Оже як не працювала Мотря з Остапом та з Оришкою
— старою своєю матір'ю, а все бідно жили. Іноді зимою ні з чого було й
галушок зварити, — приходилось сухим хлібом давитись...
Остап — спершу був повеселів: такий балакучий, такий щирий, — Мотрю
жалує, коло тещі ласкавий; а далі — все хмурнішав та й хмурнішав. Стала
нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнітити його душу і
серце... Ходить бувало восени або зимою по двору, опустить на груди
голову та за цілий день і слова не промовить ні до кого...
Так минув рік; минає й другий; а вони — всі тройко (дітей не було) — похмурі, невеселі... Немає долі — немає й радості!
Лягла зима. Падав дрібний сніг, як бува в холод: буйний вітер крутив
заметами й вив, як звір у лісі, у димарі Остапової хати. Ніч уже
спустилася на землю. Мотря й Оришка сиділи на полу; перед ними на
стільчику неясно блимав каганець — от-от збирався погаснути. Вони пряли
мовчки; кожна про себе думала якусь тяжку думку. Остап лежав на печі...
Тихо, — тільки веретена сюрчать.!.
— О-ох! — важко зітхнув Остап. — Обридло вже мені по цих краях
горювати, — промовив він, наче сам до себе. — Діжду весни, піду на
заробітки. Там, може, знайду добре місце, то й вас переведу...
— А як же не найдеш? — на це йому Мотря.— Літо втратиш... а я одними
руками що тут зароблю?.. — додала вона журливо й скривилася.
— Та вже ж ви тут з матір'ю то сим, то тим боком настягаєтесь на зиму... А я, коли що, то там і зазимую. Так мені тут остогидло!
Діждали весни. Порадився Остап з жінкою та з тещею, узяв пашпорт, пішов
собі. Мотря з старою матір'ю зостались самі собі на хазяйстві.
Вирядили Остапа на Дін у великий піст, а так — к зеленій неділі —
приходить з Дону бумага: чи є, мов, у вас такий і такий козак Остап
Хрущ? і де він у вас узявся? Що тут він прозивався не Хрущ, а
Притика... що він кинув у нас жінку й троє дітей, пропадав був — не
знать де — три роки без малого... А ось тепер — у пашпорті він уже
Хрущем пишеться, та ще й жонатим. Що се воно за знак? з якої це речі
така плутаниця?..
Так оце запитувалаякась Донська станиця Піщанської волості... І задала ж роботу волосним оця несподівана бумага!
Як прочитала її козацька, старшина, то голову й руки опустила.
— Оце так! — скрикнули в один голос і голова й писар. — Буде ж тепер
від окружного... І як-таки повірити такому волоцюзі?! Прийшов — чорт
його зна й відки, сказавсь — біс його зна й ким; а ми — на тобі, та
цить! — і лапки поклали... Окунів небіж, та й Окунів, — нестеменне
Окунів... Чому не прийняти?.. Аж воно — он який небіж!!
— Егеж... Недаром я казав, — вибріхувавсь писар, — підождемо трохи, спишемось... Не послухали?..
— Що ж тепереньки робити? — мов не чув, питає голова в писаря.
Той мовчав, потупивши в землю очі. Видно було — щось пригадував.
— Недурно мені сю ніч чорна собака снилася. —похваливсь голова. — Жінка одгадувала: напасть... так воной є!
— А мені руда свиня, — увернув писар. Порадившись, мерщій послали за Мотрею десятника. Мотря прийшла.
— Чи не розказував тобі чоловік чого про Дін? — стріли її волосні.
— Ні, не розказував, — одказала Мотря, здивувавшись такому питанню. — А
що там? Хіба яка чутка прийшла?.. — запитала вона зляканим голосом.
— Так і так — кажуть; таке й таке диво...
Як почула таке Мотря, то й лиця на їй не стало: поблідла, як крейда,
затряслась, як лист на осичині; хотіла щось сказати, та не вимовила й
слова, — тільки раз по раз тяжко зітхала, і якось чудно дивилась
мутними очима...
— Чого ти здихаєш? — гримнув на неї голова. — У чоловіка навчилася?..
Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив... Прокляті! Через вас на
Сибір ще підеш...
Мотря нічого не одказала, — тільки жалібно дивилася. Коли б хто
заглянув тоді в її душу, — що там робилося! Якби зазирнув у серце, — що
в йому поверталося!
— Іди собі! — гукнув голова, бачачи, що в неї й річ відтяло.