Тоді вперше за всю історію людина стикнеться з братами по думці, силах і прагненнях. З тими, чия присутність давно вже була передбачена, доведена, підтверджена безмежно прозорливим розумом людини. Страхітливі прірви часу і простору, що розділяли населені світи, досі лишалися нездоланними. Та ось люди Землі подадуть руку іншим мислячим істотам космосу, а від них — ще далі, новим братам з інших зірок. Ланцюг думки і праці протягнеться крізь безодні простору як остаточна перемога над стихійними силами природи.
Мільярди років треба було копошитися в темних і теплих закутках морських заток крихітним грудкам живого слизу, якщо сотні мільйонів років з них формувалися більш складні істоти, що нарешті вийшли на сушу. У повній залежності від навколишніх сил, в темній боротьбі за життя, за продовження роду минули ще мільйони віків, поки не розвинувся великий мозок — найсильніший інструмент пошуків їжі, боротьби за існування.
Темпи розвитку життя все прискорювалися, боротьба за існування ставала гострішою, і пришвидшувався природний відбір. Жертви, жертви, жертви — пожерті травоїди, вмираючі від голоду хижаки, гинучі слабкі, хворі, старі тварини, вбиті в боротьбі за самку, під час захисту потомства, погублені стихійними катастрофами.
Так було на всьому протязі сліпого шляху еволюції, поки у важких життєвих умовах епохи великого зледеніння далекий родич мавпи не замінив осмисленою працею звіриний пошук їжі. Тоді він перетворився на людину, пізнав щонайбільшу силу в колективній праці й осмисленому досвіді.
Але й після того протекло ще багато тисячоліть, наповнених війнами і стражданням, голодом і пригнічуванням, невіглаством і надією на краще майбутнє.
Нащадки не підманули своїх предків: краще майбутнє настало, людство, об’єднане в безкласовому суспільстві, звільнене від страху і гніту, піднялося до небачених висот знань і мистецтва. Йому до снаги виявилося і найскладніше — підкорення космічних просторів. І ось, нарешті, усі тяжкі сходи історії життя і людини, вся міць накопиченого знання і незмірних зусиль праці закінчилася винайденням зорельота далекої дії «Теллур», закинутого в глибоку безодню Галактики. Вершина розвитку матерії на Землі і в Сонячній системі діткнеться через «Теллур» до іншої вершини, імовірно, не менш важкого шляху, що проходив також мільярди років у іншому кутку Всесвіту.
Ці думки в тій чи іншій формі тривожили кожного члена екіпажу. Усвідомлення величезної відповідальності моменту примусило стати серйозною навіть юну Тайну. Невеличка жменька представників багатомільярдного земного людства — чи зможуть вони бути гідними його подвигів, праці, фізичної досконалості, розумі і стійкості?
Як підготувати себе до майбутньої зустрічі? Пам’ятати про всю криваву і велику боротьбу людства за свободу тіла і духу!
Найважливішим, найзахопливішим і найтаємничішим було питання: які ті, що йдуть зараз нам назустріч? Страшні чи прекрасні вони на наш земний погляд?
Афра Деві, біолог, узяла слово. Молода жінка, що стала ще вродливішою від нервового збудження, часто піднімала погляд до картини над дверима. Виконана перспективними фарбами, велика панорама Місячних гір Екваторіальної Африки з вражаючим контрастом понурих лісових схилів і світлоносного скелястого гребеня немовби відтінювала її думки.
Афра говорила, що людство давно відмовилося від колись поширених теорій, що мислячі істоти можуть бути будь-якого вигляду, найрізноманітнішої будови. Пережитки релігійних забобонів примушували навіть серйозних учених необдумано припускати, що мислячий мозок може розвиватися в будь-якому тілі, як колись вірили в богів, що являлися в будь-якій подобі. Насправді подоба людини, єдиної на Землі істоти з мислячим мозком, не була, звичайно, випадковою і відповідала щонайбільшій різнобічності пристосування такої тварини, її можливості нести величезне навантаження мозку і надзвичайній активності нервової системи.
Наше поняття людської краси і краси взагалі народилося з тисячолітнього досвіду — несвідомого сприйняття конструктивної доцільності і досконалості пристосування до тієї чи іншої дії. Ось чому гарні і могутні машини, і морські хвилі, і дерева, і коні, хоча все це різко відрізняється від людської подоби. А сама людина ще у тваринному стані завдяки розвитку мозку позбавилася від необхідності вузької спеціалізації, пристосування лише до одного способу життя, як властиво більшості тварин.
Ноги людини не придатні для безперервного бігу на твердому, тим більше на в’язкому ґрунті і, одначе, можуть їй забезпечити тривале й швидке пересування, допомагають здиратися на дерева і лазити по скелях. А рука людини — найбільш універсальний орган, вона може виконувати мільйони справ, і, власне, вона вивела первісного звіра в люди.
Людина ще на ранніх стадіях свого формування розвинулася як універсальний організм, пристосований до різноманітних умов. З подальшим переходом до суспільного життя ця багатогранність людського організму стала ще більшою, ще різноманітнішою, як і його діяльність. І краса людини у порівнянні з усіма іншими, найбільш доцільно влаштованими тваринами — це, окрім досконалості, ще й універсальність призначення, посилена і відточена розумовою діяльністю, духовним вихованням.
— Мисляча істота з іншого світу, якщо вона досягла космосу, так само високо досконала, універсальна, тобто прекрасна! Ніяких мислячих чудовиськ, людино-грибів, людей-восьминогів не повинно бути! Не знаю, як це виглядає у дійсності, зустрінемося ми зі схожістю форми чи з красою в якомусь іншому відношенні, але це неминуче! — закінчила свій виступ Афра Деві.
— Мені подобається теорія, — підтримав біолога Тей Ерон, — тільки…
— Я зрозуміла, — перебила Афра. — Навіть найменші відхилення від звичного вигляду створюють потворності, а тут імовірність відхилень надто велика. Адже незначні відхилення форми: відсутність носа, повік, губ на людському обличчі, викликані травмою, сприймаються нами як потворність і страшні саме тим, що вони на спільній людській основі. Морда коня чи собаки дуже різко відрізняється від людського обличчя, і все ж вона не потворна, навіть гарна. Це тому, що у ній краса доцільності, у той час як на травмованому людському обличчі гармонія порушена…
— Отже, якщо вони будуть за подобою дуже далекі від нас, то не видадуться нам потворними? А якщо такі самі, як ми, але з рогами й хоботами? — не здавався Тей.
— Роги мислячій істоті не потрібні і ніколи в неї не будуть. Ніс може бути витягнутий на кшталт хобота (хоча хобот при наявності рук, без яких не може бути людини, також не потрібний). Це буде окремий випадок, необов’язкова умова будови мислячої істоти. Проте все, що складається історично, в результаті природного добору, стає закономірністю, якимось середнім з безлічі відхилень. Отут-то виступає у всій красі всебічна доцільність. І я не чекаю рогатих і хвостатих чудовиськ у зустрічному зорельоті — там їм не бути! Лише нижчі форми життя дуже різноманітні; що вище, то вони більш схожі одна на одну. Палеонтологія показує нам, у які жорсткі рамки вправляв вищі організми еволюційний розвиток, — згадайте про сотні випадків повної зовнішньої подібності у вищих хребетних з цілком різних підкласів — сумчастих і плацентарних.
— Ви перемогли! — згодився Тей Ерон з Афрою і, не без гордості за подругу, окинув присутніх.
Несподівано став заперечувати Карі Рам, ледь почервонівши від юнацького збентеження. Він говорив, що чужі істоти, навіть володіючи цілком людською і гарною оболонкою — тілом, можуть виявитися безмежно далекими від нас по розуму, за своїми уявленнями про світ і життя. І, будучи настільки інакшими, вони можуть стати жорстокими й жахливими ворогами.
Тоді на захист біолога став Мут Анг.
— Лише недавно я думав про це, — сказав командир, — і зрозумів, що на вищому щаблі розвитку ніякого нерозуміння між мислячими істотами не може бути. Мислення людини, її свідомість відображають закони логічного розвитку навколишнього світу, всього космосу. В цьому сенсі людина — мікрокосм. Мислення підкоряється законам світобудови, котрі єдині повсюди. Думка, де б вона не з’явилася, неминуче буде мати в своїй основі математичну й діалектичну логіку. Не може бути жодних «інших», цілком несхожих мислень, оскільки не може бути людини поза суспільством і природою…