- Дорога моя подруго, пам’ятаєш, як у студентськi роки ти хотiла купити у п’янички на вулицi Коперника «Мертвi душi» Гоголя? I у наших кишенях не назбиралося нещасних п’яти рублiв, якi просив той синяк. На наший очах якийсь чолов’яга купив цю книжку. А ти по дорозi до гуртожитку усе бiдкалася: «Сто шiстдесят сiм рисункiв Лаптєва! Повний покажчик маловiдомих слiв тi висловiв у кiнцi книжки!» Ми, дурепи, пiдколювали тебе. «Чого смiєтеся? - вiдбивалася ти. - Що ви знаєте про коней? Як, наприклад, виглядає кiнь буланої мастi? А гнiдої? Ото ж бо! Питання з iншої опери: який то є палевий колiр сукнi однiєї з провiнцiйних панянок? Мовчите? А мiж тим усi пояснення - у виносках на останнiх сторiнках раритетних «Мертвих душi» 54-го року видання! Я таку книгу у шкiльнiй бiблiотецi вкрасти хотiла, i не змогла…»
- Господи! - засмiялася Магда. - Я вже забула, що й справдi готова була поцупити ту книжку з бiблiотеки… Не тягни, Галко!
- За свої мрiї треба боротися. Пiдключивши фахiвцiв i друзiв. Отже! Ось твiй Гоголь - 54-го року, з усiма рисунками Лаптєва, буланими, гнiдими та…
Закiнчити фразу їй не вдалося - Магда заверещала, стиснувши в обiймах подругу з книжкою, яку та витягнула з-за спини.
Iгор знову стояв у дверях. Зi штопором i пляшкою вiдкоркованого вина: вiн зазвичай давав вину «подихати» з пiвгодини перед тим, як розлити його по келихах.
Як завжди малослiвний Вiктор, чоловiк Галi, пiднiс iменинницi коробку. Судячи з картинки на нiй, це був набiр келишкiв Bohemia на високих тоненьких нiжках:
- Магдо, ти - найкраща на узбережжi!
Магда нiколи не затримувалася на узбережжi моря довше трьох тижнiв на рiк, але Вiктор був родом з Азовського моря, i це був найвишуканiший комплiмент жiнцi, на який вiн був здатний.
На верандi ставало дедалi гамiрнiше. У «Зубрiвцi» вже традицiйно до пiдготовки застiлля залучали усiх присутнiх. Вважалося, що так господиня не подчуватиметься обслуговуючим персоналом в однiй персонi, не зриватиметься раз у раз на кухню: «А де ж сiль?», «Серветки забула!», а безтурботно сидiтиме за столом разом з усiма. Домовлялися наперед, що привезти на спiльнi обiди, якi траплялися у вихiднi чи у свята: хто курку-гриль, хто овочi чи фрукти, хто солодощi до кави. За пiвгодини до гостини розподiляли ролi: «Дiвчата, я картоплею займаюся». - «Варю креветки. Де велике прозоре блюдо?». - «А я нинi по сенсацiйних новинах виступаю. Слухайте. Як поїмо, посуд за мною».
Цього разу (особливий все ж таки випадок) усе приготували заздалегiдь. Залишилися дрiбницi. Ножем з гофрованим лезом Луїза нарiзала сир на сервирувальному столику - особливiй гордостi Iгоря. Вiн зробив його зi старого дуба i прикрасив iнкрустацiєю, яка щоразу викликала захопленi коментарi навiть у тих, хто її бачив не вперше. Це була вмонтована у дерево закам’янiла вiдполiрована мушля наутилуса, що й слугувала дошкою для нарiзання сиру.
Галка миттєво долучилася до процесу - чаклувала над «вiтамiнною гiркою»: викладала вiялом на велику тацю порiзанi помiдори, болгарський перець трьох кольорiв, огiрки, зеленину*. Мама Магди чистила картоплю. Сама ж Магда, не в змозi випустити книжку з рук, гортала пожовклi сторiнки, вголос коментувала та зачитувала уривки. Тим часом чоловiки, засiвши у садовiй альтанцi, що була за розлогим кущем жасмину, раз у раз вибухали смiхом: анекдоти розповiдали, не iнакше.
Зателефонувала Iрина, попередила: спiзнююся, починайте без мене. Вiльно посiдали за широкий стiл, вритий у землю пiд старою грушкою, тут могло б зiбратися й утричi бiльше гостей.
- Донечко, - взяла слово мама, коли усi нарештi взялися за келихи, - 45 рокiв - це i багато, i мало. Тобi вже чимало вдалося: маєш гарного чоловiка, батькiв, друзiв, iнтерес до життя i, дякувати Богу, здоров’я. У мене цей вiк був найкращим у життi: ти тодi вже була самостiйною, прилаштованою, з татом ми нарештi притерлися i стали одним цiлим, на роботi вiдкрилися новi можливостi. Тiльки у цьому вiцi я нарештi набула впевненостi у собi, навчилася знаходити вихiд з будь-яких ситуацiй i знала, - мама Магди багатозначно пiдняла вказiвний палець догори, - як подати себе у найкращому виглядi. Дзеркало ще не лякало мене. Зранку я прокидалася у доброму гуморi. Це була зрiлiсть, вершина життєвого шляху…
Мама, мабуть, довго готувалася до цiєї промови. Вона зробила маленьку паузу i продовжила:
- Що хочу сказати?… Доню, смакуй кожну хвилину, кожну годину i не поспiшай спускатися згори. Там, на горi, ще довго можна йти по хребту, долаючи новi вершини. Проси у долi, чого тобi ще бракує, а я їй дякую за все, що вона тобi вже дала. Пам’ятаєш, у фiльмi «Старомодна комедiя» Алiса Фрейндлiх розповiдала якусь iсторiю з життя своєї героїнi: «Менi тодi було рокiв сорок - цiлковите дiвчисько!» Оце пiдхiд до життя! Оце ставлення до рокiв! Адже цифра - це не бiльше, анiж просто цифра. Сама по собi вона мало що значить… - мама набрала повiтря у груди й рiшуче пiдвела риску. - Хай щастить тобi!
Застигла картинка за столом ожила - усi зарухалися, заплескали у долонi, застукотiли приборами…
- На рахунок «притерлися» ти трохи перебiльшила, - подав голос тато, вiдправляючи до рота мiцненький маринований грибочок. - Ми тодi у шлюбi були лише двадцять рокiв. А згодом ще стiльки ж притиралися… У подружньому життi важко перших рокiв сорок. А потiм нiчого, легше стає…
Через пiвгодини, коли за столом стало гамiрно i весело, вiд ворiт почувся якийсь шум i з-за рогу вийшла Алла Пугачова. У чоботах-панчохах i короткiй чорнiй сукнi-балахонi. З нею була Вєрка Сердючка, жiнка, схожа на спiвачку Шер, i ще одна миловидна бiлявка.
- Ну пра-авiльно, - ображено протягнула Пугачова зi своєю характерною хриплуватiстю у голосi й поправила знайомим жестом руду шевелюру. - Сначала: Алка, прiєзжай! А патом - сiдят, пьют-єдят. Кто там каво ждать собiрался?!.
У першi кiлька секунд за столом запала тиша. А потiм дiйшло: артисти-двiйники приїхали! За їхнiми спинами метушилася Iрина (попереджала ж: «Трохи спiзнюся!»), тягнула з веранди подовжувач до апаратури. Любительниця сюрпризiв, вона й тут була у своєму амплуа.
Програма артистiв була побудована так, що глядачi не встигали перевести подих. Усi були залученi до дiйства: перетворювалися по черзi у гурт «ВВ», шоу-балет Вєрки Сердючки, трiо «Вiагра»… Отримавши короткий iнструктаж вiд режисера, виходили на «сцену» - на викладений каменем майданчик бiля колодязя - i бавились, як дiти.
Закiнчився виступ братанням артистiв та лiцедiїв-новачкiв i тостом за вмiння iмпровiзувати - одну з найважливiших рис людини, яка вмiє жити зi смаком. Артистiв провели за ворота до таксi оплесками та вигуками: «Ви - найкращi на узбережжi!». Надорогу вручили тiстечка у картонних торбинках.
…Пiсля бурхливого й несподiваного концерту захеканi i збудженi мешканцi «Зубрiвки» взяли тайм-аут. Тато Магди повiв чоловiкiв до мангалу, щоб перекурити та братися потихеньку за приготування шашликiв. Жiнки зробили «промiжну кавку»* - ту, яку п’ють не у фiналi застiлля, а у розпал львiвських забав. Пiшли з горнятками до лавки-фортецi, прихопивши з собою пласкi подушки, аби не тягнуло холодом вiд камiння.
- Про що, дiвчата, мрiю - аби нарештi з’явилися парфуми з ароматом свiжозмеленої кави, - зробивши ковток, зауважила Iрина.
- По два днi не витягаєш iз сумки пакуночки iз меленою кавою! - озвалася Магда. - Для чого тобi штучний запах, якщо є натуральний? Вiд парфумiв, якi пахнутимуть кавою, тебе рано чи пiзно знудить.
- А ще хотiла б вiдчути iдеальне поєднання чоловiчого та жiночого, - повело Iрину на фiлософiю. - Хотiла б переконатися, що цiлковита гармонiя мiж чоловiком та жiнкою можлива. I здатна тривати довше, анiж кiлька хвилин… чи кiлька годин.
- Якi в тебе мрiї конкретнi! - позаздрила Луїза, - А мої бажання частiше виникають методом вiд протилежного: цього не хочу i цього не бажаю. Якби я точно знала, чого хочу, то усi зусилля спрямувала б в одному напрямку…
- Хочу змiн, дiвчата, - пiдтримала подругу Галя. - Ходжу, мов та конячка по колу. I рiк тому так було, i п’ять рокiв тому. I буде так за рiк, i за п’ять. Якась повна криза жанру… Хочу спробувати щось iнше. Стати нарештi господарем свого часу, навчитися не пiддаватися суєтi. Щоб в кiнцi дня результат був - не одноденка, а як цеглинка в будiвлi… Аби потiм озирнувся - ось вона, будiвля, стоїть.
- Стоп-стоп-стоп, - зупинила подругу Луїза. - Ми вже це чули кiлька рокiв тому. Ти ж маєш те, про що мрiяла - свiй журнал. Чого iще? Яка ще будiвля?… Чи ти не роботу маєш на увазi?
- А чого ми про це раптом заговорили? - Галя не вiдповiла, повернула розмову в iнший бiк. Пошукала куди б поставити порожнє горнятко. - А! Це Iрина зi своєю кавою почала!
- Отже! - втрутилася iменинниця, пiднiмаючись. У неї в руках звiдкись узявся грубенький стосик фотографiй. - Настав час роздачi свiтлин з нашого останнього виїзду в Карпати. Ходiмо, дiвчата. Хлопцi-i! Ми йдемо до ва-ас!
За нею потягнулися до мангалу дiвчата з горнятками.
- Розпочинається конкурс на правильну вiдповiдь! У нагороду - фото. Перше запитання: «Чий кошик з грибами виявився найефектнiшим?»
Чоловiки оживилися.
- Мiй!