2
Коли було вдруге знайдено його обкльоване грифами тіло,- він лежав у тій же канцелярії, так само зодягнений і в тій самісінькій позі,що і вперше, - ніхто з нас не міг пригадати його першої смерті, бо то було щене за нашої пам’яті, але всі ми добре знали, що з певністю вірити в його смертьне можна: правда про нього завжди ховалася за видимістю правди. Навітьнайнерозсудливіші з нас не йняли віри своїм очам, бо скільки вже разів ми йогоподумки хоронили: з давніх-давен очевидці розказували, буцімто його звалила зніг чорна неміч, - даючи комусь аудієнцію, він упав із трону, зсудомлений, зжовчною піною на губах, і його почали бити страшні корчі; казали, нібито Господьбог відібрав у нього мову, покаравши за лихослів’я, і тепер замість ньогоговорить схований за ширмою чревовіщатель, а сам він тільки рота роззявляє;оповідали, що його покарано за розпусту, і все його тіло вкрилося риб’ячою лускою;розказували, ніби глупої ночі службовою брамою палацу у військовому фургонівивезли труну, всю в золоті й пурпурових китицях, а хтось на власні очі бачив,як Летісія Насарено ридма ридала в саду дощів; але, якими б вірогідними нездавалися чутки про його смерть, він завжди зненацька з’являвся, живий-живісінький,- і рука володаря, міцніша, ніж будь-коли, несподівано змінювала наші долі. Щоб переконатися, що цього разу помер самевін, досить було глянути на перстень з президентською печаткою або на йогонеймовірно великі ноги невтомного подорожнього, або на виняткових розмірівгрижу, - її не зачепили грифи; але щоразу хтось та пригадував, що такі саміприкмети мали й інші - нічим не видатні - небіжчики, які померли раніше. Миякнайретельніше обдивилися всі закутки палацу, але не знайшли ніяких доказів,що помер дійсно він. У спальні Бендісьйон Альварадо, його матері, що про неї мипам’ятали тільки легенду, як її було канонізовано урядовим декретом, ми знайшликілька поламаних кліток зі скам’янілими од часу пташиними кістяками, побачилиобгризене коровами плетене крісло, побачили коробочку з акварельними фарбами тасклянки з пензликами - за допомогою тих фарб і пензликів перекупки птахів зплоскогір’я розмальовували звичайних сірих пташок і продавали їх потім наярмарку, видаючи за іволг; ми побачили великий череп’яний підвазонник із кущеммеліси - забута всіма, вона й досі росла, і її гілки повзли по стінах,вистромлялися з картин, проткнувши полотно, вилазили у вікна, сплітаючись іздиким листям знадвору, - і тут ми не знайшли ніяких ознак того, що він колисьбував у цій кімнаті. В шлюбній спальні Летісії Насарено - цю жінку ми уявлялисобі виразніше, і не лише тому, що вона царювала не так давно, а й через їїнадто галасливу участь у громадських заходах, - ми побачили зручне для любовнихутіх ліжко з мереживним балдахіном, який правив курям за сідало, побачили вскринях побиті міллю коміри з блакитного песця, дротяні каркаси кринолінів,побачили пелерини, вкриті памороззю пилюки, корсажі з брюссельськимимереживами, хатні чоловічі пантофлі, атласні черевички на високих каблуках - дляурочистих прийомів, побачили довгі сукні з пелеринками, оздоблені фетровимифіалками та стрічечками з тафти, - всю цю погребову пишноту найпершої дами;побачили вбрання послушниці з грубого, наче бараняча шкура, сірого полотна, - тесаме вбрання, в якому Летісію викрали та привезли з Ямайки в ящику з- підкришталевого посуду, щоб посадити її в крісло таємної президентші, - але і вцій кімнаті ми не знайшли нічого, бодай якогось натяку на те, що причиноюпіратського викрадення Летісії було його кохання. В президентській спальні,звідки він майже не виходив усі свої останні роки, ми знайшли тільки солдатськеліжко, на якому ніхто не спав, переносний пісуар - з тих, що їх познаходилискупники старого непотребу в покинутих морськими піхотинцями оселях, та щезалізну скриню, в якій лежали його дев’яносто дві нагороди й мундир з грубогополотна, без ступеневих знаків - такий самий, як на небіжчикові, тількипродірявлений шістьма кулями крупного калібру: вони вцілили в спину і пройшлинавиліт крізь груди, обпаливши тканину мундира, - побачивши це, ми всі мимоволізгадали поширену легенду, нібито вбити його неможливо, бо коли в нього по-зрадницькистріляєш ззаду, кулі прошивають його наскрізь, не заподіявши ніякої шкоди, аколи стріляєш спереду, то свинець рикошетом відскакує від нього і вціляєнападника; казали, що вбити його можуть тільки кулі милосердя, і то - якщо внього стрілятиме хтось безмежно відданий, готовий будь-якої миті вмерти занього. Знайдені нами мундири здавалися замалими як на нього, але ми не малисумніву, що вони справді йому належали; здавна ходили чутки, ніби вінпродовжував рости до ста років, а в сто п’ятдесят у нього втретє прорізалисязуби, - і справді, зуби в мерця були ще здорові, маленькі й тупі і скидалися-такина молочні, але розтерзане грифами тіло було, либонь, не більше від тілазвичайної собі людини середнього зросту; шкіру він мав жовту, поцяткованустаречими родимками, без жодного шраму, і хіба що обвислі мішки на нійсвідчили, що колись він був товстий; непропорційно великими здавалися тількипорожні очниці, грижа в паху та здоровенні ступні, квадратні й плоскі, зтвердими, загнутими, наче в яструба, кігтями. На відміну від одягу, все, щописали про нього історики, свідчило про його велич: офіційні тексти читанокзмальовували його як велетня-патріарха, який ніколи не виходить з дому, бо неможе пройти у двері, любить дітей і ластівок, розуміє мову деяких тварин, умієрозгадувати задуми природи, читає думки, глянувши людині в вічі, а також знаєтаємницю цілющої солі, якою лікує болячки прокажених і ставить на ногипаралітиків. Ніяких згадок про його походження в офіційних текстах не було,але, мабуть, він був родом із плоскогір’я; про це свідчила і його нестримнажадоба влади, і жорстокість його правління, і його похмура вдача, і танезбагненна зловтіха, з якою він продав наше море іноземній державі, прирікшинас відтоді все життя дивитися на цю безмежну пустельну рівнину, вкритушорстким місячним пилом, на мертву рівнину, де кожен захід сонця крає тобі душутоскним болем. Гадали, що в нього є тисяч зо п’ять дітей, яких він без ніякоїтам любові зачав з незліченними коханками, поки ще міг втішатися у своємугаремі, - всі діти, як одно, народжувалися недоношеними, і жоден з йогонащадків не діставав його імені чи прізвища (окрім сина Летісії Насарено, який,тільки-но з’явившись на світ, одержав звання дивізійного генерала з усімаповноваженнями), - нічого дивного тут не було, адже він вважав, що кожен - тількисин своєї матері, а більше нічий. Правда, ця істина здавалася очевидною лишейому, бо ж він був безбатченком, як і багато інших найзнаменитіших деспотів, і,очевидно, єдиною його родичкою була його вельмишановна матінка БендісьйонАльварадо, якій шкільні підручники приписували чудо непорочного зачаття: їйнібито приснився віщий сон, що вона має народити нового месію; дійшовши влади,син спеціальним декретом оголосив Бендісьйон Альварадо
він наказав зупинити поїзд навпроти тогосумного пустельного кладовиська, де проповідував посланець божий, - усічкурнули навтікача, коли з вагона, пофарбованого в кольори державного прапора,зіскочили президентські охоронці, готові стріляти, - в один мент не стало нідуші, тільки генерал Сатурно Сантос зі своєю міфічною арфою стояв, стискаючидержак мачете, стояв, наче заворожений виглядом свого смертельного ворога, якийз’явився на приступці вагона - в полотняному мундирі без ступеневих знаків,неозброєний, такий постарілий, “наче ми не бачилися сто років, мій генерале!” -він здався Сатурно Сантосу втомленим і самотнім, шкіра в нього пожовтіла - черезхвору печінку, а очі сльозилися, проте від нього йшло таке мертвотно-блідесяйво, наче він був наділений не лише своєю владою, але й владою, відібраною внебіжчиків, отож Сатурно Сантос вирішив умерти без опору, бо не варто булопротивитися старому, який прибув з такої далини, не маючи ніяких інших підставі ніяких інших заслуг, окрім варварської жадоби влади; але він простягнув йомусхожу на довгу рибину руку і мовив: “боже тебе бережи, герою, вітчизна цінуєтебе!” - бо споконвіку знав, що проти непереможної людини є тільки єдина зброя -дружба; і генерал Сатурно Сантос поцілував землю, яку топтав, і укліннопопросив ласкаво дозволити йому “служити вам завжди і скрізь, мій генерале,поки в цих руках ще співатиме мачете”, - і він дав згоду: “гаразд, будеш моїмохоронцем, моєю тінню, лише з єдиною умовою - ніколи не стояти в мене за спиною”,- він зробив Сатурно Сантоса своїм партнером у доміно, і вони в чотири рукиоббілували багатьох нещасних диктаторів; він брав його, босого, в президентськукарету, водив на дипломатичні прийоми, де його тигрячий дух непокоїв собак, адружинам послів од того духу аж млосно робилося; він звелів Сатурно Сантосулягати на ніч біля порога його спальні: хотів таким чином позбутися своїхнічних жахів, тремтячи від однієї думки, що зостанеться сам, віч-на-віч зпримарами своїх снів; протягом багатьох років він тримав його в десяти п’ядяхвід своєї довіри, аж поки подагра не позбавила того сили, і мачете вже неспівало, як раніше, в його руках, і тоді Сатурно Сантос попросив: “убийте менесвоєю рукою, мій генерале, ви єдиний маєте на це право”, - але він дав СатурноСантосу добру пенсію, нагородив медаллю “За заслуги” і відіслав помирати дорідного плоскогір’я, в селище конокрадів, - він і сам не міг стримати сліз, колигенерал Сатурно Сантос сказав йому, плачучи: “от бачите, мій генерале, настаєчас, коли навіть ми, найміцніші, робимося якимись педерастами, - що тут ужевдієш!..” Хто- хто, а Бендіеьйон Альварадо. добре розуміла ту хлоп’ячу радість,з якою він надолужував утрачене за гірших часів, ту легковажність, з якою вінрозтринькував бариші влади, аби хоч на схилі літ мати все, чого йому бракувалов дитинстві, але її дратували шахраї, котрі, зловживаючи його наївністю,накидали йому свій крам - різні там дорогі витребеньки грінго: щоб їх зробити,не треба було докладати стільки хисту, як для розмальовування пташок, а вона жпродавала свій товар за безцінь, за якихось чотири песо; “добре, що ти заразживеш у розкошах, - казала вона, - але ж ти подумай про завтрашній день! Я нехочу дожити до того, що ти старцюватимеш попід церквами з простягнутимсомбреро, якщо не сьогодні-завтра тебе, не доведи господи, зіпхнуть із крісла,на якому ти поки що сидиш, - якби ж ти хоч умів співати або був архієпископомчи моряком, а то - всього-на-всього генерал, тільки й умієш, що командувати”, -вона радила йому закопати якусь дещицю урядових грошей у певному місці, де б їхніхто не знайшов, - на випадок, якщо йому доведеться втікати, як тим нещаснимпрезидентам нізвідкіля, котрі пасли забуття, вимолюючи, наче милостиню, всвоєму домі над скелями бодай прощального гудка корабля з рідного краю: “гляньу це дзеркало”, - казала вона, проте він тільки відмахувався, заспокоюючи їїсвоєю магічною формулою: “не бійся, матусю, народ мене любить!” Все своє довгежиття Бендісьйон Альварадо нарікала на злидні, лаючи служниць, що ті тринькаютьгроші на базарі, а часом і не обідала - заради економії; і ніхто не наважувавсясказати матері президента правду: вона була однією з найзаможніших жінок у світі,бо все, що перепадало її синові од різних урядових махінацій, він переписувавна її ім’я, отож вона була володаркою не лише безмежних земель і незліченнихстад, але й місцевих трамваїв, пошти, телеграфу та національних вод: коженкорабель, який пропливав притоками Амазонки або морськими територіальнимиводами, мусив сплачувати їй мито, про яке вона й гадки не мала аж до самоїсмерті, - так само, як не здогадувалася й про те, що її син зовсім не був такийбезпорадний, як їй здавалося щоразу, коли він приходив до неї, щоб потішитисясвоїми цяцьками на старості літ, і йому аж дух забивало од радощів: БендісьйонАльварадо не знала, що він увів податок на всю худобу, яка тільки була вкраїні, і сам той податок привласнював, що він брав плату за наймізерніше своєблагодійництво і не відмовлявся від багатих подарунків, які надсилалипідлабузники, - окрім того, він ще й розробив систему безпрограшної лотереї ідовгий час користувався цим винаходом. То було одразу після його удаваноїсмерті, в епоху Великого Шуму, сеньйоре, котра називалася так не черезпідземний гуркіт, який струснув усю вітчизну в ніч на святого великомученикаЕракліо (ми так і не довідались, що воно й від чого), а через нестихаючий галаснавколо різних нововведень, які спочатку оголошувалися найвеличнішими в світі,але так і не доводилися до кінця; то були часи, коли він скликав урядовізасідання не в палаці, а в оселі Бендісьйон Альварадо, на години сієсти: він,обмахуючись сомбреро, лежав у гамаку під духмяним гіллям тамариндів і,заплющивши очі, слухав докторів словоблудства з напомадженими вусиками,балакунів, які розпатякували навколо його гамака, знемагаючи від спеки, всі якодин у сукняних сюртуках, у сорочках з накрохмаленими комірцями, - він слухавцивільних міністрів, чийого й духу не зносив, але хоч-не-хоч призначав їх зміркувань вигоди і мусив оце вислуховувати їхні теревені про державні проблеми,а по двору з галасом ганялися за курками півні, не змовкаючи дзвеніли цикади,неподалік якийсь безсонний грамофон співав пісню “Сусанно, прийди, Сусанно!” - ізненацька вони замовкали: “тихіше, генерал заснув”, - але він, не розплющуючиочей, гаркав: “я не сплю, бовдури, продовжуйте!” - і хропів собі далі, а вонипродовжували, аж поки він не вставав і не підводив риску: “нісенітниці верзете,один тільки мій приятель, міністр охорони здоров’я, діло говорить! ідіть ви всідо дідька, справі кінець!” - і зони розходилися, а він, з тарілкою в одній руціта ложкою в другій, жуючи на ходу, розмовляв зі своїми особистими ад’ютантами інарешті здихувався й цих, буркнувши їм уже на сходах: “робіть, як знаєте,однаково я тут хазяїн!” - він більше не допитувався, люблять його чи нелюблять: “ну його к бісу!” - а привселюдно перерізав стрічки на урочистихвідкриттях, показуючись на повен зріст, ризикуючи так, як не ризикував би і вспокійніші часи: “ну його к бісу!”; грав нескінченні партії доміно зі своїмвірним другом Родріго де Агіляром та своїм приятелем - міністром охорони здоров’я:тільки вони користувалися його довір’ям і могли навіть просити в нього свободиякому-небудь в’язневі або помилування засудженому до страти, - і саме вонизважилися попрохати, щоб вік прийняв королеву краси, обрану бідняками,дивовижне створіння з того болота злиднів, яке ми називали Кварталом СобачихБійок, бо всі собаки, які тут жили, гризлися на вулицях роками, безперестану;це був редут смерті, куди патрулі національної гвардії не потикали й носа, боїх тут роздягали догола, а їхні автомоб