Спеціальна премія конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс та пісенної лірики про кохання «КОРОНАЦІЯ СЛОВА-2012»
«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захоплюючу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.
Дорогий читачу!
У тебе в руках нова книжка Христини Лукащук – урбаністична, цілком європейська проза, хоч і не без нашарування гендерних особливостей пострадянської малооб’єктивної реальності.
Ти читатимеш цей роман на одному подиху, бо персонажі такі непідробно життєві, що аж подумки роззираєшся: про кого із твоїх знайомих це написано? І голос авторки такий… правдивий, першоособовий, що навіть тембр його уявляється під час прочитання.
Я, звісно, спойлером не виступатиму і не розкажу, що «убійцей бил дварєцкій», – сам отримуй своє задоволення. Чи від щедрих описів еротичних сцен, чи від чужої щирості. Ти ж явно не належиш до поглиначів постановочних ток-шоу, про яких героїня риторично зітхає: «Кому цікавий твій щирий біль? От якби ти щось приховувала, то одразу б знайшлися люди, готові за будь-яку ціну цю таємницю з тебе вичавити».
«Курва» написана з легким гумором та іронією, котрі компенсують дещо наївні, виправдовувальні інтонації в коментарях до прямої мови героїв. Тож рівнів прочитання книги вистачить на всіх: потішаться і фанатки серіалу «Секс і місто», і шкільні психологи.
Легкою ходою ніг, обтягнених щільними червоними капроновими колготами, героїня простує на територію постфемінізму. Її історія – це історія заварювання чесного бізнесу молодою жінкою в корумпованій країні, розривання між бажанням бути успішною, незалежною – й такою, котрій чоловіки купують мандрівки, картини і будинки. Якоїсь миті, несвідомо перефразуючи слова Шерон Стоун про те, що всі ми стали тими хлопцями, за котрих в юності мріяли вийти заміж, Марта міркує про одну з подруг: «Такій, як вона, можна довіритися, поруч із такими, як вона, спокійно і затишно. Ще мить – і я попросила б її вийти за мене заміж». Не знаю, як тебе, а мене страшенно тішать моменти апелювання до «простонародного»: «Знаєш, як у народі кажуть: “Lepiej pani rozwódka, niz. pani kurva” (“Краще розлучена, ніж хвойда” (польськ.))». Скромний шарм галицької буржуазії… А ще – зворушливі родинні легенди і купа цілком практичних подробиць штибу рецепта приготування соковитої печінки в яблуках. Пахне дещо смачніше за джойсівську смажену нирку, скажи?…
Проблема героїні знайома не одній із наших сучасниць. Марта добре розуміє: найкращі її роки витрачені на примару, на ілюзію, на розжовану глянцем і кінематографом надію на те, що от-от Він покине дружину і прийде до неї, коханки, бо хто, як не вона, зробить Його щасливим. І після одного «героя» приходить наступний, тільки щастям щось мало кому пахне. Та й взагалі, спостерігаючи за одруженими й самотніми подругами, героїня мимоволі зважує, що ж страшніше: «ущербність» існування самотою чи «сірі будні» сімейного життя? Утім, у своїй родині Марта сірості не зауважила: були виїзди на природу, спорт, спільне дозвілля – усе це конфліктує з її дитячою образою на батьків і класичною недолюбленістю, що нібито спричиняє проблеми в побудові дорослих стосунків.
Усвідомлювати, прощати, приймати. І інших, і себе саму. Чи буває на світі робота, важча за цю?
P. S. Автор – молодець. А вбивця – дружина коханця.
Ірена Карпа
* * *
Я – курва. Ні-ні, я цього не стверджую, але й не заперечую. Не маю права, сили, бажання. У жодному разі.
Мені б дуже хотілося, аби згодом можна було сказати, що це такий ефектний хід, поштовх, аби заінтригувати, зачепити і змусити читати далі. Як ото в романі полячки Моніки Шваї «Я – зануда». Там уже через кілька сторінок розумієш, що героїня аніскілечки не зануда. Просто навколо неї такі люди, що ніяк не доберуть, яка ж вона насправді приваблива, чесна, справедлива…
От і я могла б інтригувати, це було б, мабуть, гарно, але вже не цікаво. Нічого в житті не буває просто так, випадково. Усе сплановано, закономірно, справедливо, та про це я довідалася згодом, значно пізніше. А сьогодні я – курва…
…Ми з Павлом на декілька хвилин заскочили в нашу улюблену кав’ярню «Світ кави», що на площі Катедральній. Ну, це надто голосно сказано – наша улюблена кав’ярня. Моя – так, його – так, але не наша вдвох. Одне на двох у нас тільки кохання, що знекровлює, виснажує і забирає всі сили. А чи бувають інші? Мабуть, таки бувають. Мусять бути. Бо якби не було, то люди виглядали б, як ми: вимотані, схудлі, під очима – синці від утоми, розгублений, зацькований погляд загнаного звіра. І поводилися б, як ми: з острахом озиралися б навсібіч, тільки-но майне чиясь тінь чи силует, ховали б погляди в разі зустрічі зі знайомими, переходили б на інший бік вулиці, якщо встигли зауважити їх раніше.
Львів – не Київ. Тут імовірність зустріти того, кого знаєш, набагато більша, ніж у великому місті. Тим паче, що всі люди вештаються приблизно тими ж маршрутами, адже, попри й справді велику пропозицію, вибір невеликий. А коли прикипиш до чогось серцем, то вже надовго. Отак і заробляють у Львові кав’ярні та невеличкі крамнички на надмірній сентиментальності.
– Давай на другий поверх, – пропонує підкреслено уважно.
Саме ця уважність і виказує в ньому розгубленість, яку він будь-що намагається приховати. У такі миті мені його шкода. Доводиться вдавати, ніби нічого не бачиш, не розумієш, не відчуваєш. Коротким кивком голови погоджуюся. А що буде, коли одного разу спробувати?… Зауважити, зрозуміти, відчути. Що тоді?… Не сьогодні, не зараз, не цієї миті. Не в переддень нашого першого спільного відпочинку.
Насправді я люблю цей другий поверх. Значно світліший, ніж перший, і створює відчуття не просто кав’ярні, а чиєїсь зі смаком оформленої вітальні.
Я люблю ходити в гості, зустрічати різних людей. Це в мене своєрідне хобі. Весь час гостини я уважно спостерігаю, слухаю розмови, ловлю погляди і наприкінці вже маю образ – готове чуже життя з усіма його кольорами-нюансами. Іноді мені вдається розгледіти між людьми зв’язки, які ті вдало приховують роками. Навіщо воно мені? Не знаю.
Я про це досі нікому не розповідала. Павло – перший, кому зізналася. Не тому, що була впевнена: йому це сподобається, він зрозуміє, долучиться і можна буде разом тішитися, розкодовувати, забавлятися. Не через те, що надіялася: це нас зблизить, зріднить, з’єднає. Ні, аж ніяк.