Того літа, коли я повернувся із митарств Мексикою, чехові набігло сорок два роки. Але я про це навіть не здогадувався. Дізнався про вік свого друзяки набагато пізніше, вже в Еквадорі, коли випадково зазирнув у його паспорт під час заселення в хостел, і був настільки здивований, що попервах просто не міг повірити власним очам: Ян, і зовні, і внутрішньо, не дотягував навіть до тридцяти п’яти! Багато наших спільних знайомих не давали чехові й тридцятки!
Імовірно, річ у тому, що Ян – затятий вегетаріанець. Він припинив вживати м’ясо ще у двадцять два, начитавшись якихось мудрих книжок про правильне харчування. Крім того, він постійно бовтається у басейні, гасає аж до морозів на велосипеді, ходить у тренажерний зал, словом, спортсмен на всі руки та на всю голову. Ззовні ми з ним дещо схожі, щоправда, Ян трохи нижчий за мене та ширший у плечах. А ще у нього невимовно сині, ніби в демона, очі. Вони неначе заправлені розведеним чорнилом для кулькових ручок. Чехові баньки палають над щоками, немов дві неонові лампочки, через що багато хто не вірить, що то природний колір Янових очей, а не підфарбовані лінзи. Широкий ніс, високий лоб і постійно розтягнутий в усмішці рот доповнюють доброзичливу мордяку мого компаньйона. На його голові на всі боки стирчить коротке русяве волосся, котре не знало гребінця, певно, від народження.
Наостанок, для того щоб остаточно сформувати у вашій уяві образ мого товариша, вам необхідно також засвоїти, що: 1) Ян добре знає п’ять мов (шведську, чеську, англійську, російську та польську); 2) є одним із небагатьох європейців, який розуміє анекдоти про Радянський Союз; 3) за один вечір може випити п’ятнадцять пляшок пива; і 4) до сьогодні неодружений, дітей не має.
Тепер ви знаєте, хто такий Ян і як він виглядає, тому можемо повернутися до розповіді про те, чому такої чудової осені 2008 року я надумав пертися на острів Пасхи…
У той час, коли ми познайомились, Ян зустрічався з однією запальною, неврівноваженою та страшенно ревнивою брюнеткою з колишньої Югославії. Вона ревнувала мого друзяку до всіх без винятку – до його колег жіночої статі з нашого департаменту, до ні в чому не винних дівчат на вулиці, до своєї рідної сестри, до власних подруг, до вуличних ліхтарів, табуреток і навіть до умивальника у ванній. Звали її Міна, і, як і всі дівчата з південнослов’янських республік, вона була запаморочливо гарною, що певною мірою компенсувало недоліки її дурнуватого характеру.
Одного славного теплого вечора наприкінці літа, коли призахідні промені з останніх сил відтісняли холодну північну темряву в найпотаємніші закутки стокгольмських вулиць, ми з Яном, його дівчиною та Ребеккою, шведською подружкою Міни, вибралися в паб подудлити пивка. Настрій всі ми мали чудовий – якраз відповідний безхмарному небу та невловній легкості, що пронизувала тіло наскрізь, варто було лише виткнути носа на вулицю. Наближалися вихідні, ми безперестану жартували й сміялися, ніхто не хотів думати про осінь, що поволі підкрадається з Арктики, та про життя, яке неухильно мчить уперед, хоча чомусь не завше у бажаному напрямку.
Розсівшись за столиком, ми замовили чотири фіали недорогого шведського пива. Ян зажадав, аби я повідав усій компанії про свої пригоди під час походу Мексикою. Я відпив кілька ковтків, кахикнув для серйозності та почав розповідати. Дівки уважно слухали оповідки про бандитів Акапулько, привільні гори Оахаки, непрохідні джунглі Чіапасу. Бесіда плавно плинула поміж безпечних берегів, поки Ян знічев’я не надумав запитати мене:
– Чувак, я от геть не розумію, чому ти не сказав мені, що запланував таку велику подорож? Ет! Я б із задоволенням поїхав із тобою!
У відповідь я лише стенув плечима, мовляв, так, мабуть, треба було: я мусив пройти той шлях сам. А потім, мрійливо стираючи з бокала крихітні краплі сконденсованої вологи, зазирнув чехові просто у вічі та мовив:
– Наступного літа я планую поїхати в Перу. Якщо маєш охоту, чувак, приєднуйся.
Сам того не бажаючи, я застукав Міну зненацька. Дівчина не встигла наступити Яну на черевик, не встигла смикнути його за рукав сорочки, вона навіть рота не встигла розтулити, а Ян, її любий і коханий синьоокий Ян, який ще хвилину тому поважно відчиняв перед нею дверцята та любляче чмокав у щічку, вже горлав як недорізаний на весь паб:
– Та-а-ак, чувак! Та-а-ак!!! Ти ще запитуєш?! Звісно, я їду з тобою! Коли купуємо квитки?
Потому, не звертаючи уваги на невдоволення наших супутниць, ми почали прикидати ймовірні терміни мандрівки та підраховувати бюджет.
Дівки, зрозуміло, набурмосилися. Якось непомітно розмова з подорожей перекинулася на обговорення життєво важливого питання: чи можливі серйозні стосунки між хлопцем і дівчиною на відстані, коли він чи вона постійно в роз’їздах, і чи слід узагалі підтримувати стосунки, коли парочка тривалий час не може займатися сексом. Визнаю: я тоді трохи захопився та навів декілька неспростовних доказів власної чіткої та виваженої позиції із цього питання, після чого Міна підвелася, повідомила Янові, що якщо ще хоч раз побачить мою морду в радіусі трьох метрів, то начистить нею стокгольмську бруківку, та забралася геть, потягнувши за собою Ребекку. Ян сумовито глипнув їй услід, а потому тихо промовив:
– Ну і дідько з нею, ми ж їдемо в Перу…
Я сказав «Ага», після чого ми замовили ще по келиху, щоб відзначити такий несподіваний поворот справ.
О пів на дванадцяту, заправившись по вінця пивом, ніби два пузаті танкери, ми неквапом човгали до Tunnelbana, стокгольмського метро, захоплено обговорюючи майбутню мандрівку до країни інків.
– Безперечно, Ліма, потім Мачу Пікчу, плато Наска. Обов’язково озеро Тітікака, – перераховував я місця, куди доконечно слід навідатися.
– Може… може, кудись ще, крім Перу? – ні сіло ні впало запитав Ян.
Ось тут я затнувся. Неждано-негадано у моїй захмелілій голові зринув давно забутий образ таємничого острова посеред Тихого океану. Він стрімко вирвався із закапелків пам’яті та злетів увись, неначе могутня косатка, що, здіймаючи хмари бризок, вистрибує на кільканадцять метрів із надр океану. Не знаю, як так сталося, але я вмить пригадав велетенські вухаті статуї – одну з найбільших загадок сучасного світу, а разом із ними безліч інших цікавинок, пов’язаних із островом Пасхи.
– Коли ти ближче ніж за п’ять тисяч кілометрів, туди потрібно летіти, – промимрив я, наче у трансі.
– Що? – перепитав Ян, звівши брови докупи.
– Острів Пасхи, – промовив я не своїм голосом, відчуваючи, як пришвидшується серцебиття, та всі принади Перу, які ще хвилину тому видавалися такими грандіозними та заманливими, швидко блякнуть і тануть, розсмоктуються, немов клубки ранкового туману під першими світанковими променями.
– Не зрозумів, – мотнув головою мій товариш.
– Я кажу, якщо ти опиняєшся ближче ніж за п’ять тисяч кілометрів від острова Пасхи, туди потрібно обов’язково летіти. Життя коротке, чувак. Іншого шансу може й не випасти…
Ян не відповів. Я подумав, що він не зрозумів моїх слів або просто не надав їм значення. Однак мине трохи часу і стане зрозуміло, що я дуже помилявся…
Наступного ранку, ще не зовсім протверезівши, я поліз в Інтернет: шукати ціну на квитки до острова Пасхи. За хвилину, дізнавшись вартість перельоту, ледь не прикусив язика та похнюпився, ніби бурундук, в якого поцупили весь зимовий запас горіхів.
Бажання летіти безслідно зникло. Я сидів у позі лотоса, втелющившись у екран ноутбука, де перед носом блимала дуже некрасива цифра з трьома нулями. В грудях, нібито отрута, розпливалося гірке розчарування. Дорого, дідько його вхопи, пекельно дорого… Косатка, яка так високо злетіла вчора ввечері, з громоподібним гуркотом упала назад, у безодню океану.
* * *
Двічі на рік, навесні та восени, на департаменті Промислової екології Королівського технічного університету, до якого ми з Яном були прикріплені як аспіранти, відбуваються так звані PhD-meeting. Так називають виїзні засідання департаменту, на які збираються всі викладачі й аспіранти, щоб поділитися своїми досягненнями за останні шість місяців, відзвітувати про виконану роботу та розказати про плани на майбутнє. На відміну від формалізованих і нудотних кафедральних зборів, які проводять в українських університетах, європейський PhD-meeting має більш неформальний характер. Зазвичай для такої зустрічі коштом департаменту бронюють готель десь за межами Стокгольма, куди з’їжджаються всі учасники засідання. Протягом дня у конференц-залі обговорюють нагальні питання, а ввечері викладачі й аспіранти перекочовують до готельного бару, де за келихами пива продовжують спілкування на вільні теми.