- Мiй!
- Мiй, наскiльки пам’ятаю.
- Не сперечайтеся, мiй. Хоча це був не кошик, а вiдро.
- Ще будуть пропозицiї?… Нi? Увага на фото!
На знимцi, яку Магда виставила перед собою жестом телеведучої, виявився портрет їжачка: у майже порожньому кошику з кiлькома невиразними маслюками поруч. Усi й забули, що того дня Iгор спiймав сивого їжака, i майже вiдразу вiдпустив його у високу траву. А Магда, виявляється, встигла зробити вдалий кадр.
- А кошик чий?
- А кошик мiй! - повiдомила iменинниця. - Нiхто не вiдгадав, фото залишається у автора. Наступне запитання… Хто взяв перше мiсце у номiнацiї «Вираз обличчя»?
Слухачi не квапилися з вiдповiдями.
- Хтось iз нас, коли ми нарештi влаштували собi привал iз застiллям, - висунув свою версiю Iгор. - Думаю, коли ми з Вiктором вигукували «Будьмо!».
- Або коли ми штовхали машину, - згадав Вiктор.
- Нi перше, нi друге… Здаєтеся?… Гляньте-но!
З фото дивився набурмосений Iгор - погляд знизу, з-пiд насуплених брiв - сидiв пiд кущем червоний, напружений, заскочений фотооб’єктивом.
- Не може бути! - заперечив Iгор. - Ти не могла мене упiймати у такий момент.
- Це мiй чоловiк загубив ножик i шукає, - дала правильну вiдповiдь органiзаторка конкурсу. - Пам’ятаєш, Iгоре? А ти що подумав?…
У фiналi гри за кiлькiстю отриманих свiтлин перемогла Луїза. Того карпатського дня вона найчастiше потрапляла у кадр. Усi визнали найвдалiшим її фотопортрет бiля молоденької осики: вiдблиски сонця на щоцi та у волоссi мiдного кольору, i досконалий фон - зелено-червоне, дрiбне й кругле, як п’ятикопiйковi монетки, листя дерева…
2 Луїза i Кiнь
При входi у бар Луїза зустрiлася поглядом з чоловiком, який сидiв обличчям до дверей i неуважно слухав жiнку навпроти себе. Луїза вiдшукала вiльний столик, вiдчуваючи, що незнайомець не зводить з неї очей. Його супутниця i собi глянула, чому щойно скляний, вiдсторонений погляд спiврозмовника помiтно ожив. Де б не опинялася Луїза - у коридорах телеканалу, у крамницi, на пляжi, де завгодно - на неї завжди звертали увагу. I не тому що ця ефектна мiдноволоса жiнка мала помiтний виступ на спинi над правою лопаткою. Власне, не горб вiдразу впадав у вiчi. Приголомшливим було поєднання очевидної фiзичної вади зi сповненим гiдностi, теплим, небайдужим поглядом. Виразнi очi, густе руде волосся, аристократичнi кистi рук - i потворнi наслiдки дитячого сколiозу. Всупереч усiм законам гармонiї таке поєднання не псувало її зовнiшностi, а найсильнiший ефект справляла трохи уповiльнена грацiозна хода - результат тривалої i виснажливої роботи над собою.
Якось донька Iрини пожалiлася їй: фiзкультура в унiверситетi - непотрiбний предмет, усi намагаються сачканути. “Уявити лише: двiчi на тиждень здавати дурнi нормативи!” - обурювалася Сонька. “Уявляти немає потреби, - спокiйно вiдреагувала Луїза. - Я усе життя, день у день, протягом години здаю свої особистi нормативи. Нiхто не примушує. Якщо не буду цього робити - почну шкутильгати”. - “Чому?” - не зрозумiла дiвчина. - “Бо через викривлення хребта права нога коротша за лiву на два сантиметри, - приголомшила мамина подруга. - Не помiчала?”.
… Луїза сiла за вiльний столик так, аби було видно вхiднi дверi, замовила каву i неспiшно розпалила свою верескову люльку. Залою для курцiв поплив аромат тютюну Captain Black. Файкування* передалося Луїзi з кров’ю вiд прабабцi-гуцулки. З дитинства пам’ятала цей старовинний гiрський жiночий ритуал - вiд набивання люльки та припалення до чищення. Берегла пожовклу свiтлину з вiдламаними кутиками, на якiй баба Параска з файкою у руцi, а було їй тодi вже добряче за 80 рокiв.
Кiлька вiдвiдувачiв повернули голови на джерело благородних пахощiв. На вiдмiну вiд цигарок з їхнiм хамським запахом, розпалена файка має королiвський шлейф i схожа на доглянуту жiнку з витонченими манерами: присутнiсть i одної, i другої неможливо не зауважити.
Кiнь спiзнювався. Це не прiзвисько, Кiнь - прiзвище. Луїза усмiхнулася, коли вiн так вперше назвав себе. Однак з’ясувалося, що це навiть не творчий псевдонiм. “Я вiд роботи не здохну. I тi, хто зi мною, теж мусять пахати. Або шукати собi iншого режисера”. Вона думала, що вони не спрацюються. Але згодом виявилося, що саме вiн розумiв її iдеї з пiвслова i вмiв так вибудувати програму, що результат виходив кращим, анiж попередньо уявлялося.
Вона прийшла на телебачення, не маючи жодного досвiду роботи у засобах масової iнформацiї. Почула з телеекрану оголошення - запрошували амбiтних та креативних спробувати себе у ролi телеведучих i тележурналiстiв.
Два днi думала - i придумала.
Заступник директора телестудiї попереджав кожного претендента: у вашому розпорядженнi три хвилини. Як ви бачите свою роботу на новому телеканалi? З якими iдеями прийшли? Дякую, залишiть секретарцi ваше резюме, можливо, ми вам зателефонуємо.
Луїза прийшла вся у бежевому з голови до нiг, подивилася заступнику директора в очi i сказала:
- Я хочу вести програму, яка буде називатися “Потвора”. Це будуть розповiдi i дослiдження про явища, якi виникають на межi припустимого. Iнодi потворнi, але лише на перший погляд. Адже навiть лiнiя краси, подовжена до безкiнечностi, стає не досконалою, а огидною. Матерiалу не бракуватиме. Адже люди, якi прагнуть досконалостi, часто, не хотячи, роблять речi, що руйнують їхню природну гармонiю, а збої у благих намiрах природи, що обертаються нiбито помилкою, насправдi згодом виявляються новими варiантами прояву досконалостi…
Заступник директора мовчав. I вона вела далi:
- Це буде програма-провокацiя. Насправдi ми будемо говорити про красу, але зi зворотного її боку. Провокацiя i гра полягатиме в усьому, починаючи вiд назви. Глядач швидше зверне увагу на “Потвору”, анiж на “Красу”. I не помiтить, як опиниться, немов муха на стелi - догори ногами. Тобто подивиться на речi новим поглядом. Бiльшiсть шедеврiв, скажiмо, спочатку сприймаються як виклик доброму смаку i нiбито гармонiйному порядку речей. I Ейфелеву вежу, i Едiт Пiаф свого часу зовсiм не вважали надзвичайними i видатними… Усе це стається тому, що у справдi красивому завжди є елементи потворностi, а у негарному завжди є прояви привабливостi. Але є одна суттєва вiдмiннiсть: краса може бути пiдробною, а потворнiсть завжди правдива.
Спiврозмовник слухав її мовчки.
- Ось список тем для перших випускiв програми, - перейшла до конкретики Луїза i подала своєму мовчазному вiзавi аркуш з друкованим текстом. - Потрiбнi помiчники-журналiсти для розробки тем i нестандартно мислячий режисер. У кадрi працюватиму я.
- Почекайте, - озвався нарештi заступник, i пiшов за директором.
Вона загiпнотизувала обидвох своїми очима коньячного кольору, напором i чiтким баченням того, що робитиме. Нiколи дотепер їм не доводилося бачити таку пульсуючу потужними хвилями життя потворнiсть у досконалiй упаковцi. Ця жiнка була позбавлена усiх комплексiв, пов’язаних iз зовнiшнiстю, виглядала настiльки нестандартно, що бентежила лише своєю присутнiстю.
Її взяли на випробувальний термiн, але всi знали вiд самого початку, що вона працюватиме на телеканалi.
Коли знайомили з творчою групою, Луїза вперше побачила чоловiка, подiбного на великого Вiннi Пуха, який всупереч етикету перший подав їй руку i сказав: “Кiнь”.
…Жодного iншого чоловiка вона б не чекала за столиком у кав’ярнi вже п’ятнадцять хвилин. Навiть на дiлових зустрiчах робила поправку лише на десять хвилин. Великодушно, хоча й дещо зверхньо, давала фори непунктуальним i нездатним правильно розрахувати свiй час. Жила за годинником, наставленим на п’ять хвилин вперед. Коли її запитували: “Котра година?” - вона, глянувши на мобiлку чи на циферблат наручного годинника, вiдмiнусовувала для iнших свої рятувальнi хвилини.
Де ж той Кiнь? Треба нарештi встати i пiти.
… При першiй зустрiчi вiн запитав її:
- Де ви працювали?
Вона назвала Бюро перекладiв Оксани Смик та “Iнтернешнл Хаус”. Це були останнi мiсця роботи.
- Чому не на радiо? - з цiкавiстю розглядав вiн її, витираючи велике жовте яблуко рукавом свого джемпера. - З таким тембром голосу! Хоча вам i у кабiнетi психологiчного розвантаження цiни б не було. Або у службi “Секс по телефону”.
Добре, що вiн не побачив виразу її очей - хтось з хлопцiв у кiмнатi зi смаком захрумтiв яблуком, i вона вiдволiклася на рiзкий звук. Що тут у них, apple-break? Її обличчя, коли вона знову подивилася йому у вiчi, залишалося незворушним. Вона вмiла за секунду опановувати себе.
- Як ви здогадалися? З такою свободою вiд умовностей вам би у сутенери…
Вiн задоволено заржав, вiдкинувши голову назад, у повнiй вiдповiдностi з прiзвищем. Немов жеребець. Стиснув яблуко у лапищах, воно, бризнувши соком, розчахнулося на двi рiвнi половинки, i одну з них простягнув їй.
- Нi-нi, я не хочу. Дякую, - вiдмовилася вона.
- Берiть! - вiн майже силомiць вклав їй у долоню гостинець. - Не хвилюйтеся. Джемпер чистий, я його позавчора прав.
- А руки? - поцiкавилася Луїза. - Чистi?
- Чистi руки у того, хто ще не брався за розум, - вiдповiв Кiнь.