Труменові Капоте, як кожному своєрідному письменникові, властива особлива інтонація, особливий емоційний ключ розповіді. Очевидно, не зміна тем і героїв, притаманна кожному живому таланту, а саме усталеність основної тональності визначила особливе місце Капоте в сучасній американській літературі.
Багато що у творчій долі Капоте пояснюється враженнями дитинства, які залишили по собі болісну пам’ять і в зрілому художникові, і в людині; духовним кліматом, у якому він сформувався, літературною традицією, яку він наслідує.
Капоте народився у 1924 році на півдні США, в Новому Орлеані, а виріс у тихому провінціальному містечку Монровіллі, у штаті Алабама. Батьки розлучилися, коли хлопчикові було чотири роки, і виховували його близькі й далекі родичі — виховували в атмосфері, яка нічим не нагадувала передгроззя, що в 30-ті роки відчувалося в Америці. Життя текло тягуче, розмірене, зі своїми драмами, старанно прихованими за респектабельним фасадом, людськими катастрофами, жалем за безповоротно втраченим, зі своїми легендами й міфами. І найважче було зректися міфа про те, що у Півдня — своя історична доля, а жителі Півдня (звичайно, тільки білі) — люди особливого, романтичного складу, не те що прозаїчні ділки Півночі, погрузлі в суєтній буденщині.
Капоте органічно увійшов у багату іменами літературну школу і не загубився серед інших її представників, а це ж були видатні, давно вже відомі письменники — Фолкнер, Уоррен, Маккаллерс. Власний голос, нехай не завжди впевнений, звучав у його творах із самого початку.
Духовна, неминуща спорідненість з міфами й літературними традиціями Півдня відчувається в його прозі скрізь, бо саме вона визначає найголовніше — кут зору, художню концепцію життя. Найнаочніша ця спорідненість у першому його романі й ранніх новелах.
«Людині, що виросла в містечку, схожому на Монровілл,— скаже через багато років Капоте,— властиве дивне почуття самотності, а коли до цього додається загострене сприйняття, творчий імпульс стає дуже сильним. Я писав тому, що це почасти позбавляло мене почуття самотності. Того самого почуття зазнали багато письменників з Півдня, Наша ізоляція допомагала відшліфовувати талант».
Це визнання передає не тільки атмосферу, в якій писалися перші твори. Воно дає відчути й настрій, яким ці твори перейняті. Найточніше було б назвати цей настрій страхом перед життям — страхом напівусвідомленим, майже інтимним і тому ще боліснішим.
На ранній творчості письменника явно позначилася нездорова суспільна атмосфера Америки часів «холодної війни» та маккартизму. І все-таки у Капоте настирливий мотив страху не стільки передавав дух часу, як свідчив про вузькість діапазону й скутість традиційного для Півдня світосприйняття. Це добре усвідомлював сам Капоте і прагнув до ширших творчих обріїв, до ціліснішого й органічнішого погляду на дійсність. У повісті «Лугова арфа» (1951) він постав уже справжнім художником.
«Лугова арфа» вразила читачів насамперед ясністю побудови, простотою сюжету, чітким змалюванням характерів. З перших же сторінок повісті на читача повіяло сумною чарівністю вересневих лісів, що обступили невелике містечко десь на Півдні, лук, порослих червоною восени індіанською травою. Вона бринить під вітром, наче арфа, що співає людськими голосами і, коли вірити легенді, знає історію всіх людей, які будь-коли жили на світі.
Та досить однієї по-справжньому значної події, щоб сколихнулося все тихе містечко і за сірою безликістю повсякденності відкрилося зіткнення наполегливих і непримиренних вдач, виявилися роками придушувані, але так і не придушені прагнення до вільного, справді людського життя.
Що ж сталося за ці змальовані в повісті кілька осінніх днів, які, за словами оповідача, «стали для кожного з нас важливою віхою, межовим стовпом»?
П’ятеро жителів містечка, п’ятеро дуже різних, на перший погляд, людей, поривають з усталеним буденним життям і оселяються в Річковому лісі, на старому дереві, в тихому зеленому куточку, створеному самою природою. Вчинок, з погляду здорового глузду, звичайно, нерозумний — хіба можна справді серйозно думати про таку «втечу» від суспільства в Америці середини XX століття? Але для персонажів Капоте так званий «здоровий глузд» — це завжди догма, тим часом як усе кличе до якогось відчайдушного вчинку, нехай навіть трагічного, але такого, після якого колишнє життя неможливе.
Річ у тім, що герої, які найбільше цікавлять письменника, яким він найбільше симпатизує,— це люди особливого психологічного складу; вони не вміють миритися з буденним життям, з тією гіркою істиною, що в світі, де вони живуть, самотність, відчуження, неволя — неминучі. Вони можуть роками мовчки зносити тяжкий психологічний гніт навколишнього середовища, можуть навіть (щоправда, тільки зовні) до нього пристосуватися, але туга за іншим, прекрасним життям не згасає в них ніколи. Не згасав в них віра, що світ усе-таки не лихий,— наївна і зворушлива, мов у дітей, віра в незвичайний завтрашній день, в чудо. Всі вони — мрійники, що прагнуть до туманного і недосяжного обрію країни Фантазії, непрактичні в побуті й безпорадні в зіткненні з прозаїчною і суворою дійсністю.
І втеча на старе дерево для них — не просто легка розвага, не романтичний жест, а можливо, найсерйозніший і найвідповідальніший у їхньому житті вибір. «Що звело нас докупи? — міркує суддя Кул.— Біда. Міс Доллі та її друзі попали в біду. І.ти теж, Райлі, і я — ми обидва в біді. Наше місце — на цьому дереві». А проте нічого надзвичайного в домі міс Доллі перед її втечею не сталося; ще менше підстав нарікати на долю у судді і в Райлі Гендерсона. Біда — не в якійсь конкретній події, біда в тому, що всім членам лісової комуни несила жити так, як вони жили досі, але й іншої дороги ці люди, сформовані буржуазним світом і приналежні до цього світу, хоч як вони його зрікаються, знайти не можуть. Нова робінзонада приречена закінчитися так само невдало, як і всі спроби скинути з себе важкий тягар безглуздого життя. Смерть Доллі у фіналі повісті сприймається як сумна невідворотність — стрижень, на якому все трималося, прогнувся в ту мить, коли вона зрозуміла, що мрія нездійсненна.
І все ж ті кілька осінніх днів не минули безслідно ні для людей, що їх пережили, ні для тих, хто мимоволі виявився зацікавленим учасником подій. В одній з основних сцен «Лугової арфи», коли віч-на-віч стикаються два сприйняття, дві життєві позиції — мрійливість Доллі і життєвий практицизм її сестри Віріни,— суддя Кул прямо висловлює глибинну думку всієї повісті: «...ні про що не мріяти — це однаково що ніколи не пітніти, а тоді в людині збирається багато отрути». І ось ніби розкрилися пори в шкірі людей, що втекли до Річкового лісу від світу, який, за гірким визнанням Доллі,— а вона довго не хотіла повірити в це,— «таки лихий».
Звичайно, щось похитнути в цьому лихому світі герої Капоте не могли — вляглися хвилювання, і життя ввійшло у своє звичне річище.
І все-таки навіть через багато років Коллін «ходитиме подумки тією дорогою і уявлятиме собі те дерево» й пружну червону траву, що співає голосами всіх людей, які будь-коли жили на землі, і зберігає пам’ять про всі радощі, розчарування, драми, пережиті багатьма поколіннями. Коллін — типовий для Капоте герой-мрійник, а оскільки автор вклав у цей образ багато чого від самого себе, елегійна мрійливість, що з’являється у книжці разом з оповідачем і визначав її тональність, здається основним музичним регістром оповіді.
Те по-дитячому наївне, що неодмінно властиве улюбленим персонажам письменника, не можна вважати вичерпною характеристикою авторського світорозуміння. Капоте бачить і зворотний бік цього прагнення втекти від буденності у прекрасний неіснуючий світ. Підносячи людину над самовдоволеною обивательською масою, воно водночас робить її зовсім не пристосованою до реального життя та його законів.
Щоразу, коли в повісті виникав критична ситуація, можна спостерігати два типи поведінки героїв, і, як правило, пасивність, споглядальність, інертність судді та Доллі аж ніяк не виграють у порівнянні з діяльним, зацікавленим ставленням до подій ще одного «втікача» — негритянки Кетрін. Вона здатна на самопожертву без високих слів і «втечу» сприймає, може, навіть серйозніше за інших: життя триває й на дереві, і треба займатися тут не тільки осмисленням тонких порухів душі, треба жити, дбаючи про тисячу практично необхідних речей, хоч би якими буденними й прозаїчними вони були.
Поява в повісті Кетрін — це спроба Капоте висловити народний погляд на речі, погляд більш істинний і розумний, ніж будь-яка «висока» мрійливість. Ту саму мету має, певно, і вставна новела про сестру Айду: це теж типова для Капоте мрійниця, але на противагу судді і Доллі, які все своє життя штучно ізолювалися від жорстокої правди буденного життя і ховалися від житейських бур, Айда завжди опинялася в самому епіцентрі «лихих вітрів», що не залишала від мрії, здається, каменя на камені і все-таки були нездатні остаточно вбити її. Ескізно накреслена в «Луговій арфі» тема — незнищенність мрії і вражаючі, а часом і страшні перетворення, яких вона, зазнає в умовах реальної американської дійсності,— стане згодом основною темою Трумена Капоте.
На поштовій скриньці квартири, де живе героїня наступної повісті Капоте «Сніданок у Тіффані» (1958), прикріплена картка з дивним написом: «Міс Холлі Голайтлі. Подорожня». Насправді Холлі подорожує лише з одного кінця міста в другий і то нечасто; проте картка не обманює. Майже порожня квартира в нічим не примітному нью-йоркському будинку і все, що прив’язує Холлі до цього незатишного житія,— це тільки один, і не найголовніший, бік її життя. У п’яному галасі й реготі швидко згорає юність Холлі. Це стара, як сам буржуазний світ, історія наївної провінціалки, розбещеної і розтоптаної безжальним великим містом.
Але для самої Холлі її будні — це тільки вимушений компроміс із навколишнім світом, тільки сувора проза існування, яку вона, на відміну від героїв «Лугової арфи», зуміла зрозуміти, але яку (подібно до них) не хоче й не може прийняти як остаточну долю людини. Пропахлий грошима світ вимагає від Холлі вміння пристосовуватись. Та хоч життя не раз і не два примушує її, згнітивши серце, чинити проти власної волі і поступатися своїми переконаннями, хоч Холлі навчилася тамувати інстинктивну відразу до всіх багатих нікчем типу Расті Тролера, що крутяться коло неї, як мухи,— «можна привчити себе любити кого завгодно»,— все це не спотворило її душі, сповненої співчуття до інших, ласки і якоїсь дитячої довірливості до людей, якщо раптом вона зустрічає з їхнього боку не тваринний інтерес, а співчуття, нехай навіть удаване.