Почекаємо ЧОГО? Побачимо ЩО? Галюцинацію?
До цього часу нам принесли біфштекси і глек пива, так що на деякий час я був позбавлений необхідності робити загадкові зауваження і тонко натякати на те, про що не мав ні найменшого уявлення. Біфштекс був прекрасний — рожевий всередині, соковитий, і я смачно захрумтів свіжим підсмаженим хлібом, запиваючи всю цю розкіш великою кількістю пива. Вона засміялася, нарізаючи своє м'ясо маленькими скибочками і дивлячись, з якою жадібністю я поглинаю їжу.
— Що мені в тобі подобається, так це твоя жадоба життя, Корвін, — сказала вона. — І це одна з причин, по якій мені так не хотілося б, щоб ти з ним розлучився.
— Мені теж не хочеться, — пробурмотів я.
І поки я їв, я уявив собі її. Я побачив її в платті з великим вирізом на грудях, зеленому, як може зеленіти тільки море, з пишною спідницею. Звучала музика, всі танцювали, позаду нас чулися голоси. Мій одяг був двоколірна — чорне і срібне, і…
Видіння зникло. Але те, що я зараз згадав, було правдою, моїм минулим, в цьому я не сумнівався, і про себе я вилаявся, що пам'ятаю тільки крихітну частину цієї правди. Що вона говорила мені там — тоді, коли звучала музика, всі танцювали і чулися дивні голоси?
Я налив з глека ще пива і вирішив перевірити на ній свій спогад.
— Я згадую одну ніч, — сказав я, — коли ти була вся в зеленому, а я носив свої кольори. Яким все тоді здавалося чудовим, і музика…
На її обличчі з'явився злегка мрійливий вираз, щоки порожевіли.
— Так, — відповіла вона, — Які прекрасні були тоді часи… Скажи, ти дійсно ні з ким ще не зв'язався?
— Чесне слово, — сказав я.
Що б це не означало.
— Все стало значно гірше, — сказала вона. — І в Тіні зараз більше жахів, ніж навіть можна собі уявити…
— І?
— Він все в тих же турботах, — закінчила вона.
— О.
— Так, — продовжувала вона, — і йому хотілося б знати, що ти маєш намір робити.
— Нічого.
— Що ти хочеш сказати?
— Принаймні зараз, — поспішно додав я, тому що очі її дуже вже широко відкрилися від подиву, — до тих пір, поки я не буду точно знати, в якому положенні знаходяться зараз справи.
— А-а.
Ми доїли наші біфштекси і допили пиво, а кістки віддали собакам. Другий ірландський вовкодав зайшов у кімнату незадовго до цього і теж ліг біля столу.
Потім ми пили каву, маленькими ковточками, і я відчув по відношенню до неї самі справжні братські почуття, які, однак, швидко придушив.
— А як справи у інших? — Нарешті спитав я.
Адже таке питання ні до чого мене не зобов'язувало, і звучало досить безпечно.
На хвилину я злякався, що вона запитає мене, кого я маю на увазі. Але вона просто відкинулася на спинку стільця, підняла очі до стелі і сказала:
— Як завжди, поки що нічого нового не чути. Можливо, ти вчинив мудріше за всіх. Але як можна забути… всю велич?..
Я опустив очі додолу, тому що не був упевнений в тому, який вираз вони повинні були прийняти.
— Не можна, — відповів я. — Просто неможливо.
Засим послідувало довге і незатишне для мене мовчання, зруйноване її питанням.
— За що ти ненавидиш мене? — Запитала вона.
— Що за дурниця, — відповів я. — Адже що там не кажи, як я можу тебе ненавидіти?
Це, здавалося, прийшлося їй до душі, і вона зраділо оголила в посмішці білі зуби.
— Добре. І спасибі тобі велике, — сказала вона. — Ким би ти не був, але ти справжній джентльмен.
Я вклонився і шаркнув ногою.
— Ти закрутив мені голову.
— Ну, що там не кажи, а це навряд чи.
І я відчув себе незатишно.
Ненависть і лють знову прокинулися в мені, і я подумав, чи знає вона, проти кого вони можуть бути спрямовані. Я відчував, що знає, і з труднощами утримувався від бажання запитати її про це в лоб.
— Що ти думаєш робити? — Запитала вона врешті-решт, і мені нічого не залишалося, як туманно відповісти:
— Ну звичайно, ти ж мені не віриш…
— Як ми можемо тобі вірити?
Я вирішив запам'ятати це «ми».
— От бачиш. Так що в даний час я просто скористаюся твоїм заступництвом, і буду тільки радий пожити тут, де тобі не складе труднощів не випускати мене з очей.
— А далі?
— Далі? Там видно буде.
— Розумно, дуже розумно, — сказала вона. — І ти ставиш мене в незручне положення.
(Чесно кажучи, мені просто нікуди було більше йти, а на гроші, які я виловив у доктора, довго було не прожити).
— Так, ти звичайно, можеш залишитися, але я хочу попередити тебе, — тут вона пограла якимось брелоком, що висів на шиї, — вовкодави. В Ірландії навіть вовків не залишилося після того, як там завели цю породу.
— Знаю, — механічно відповів я і тут же зрозумів, що дійсно це знаю.
— Так, — продовжувала вона. — Ерік буде задоволений, що ти — мій гість. Це змусить його залишити тебе у спокої, адже саме цього ти хочеш, «Не-се-на?».
«Уї, мадам».
ЕРІК! Це щось означало! Я ЗНАВ Еріка, і чомусь було дуже важливо, що я його знав. Правда, це було давно. Але Ерік, якого я знав, все ще був для мене дуже важливий.
Чому?
Я ненавидів його, і це була одна з причин. Ненавидів його настільки, що навіть думка про його вбивство була не в дивину. Можливо, що я колись навіть намагався це зробити.
І між нами існував якийсь зв'язок, це я теж знав.
Родинний? Так, так, саме це.
Причому ні мені, ні йому не подобалося, що ми… брати… Я уявив… згадав…
Великий, сильний Ерік — з його великоюою кучерявою бородою і очима — такими ж, як у Евеліни!
На мене нахлинула нова хвиля спогадів, в скронях відчайдушно запульсувало, лоб покрився потом.