Далі — вискочила на зелену луку, що
красувалася польовими квітками; потім — повернула круто наліво,
почесала яриною; як білочка на деревину в лісі, так вона збігла прудко
на згірок; стала, перевела дух, озирнулася; осміхнулась; махнула правою
рукою: «сюди, мов!» —та наче мана яка, спустилася вниз— і скрилася за
горою.
Парубок ні з місця. Стоїть та дивиться вслід їй ще дивнішими очима —
мовби переглянув через гору!.. У вухах його ще вчувався її голос
свіжий, тонкий, її сміх молодий та дзвінкий; перед очима, як та
причуда, манячила її постать метка, жвава; йому усміхалося її личко,
біло-рум'яне, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зеленою
корсеткою, з червоною спідницею, привиджувалась йому, як жива!.. «Що
це? — думав він. — Чи справді, чи вважається?.. І відкіля б це?.. чи не
москалівна?.. Так же, казали, у москаля дочка вмерла... гм... мов,
бачся, на хуторах нікого такого й немає... Хіба Хоменкова? — так же не
близий світ од Хоменкового хутора сюди теліпатися... А видно —
хутірська: на селі, окрім попівни, здається, нікого підхожого... Оже й
не попівна: попівну я знаю — попівна не така, та й не піде за п'ять
верстов од села... Чия б же це?..»
Не розв'язавшись з такою думкою, він вийшов на згірок — подивитись,
куди пішла дівчина. Було вже пізно. Дівчини не видно, — тільки зеленіли
то там, то там, обложившись полями, хутірські, сади, як розкішні
квітники, а між зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь біліли.
чепурні хаточки. Парубок постояв на згірку, помилувався красою околиці,
задивився на один хутір, на другий; пригадував хазяїнів їх, перебрав у
пам'яті їх дочок, — та, теряючись в догадках, і повернув назад — додому.
Ішов він такою ж тихою ходою, як і сюди, а може, ще й тихшою, — та все
думав та думав... А в серці — почував він — прокидалось щось невідоме,
чудне: і важко мов, і легко, і сумно, й весело, і хочеться співати, й,
хочеться плакати... Сльози не ллються, а вголос рветься; несподіваний
сум обіймає голову; думка думку гонить: нігде пристати, ні за що
зачепитися— так і ганяє за маною... А перед очима — зелена керсетка,
червона спідниця,, знадний з усмішкою погляд, червоні, як кармазин,
уста, з котрих виглядає рядок дрібних, як перли, зубів... У його аж
мороз пішов поза спиною... «Оце так — промовив він уголос. — Чи не
здурів, бува, я, чи не збожеволів?.. Дома худоба не напована, а я
блукаю тут — і думати забув!» Та, піднявши вгору голову, чимдуж придав
ходи в ноги.
Ось незабаром і Піски. На самому краї села, од вигону, стояла невеличка
хатка, вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці,
повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено
низенькою ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного
хазяїна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч
старенька, та чепурна, біла, — видно, біля неї ходили хазяйські руки;
двір виметений, чистий; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота
дощані-хрещаті.
Недалечке від хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бідненько
зодягнена, — і, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей.
Натомість, з хлівця прожогом вискочила невеличка свинка й. кабанчик — і
давай похапцем хламати зерно, не підпускаючи курей. Молодиця спершу
кричала на непроханих гостей: «аря, гладкі! аря!», потім того плескала
в долоні — й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нічого з
такими ненажерами не-вдієш ні криком, ні легенькою бійкою, — вона
висмикнула з мітли держално — і давай потягати «ненаситну прожир» і
вздовж і впоперек, — аж поки не хруснуло держално... «От, проклятії
Каторжні!.. Через них знівечила держално..» — на весь голос гукала
молодиця — й кинула в свиноту надтріснутим держалном.
Саме на цей крик у двір повернув парубок. Не вспів він ще гаразд і
воріт причинити за собою, — як уже на його напустилася розсерджена
молодиця.
— І де ти, Чіпко, ходиш? де ти бродиш? — докоряла вона.