— Ні, — відповіла Віола. — На розрахунковому курсі вашого корабля не виявилось, асправжній знайшли тільки три дні тому. Ще трохи, і ми ловили б вас на зворотному шляху.
— Добре, — саркастично посміхнувся Веллерсхоф. — Колумб, що приплив у Нью-Йоркську гаваньпросто до підніжжя статуї Свободи… Од вас можна буде викликати всіх наших людей? Втім, що задурниця! Ясно, що можна.
І Веллерсхоф зайшов по пояс у медову, сплутану березкою, повну квітами траву Аурентини.
Віола перезирнулася з Алдоною і раптом наказала:
— Стійте.
Веллерсхоф зупинився, і вперше на його скам’янілому обличчі відбилося щось схоже наздивування.
Тоді Віола підійшла до нього впритул.
— Ви мені не подобаєтесь, Веллерсхоф. Вибачте. Я знаю цей ваш спокій. Вже краще впасти вістерику, як Свідерський, ніж отак мовчки… — Довго дивилася просто в зіниці начальникаекспедиції, поки в них не засвітився теплий вогник. — Ось так краще. Я все-таки бігала внавчальний клас повз пам’ятник… пам’ятник вам, Веллерсхоф. Так. Посеред площі, з рукою,піднесеною до зірок. Я ваше ім’я знаю з трьох чи чотирьох років. А трохи згодом дізналася, щоваша експедиція була найпотрібнішою в історії Землі. І найрезультативнішою. Якби не наше загальнепочуття провини перед вами, ми б вас тут не змогли зустріти. Ми б просто не працювали таквідчайдушно, щоб проломити простір і час. Щоб ніхто більше… не… — Вона затнулась, і Веллерсхофобняв дівчину, — Тому що, поки страждає хоч один, Земля
1
Пролетівши над гніздом кратерів, Віола одразу помітила серед іржавої зритої пустелі наязику хтозна-коли охололої лави блискучу намистинку. Поки спускалася, коло капсули стрибавчоловік, вимахуючи руками — так у давнину робінзони махали вітрилу, що наближалося.
Якщо вірити приладам, атмосфера тут складалася мало не з самого сірчистого газу.Приземлившись, Віола сплигнула з люка і пішла, твердо похрускуючи шлаком, готова до жорстокостінового світу: червоний скафандр вищого захисту був масивний, немов кокон. Потерпілий, удесантному костюмі, ведмедем біг назустріч, розвівши для обіймів балони-рукави.
Він злегка сторопів, побачивши крізь райдужну бульбашку шолома пасма кучерявого чорноговолосся і суворі карі очі, широко розставлені на тонкому смаглявому обличчі.
— Що тут у вас сталося, Кейн?
Чоловік видавався щуплявим для громіздкого костюма, мав руді вуса і підсліпувато мруживблакитні очі у колах зморщок. Кейн був старий, улюблений долею пілот-розвідник; Віола знала пронього з дитинства.
— Кепські наші справи, дівчинко. Корін помер, і до “Матадора”, вважайте, нема доступу.
— Де тіло?
— Тут, у капсулі… Ця тварюка його опромінила.
— Яка ще тварюка? — звела брови рятувальниця.
— Ходімо до нього.
Всередині яйцевидної капсули скинули шоломи. Жовта стьобана оббивка була вимазана іржавимпилом, кришка санітарного відсіку зірвана. Горілиць, на відкинутому до кінця кріслі лежав високийна зріст молодий атлет у майці-сітці і вовняних рейтузах — Олександр Корін.
Зажурений Кейн розповідав, умостившись на оббивці:
— Вас учили, дівчинко, що приблизно раз на сто років у планетарному реакторі починаєтьсянекерований розпад. Тож тепер Флот може бути на сто років спокійний… Ми передусім викинуликонтейнер з головним паливом, а потім уже капсулу. З атмосфери бачили, як у “Матадора” спалахнулакорма, після чого він упав. І разом з ним, до речі, наукові матеріали з бази в системі Хаггардаза двадцять років роботи… — Кейн перевів подих, відсьорбнув із фляги: Віола мовчки відмовилась,чекала продовження.
— Хотіли сісти якнайближче до “Матадора” — не вийшло. Він упав у старий бічний кратер зпрямовисними стінами. Добре, хоч не було вже чому вибухати. Кратер з одного боку розколотий,іншого проходу немає. Кілометрів двадцять звідси — дорога, для гірських козлів, не інакше. Невстигли сісти, Корін потяг мене туди. Я відбивався, радив зачекати на вас… тобто на рятувальнесудно. Де там! Мало не плаче, погрожує піти сам. Намагався втримати силою — та хіба такогомамонта втримаєш? Пішли, звісно. Доба тут коротка, а в темряві по тутешніх скелях не полазиш.Правда, Корін поліз би, але я після заходу ліг крижем і поклявся не вставати до ранку… Ми залізлив печеру. Я дав йому пігулку снотворного, а сам, навпаки, прийняв стимулін. Перед самим світанкомз’явилась тварюка… — Вуса Кейна пересмикнулись від огиди. — Зняла вітер коло входу і налетілапрямо на мене. Така…
Кейн озирнувся, шукаючи, з чим би порівняти.
— Така кругла, товста і плеската, наче морський скат, тільки м’яка й гаряча, вся в густійшерсті. Крила ростуть з боків, знаєте, так, ніби в неї краї тонко-тонко розкатані, як тісто.Налетіла і лягає зверху, якимись гаками груди обмацує.
Можете собі уявити, як я репетував! У Коріна реакція була божевільна. Він лише трохипіднявся на лікті, увімкнув ліхтар і вистрелив упритул з пістолета. Погань покрутилася по печері,посіпалася й здохла.
Але тут і ранок, швидкий, немов світло ввімкнули. Ми години через дві піднялися наперевал. Унизу лавові поля, а за ними — та сама ущелина, яка веде у кратер. З перевалу спускпрямовисний. Він поліз перший. Мене доля берегла, хоч я щодо цього був іншої думки. Впав івдарився коліном так невдало, що не міг і кроку ступити. Гадали, тріснула кістка. Алик, бідолаха,виволік мене назад, посадив у затишну місцинку і наказав чекати. Я не бачив, як він спускався —потім лише помітив червону фігуру на лавовому полі. Він добувся майже самого кратера…
Оповідач схилив голову і помовчав, скручуючи вус у тонкий мотузочок.
— Ну, коротше, вилетіла зграя з ущелини, закружляла… Він стріляв, потім побіг назад. Вонидовго переслідували. Здається, дві чи три тварюки він збив. Прийшов уже хитаючись. Індикатор нарукаві палає — доза страшна, важко уявити, як він взагалі міг іти, та ще й дертися схилом. Ох ідужий був чолов’яга! Мовив лише: “Не підходь”, ліг на живіт і помер. — Кейн різко, із, злістюсмиконув вус, зморщився від болю. — Легко помер, як ми, розвідники, один одному й бажаємо:“Великої удачі, легкої смерті”. Що ж це я… Гаразд. Не буду вам обридати. Приплентався сюди,підлікував ногу… як зумів. Потім — узяв дезактиватор і повернувся назад. І знов сюди… з ним наспині… Вибачте, не хотів залишати… цим… Гаразд. Головне, ви тут, і можна щось вирішувати.
— Що вже тепер вирішувати? — сказала Віола, дивлячись на труп. — Перенесімо його до мене,в морозильник.
…Коли могутній корабель Віоли, яскраво-червоний, з емблемами Рятувальної Служби Флоту,підчепивши гравітаційними присосками, поволік угору з кратера сплющений корпус “Матадора”, внизузнявся цілий вихор. Немов буре листя кружляло навколо обгорілого велетня.
— Ось вони, нечисть, чортове сім’я! — закричав Кейн, грюкнув кулаком по спинціпілотського крісла. — Ану лиш, дівчинко, підсмали їх, як слід, інакше “Матадор” буде нашпигованийрентгенами!
Замість відповіді Віола ввімкнула дистанційний Р-уловлювач. Біла крапка яскраво побіглапо розграфленому екрану, зупинилась, почервоніла і розбухла до розмірів яблука. Кейн навіть ротароззявив:
— Що за дивина! Десять тисяч рентген — але, здається, не в кратері?
— Ні, джерело на лавовому полі, біля входу в ущелину. Потім обстежимо.
Він зазирнув збоку в холодне, з жорстко примруженими очима і міцно стуленими губамиобличчя Віоли.
Двадцять чотири роки, не більше — і шеврони Пілота-Рятувальника першого класу. Позираєскоса, немовби знає щось таке, що ганьбить Кейн а. Ох, молодість!
Вони вивели корпус “Матадора” на навколопланетну орбіту, обережно зняли катушкикорабельної пам’яті — командний пункт залишився неушкодженим, оскільки був зібраний у плаваючійнадміцній кулі. Коли повернулися до кратера, п’ятигодинний місцевий день уже закінчився, і вглухій темряві мерехтів на рівнині острівець мирного сяйва.