметом «обов’язку пам’яті», принаймні у Франції, де для жертв комунізму становище було складним і ще й досі залишається дуже делікатним.
З часом мої знання про історію України розширилися, і я дізнався, що в документах батька зазначене не його справжнє місце народження. Звільнений американцями з німецької концтабірної робочої команди, він зміг видати себе за українця, що народився в Польщі, аби не бути виданим у Радянський Союз та опинитися в ГУЛАГу. Отже, мій батько не був громадянином Польщі… він народився 1926 року в Радянській Україні… Убивство дідуся мало своє пояснення, а як щодо голоду? Батькові на часи тих подій було сім років…
Усвідомлюючи, що два роки, проведені батьком в американській армії, були його першими двома щасливими роками, мені цікаво було дізнатися про його життя в Німеччині й в Україні. На моє п’ятнадцятиріччя, коли мої товариші читали комікси про прибульців і Макдака, я попросив подарувати мені на день народження «Аушвіц» Леона Полякова. Марно було батькові пропонувати мені який-небудь роман чи «Астерікс», я не відступав. Очевидно, саме тоді, прочитавши «Аушвіц», я вже не припиняв думати про страждання українців при Сталіні. Василь Гроссман, російський радянський письменник родом з України, який присвятив цілий розділ серед найкращих сторінок свого літературного доробку знищенню українців голодом, зізнається, що усвідомив не лише свою належність до євреїв, але також і масштаби ГУЛАГу та геноциду українців 1933 року, коли дізнався про Голокост і знищення нацистами його сім’ї. У книжці «Все тече» він описує й ставить в один ряд масових убивств «спільний скрегіт колю чого дроту в сибірській тайзі й у таборі Аушвіц»[13]. Те, що Арендт змогла показати своїми блискучими інтелектуальними конструкціями, Гроссман осмислив через призму того, чим він був свідком. Обоє вони заслуговують на вдячність.
Якось у 1987 р., у Франції, під час канікул ми з другом гуляли в далекому селі у Франш-Конте, сиділи ввечері в кафе і ділилися між собою різними дурничками українською мовою. До нас підходить якийсь селянин, вочевидь, пенсіонер, питає, чи ми українці, і починає жартувати… українською! Але його рідна українська мова була пересипана французькими висловами, виглядала незграбно, попри рідний акцент, який він зберіг. Очевидно, той чоловік свідомо відмовлявся говорити рідною мовою вже сорок років і багато чого з неї вже забув. Здогадавшись з його акценту й поведінки, що він був з Радянської України, а не з польської західної України, я запитав його про голод. Він раптом змовк і пішов від нас, навіть не попрощавшись і не заплативши за випите.