А жінка й парубок ще
довго стояли — дивились услід, аж поки не скрився захожий з очей у
кривій вулиці.
— Ти не питав, Грицьку, — тоді жінка до парубка : — хто він такий? навіщо йому Окунь?
— Ні, не питав.
— Гляди, лишень, чи не родич який... Там у його, в Донщині, багато,
кажуть, всякої рідні... Там і брат його жив. То чи не по худобу.бува,
прийшов і сей?!
— Бог його зна.
— Треба б дознатись, Грицьку. Чи не збігав би ти, слідом за ним, у волость та розслухався б: що воно за чоловік.
— Добре, мамо, — каже парубок. І обоє пішли в хату.
Жінка справді догадалася навіщо захожому здався мертвий Карпо Окунь.
Той, що розпитував, об'явився в волості небожем Окуня — Остапом Хрущем,
що літ, може, з п'ятнадцять як пішов на Дін. Уже його й з ревізії
викинули, не тільки з думки. Тільки старі люди пам'ятали ще — коли
бородатий та білий Окунь виряджав на Дін до дядька свого хлопця-небожа.
А тепер оце він назад повернувся й просився в піщанську громаду.
— Чого ти звідтіля вернувся? — пита його голова, — хіба там недобре стало жити?
— Та трудно вже й там, — кланяючись, каже Остап. — Не ті тепер порядки пішли: багато вже й там нашого брата... пропадає...
— А тут хіба краще? — пита писар.
— Та все ж, бачте — рідна сторона.
— Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе ні виду ніякого, нічого? — знову голова.
— Та в мене ось є старий пашпорт. — Та, витягши з гамана шматок засмальцьованого паперу, з обтіпаними краями, й подав голові.
Подивився той на папір, розправив, прочитав — і знову зложив.
— Що ж з сього?! — каже. —Чому хоч ти не обзивався, як ревізія писалась?
— А бог його знає — чому... Не знав.
— Відколи пашпорта не переміняв!! — не випускаючи з рук паперу, дивувався голова.
— Та там мене й по цьому всюди приймали.
— Гм... Що ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? — пита голова писаря.
— А що? Треба громаду збирати; та хай поставить громаді могоричу, то,
може, й діло буде, — одказав писар. — А то, як бродягу якого, ще в
тюрму запруть.
— Зділайте милость, — каже, кланяючись, Остап, — уже поклопочіться! Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч. одслужу за те.
Писар тільки покрутив свого рудого уса та разом з головою й пішли у другу хату.
Через три неділі Остап косив у писаря сіно. Та такий з його косар:
такий жвавий, такий робочий — невтомний! Усьому лад дає, усім перед
веде — отаманує. А через місяць йому об'явлено, що тепер він піщанський
громадянин — козак, Остап Макарович Хрущ.
Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямісінько й почвалав у
город найматись. Недовго й місця шукав: зараз жид злебенив його та й
заправив у поштарі.
Добре Остапові. І одежа й хліб жидівський, і плата добра, та й од
проїжджих перепада. — Послужив він рік, а на другий уже грунт і хату
купив. Якраз на край села, на белебні, стояла собі осторонь чиясь
сирітська пустка: необмазана, невкрита, город не обгороджений, звісно —
сирітське, та ще й за селом.
Купив Остап хату, та, не довго думавши, й шле старостів до Мотрі
Жуківни — бідної, некрасивої дівчини, уже таки й літньої, що жила в
сусідах, удвох з старою матір'ю.
— А що ж, Мотре, — каже їй мати, — іди! Хоч хата своя буде; хоч не тинятимешся на старість, як от я, стара...
— Та чи йти, то й іти! — одказує дочка. — І так натерпілись усього!
Обмінили хліб, а в неділю й весілля заграли.
Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на світ народилася.
Чепурить її, прибира. Діждали весни, — город одкопала, скопала,
засадила; хату вимазала, оббілила; призьбу жовтою глиною підвела; коло
хати віником обмела. Чисто кругом — любо глянути, і огородина зеленіє...
Та й тільки ж то, що огородина своя, а більше землі — ні ступня.
Приходилось у чужих людей косити, хліб заробляти, спини не розгинаючи,
спочивку не знаючи...