— Ось до якої
пори виходив! Ні корова, ні кобила не наповані, а він блукає...
— Я, мамо, на полі був... до ярини довідувався, — одказав він.
Мати пильно подивилася йому в вічі, наче вивіряла : чи правда тому? Та
син уже повернувся — пішов прямо до загороди, а вона з порожньою
помийницею — в хату.
— Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись її й доїти! — усе-таки з докором гукнула з сінешніх дверей мати.
Син уже не чув того докору. Він випустив з загороди корову, одв'язав од
ясел кобилу — погнав до водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся.
Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свіжої трави. Зелена трава
нагадала йому зелену керсетку; заманячила ніби знайома постать; він
мерщій кинув у ясла оберемок... йому здалося, що з-під трави заблищали,
мов дві углини, двоє чорних очей... «Згинь ти, марю-кої — скрикнув він,
випростуючи з трави руки. — От, причепилася!»
Швиденько зачинив загороду, пішов у хату. Повечеряли мовчки. Полягали спати.
— Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля є дочка? — пита він трохи згодом.
— У якого москаля, сину?
— Що живе коло нашого поля хутором.
— Не знаю, моя дитино. Знаю, що була, — та, казали, либонь умерла. — А що там?
— Та я так питаю... нічого.
Розмова увірвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лаві. Сон не
йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попід боками, а в віччю —
вона та й вона. «Пропади ти, навіжена!» — шепче він. Перевернувся з
боку на бік, натяг на голову ряднину, — не спиться, та й годі... «Ні,
вже: не швидко ти діждеш, щоб я пішов на поле!»
II
ДВУЖОН
Літ за двадцять до кріпацької волі, з того самого Ромоданового шляху,
яким ішов парубок, у село Піски вступав якийсь невідомий захожий. Видно
— з далекої дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибійчані, підсукані
аж до колін; за спиною вірьовкою навхрест перев'язана одежа; через
праве плече, на палиці перекинута торба — мабуть, з харчю, та пара
шкапових чобіт. На взір — чоловік середніх літ. Чорні, як гайворон, уси
починали вже по краях рудіти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно,
мабуть, не бачила скіска.
Ішов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всі боки. Сказати б
— з заробітків, коли б не така рання пора. А то тільки що весна
настала. Постікали води, зазеленіли трави, зацвіли садки, городи, сонце
ще не пекло, як серед літа, а приязно сяло та гріло.
Дійшовши до одного двору, де серед нечистого городу влізла в землю
старенька хата, захожий став. .«Оце ж мов, бачся, й Окунева хата!» —
каже він сам до себе. На той час з низеньких хатніх дверей вийшов
молодий парубок.
— Здоров був! — обізвався до його захожий.
— Здоров.
— Чи це Окунь живе?
— Який Окунь?
— Карпо Окунь, старий дід.
— Ні: це Лимар, а не Окунь.
— А де ж Окунь?
— Та який Окунь?
— Дід старий, що з бородою ходив.
На їх розмову нахопилася з-за хати старенька жінка. Видно, поралась
коло городини, — бо очіпок подався трохи набік, лице в поту, руки в
землі.
— Та кого ти, чоловіче, питаєш?
— Окуня Карпа.
— Е-е-е... його вже давно й сліду нема... Знала я того Окуня, знала...
Уже, мабуть, літ з десять буде, як помер... А тобі ж навіщо він?
— Та треба... Так умер, кажете?
— Умер, умер.
— Та хто ж після його зостався?
— Та хто ж, після його зостався?! — каже жінка, задумавшись... —
Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соломенка. .Та й та уже вмерла.
Оце ми у неї й дворище купили. Та ще зостався Грицько — був йому якийсь
далекий родич... торік його у некрути взяли. Та, здається, вже й немає
нікого такого...
— Так... А волость же ваша далеко?
— Волость? — глянула жінка на його й, перегодя трохи, одказала: — на
тім боці села. От як підеш сією улицею, та й вийдеш прямісінько. Спершу
будуть гамазеї, а там — зараз і волость.
— Ну, спасибі вам. Прощайте.
— Щасливо.
Пішов собі чоловік тою тропою, що розказала жінка.