Адже в тій царині, що і є для Холлі справжнім її життям, у мріях і спогадах, вона й справді «подорожує», тікає геть від смутку, що переслідує її серед нью-йоркських «веселощів», і шукає, вперто шукає справжнього людського життя. Іноді це «подорож» до Техасу, у країну її дитинства, від якої лишилися тільки сумні пісні, немов навіяні сосновим лісом і прерією, та Док Голайтлі, дивакуватий і добрий «конячий лікар», що жалів «і пташину, й мале дитя, і всяке інше немічне створіння» і одружився з бездомною, голодною Холлі, коли їй не було ще чотирнадцяти років. Іноді — «подорож» до Мексіки, омріяної прекрасної країни, де Холлі оселиться разом з братом на березі моря й розводитиме коней, ось нехай тільки скоріше закінчиться війна. А іноді — просто вигадана поїздка у дороге кафе, де все таке поважне й урочисте, де можна на хвилину забути, який щабель визначено таким, як Холлі, на драбині американської соціальної ієрархії, де часом здається — лише на хвилину, звичайно,— що задля сніданку у Тіффані зовсім не обов’язково одружитися з Тролером.
У цих мріях — скромна і така природна для неї, вже багато чого навченої життям людини, жадоба спокою, щастя, доброзичливості, що їх Холлі ладна повернути людям сторицею. Але й така мрія не може справдитися, і наскрізною темою повісті стає розрив між мрією і дійсністю, неминуча й болісна роздвоєність існування Холлі — героїня повісті кидається між цими полюсами, що так далеко розійшлися в американському суспільстві. Як тільки ілюзія має от-от захопити Холлі повністю, «подорож» щоразу уривається і, замість чарівного сну, приходить дійсність, часом убивчо сіра, часом тяжка й гнітюча — і завжди безрадісна.
Ця низка контрастних станів, радість, що раз у раз змінюється смутком і безнадією,— сумний закон усього життя Холлі. Знову й знову випробовується на міцність і підточується зсередини її віра в те, що людина добра, а світ прекрасний, що облуда, егоїзм, ницість, боягузтво — усе, з ним Холлі так часто стикається,— це тільки винятки, поодинокі випадки, темні плями на яскравому сонці життя. І знову й знову її віра вистоює, хоча й дедалі важче зносити удари долі, що градом сиплються на неї.
Втрати, розчарування, катастрофи... І все-таки одне для Холлі лишається незмінно істинним: якщо й тут вона обманеться, її життя остаточно втратить сенс. «Відповідь є лише одна,— каже вона оповідачеві,— нічого доброго тобі не випаде, як сам не будеш добрий. Добрий? Ні, я б краще сказала — чесний. Не перед законом чесний... а чесний перед самим собою. Можна бути ким завгодно, аби тільки не боягузом, не облудником, не продажною душею, не повією,— як на мене, то краще вже рак, ніж нечесне серце».
Неважко й тут піймати Холлі на дитячій наївності — їй так і не стало добре, хоча сама вона була добра. Але є в її заповітному «кодексі честі» й та негаласлива, справжня порядність, яка підтримувала Холлі в найтяжчі хвилини її життя. Мрійливість прирікала Холлі на становище жертви і не раз зв’язувала їй руки, коли треба було боротися за себе; а разом з тим тільки мрія, що не гасла і в тяжких життєвих випробуваннях, підносила Холлі над тим задушливим тісним світом, в якому вона мусила існувати.
Для самого Капоте ця суперечливість виявилася нерозв’язною, та вона й не може бути розв’язана за того антагонізму між індивідуальним і суспільним, який є нормою в буржуазному світі. Життя Холлі непоправно знівечене. Приреченість Холлі, виразно усвідомлювана письменником, стає для нього символом нездійсненності справді людських умов життя і взаємин між людьми. І тому повість, що спершу ніби світиться зсередини м’якими, трохи іронічними відтінками, на останніх сторінках набуває звучання драматичного, навіть безнадійного.
«Мені здається,— сказав Капоте в одному інтерв’ю після виходу „Сніданку у Тіффані“,— що сучасні црозаїки, особливо американці й французи, занадто суб’єктивні, що вони занадто поневолені тими демонами, які витають над їхніми власними головами... Якби потрібні були приклади, я не забув би й себе самого. В усякому разі, в моєму житті настала така мить, коли, як письменник, я відчув необхідність тікати із створеного мною світу. Я хотів замінити його об’єктивно існуючим світом повсякденного життя, яким ми всі живемо».
У літературі така «заміна» — процес надзвичайно складний, тривалий, і він далеко не завжди приводить до щасливого наслідку. Не треба дивуватися, що після «Сніданку у Тіффані» Капоте протягом семи років жодного разу не нагадав про себе читачам. Зате коли восени 1965 року журнал «Нью-Йоркер» почав публікацію його книжки «З холодним серцем», можна було вже з перших розділів сказати, що це нове явище не тільки для Капоте, але, очевидно, й для всієї американської літератури. Це була перша у США спроба в жанрі художньої документалістики, що дала згодом чимало цікавих книжок — згадаймо хоча б «Армії ночі» та «Майямі і облогу Чікаго» Нормана Мейлера.
Жанр своєї нової книжки Капоте визначив як «небелетристичний роман». У вечірньому випуску «Нью-Йорк таймс» від 15 листопада 1959 року письменник прочитав невелику замітку про загадкове вбивство у селищі Голкомбі, що загубилося серед ланів західного Канзасу. Без будь-яких очевидних мотивів була знищена вся сім’я заможного фермера Клаттера — чоловік, дружина і двоє дітей-підлітків. Через три дні Капоте був на місці подій і провів у Голкомбі та його околицях загалом близько трьох років. Ще чотири роки пішло на опрацювання зібраного ним величезного матеріалу — у книжці використано тільки четверту частину його. Зрештою цей досконало проаналізований матеріал вилився в один з найвикривальніших і найглибших творів американської літератури 60-х років.
Хто були ті люди, що вбили Клаттерів? Одного з них звали Дік Гікок, йому було 27 років, він працював механіком в авто-майстерні, водієм санітарної машини. Він хотів розбагатіти, мов у казці, хотів мати власне діло, хотів бути капіталістом. І лишалося тільки для початку дістати десять тисяч доларів — у будь-який спосіб, будь-якою ціною.
Тут випадок був порівняно простий і зрозумілий — буржуазне підприємництво за всіх часів грунтувалося на крові й аморальності. Значно складніше стояла справа з другим злочинцем, тридцятирічним Перрі Смітом, людиною без певних занять, без сім’ї, без постійної покрівлі над головою, людиною, яка, за визначенням Капоте після виходу книжки, «немовби виступила на сцену з моїх колишніх речей» і яка, очевидно, насамперед і зацікавила письменника в усій цій історії.
При знайомстві з цим персонажем у всіх складається подвійне враження. З одного боку, в Перрі відразу відчувається та сама мрійливість, вроджена лагідність вдачі, така знайома читачам «Лугової арфи» та «Сніданку у Тіффані». З другого — глибоко прихована гірка образа на світ, така ненависть до прожитого життя та підсвідома готовність поквитатися за перенесене приниження, що в Перрі вгадуються сформовані риси «вбивці від природи». Адже при всьому тому, що ідея нальоту на дім Клаттерів належала Гікоку, убивати їх почав Перрі — в нього у вирішальну хвилину виявилися міцніші нерви.
Коли з безлічі розрізнених деталей і відомостей виникає чітка картина злочину та його спонукальних мотивів, коли вимальовується психологічне підгрунтя подій, стає ясною і глибока різниця між Гікоком і Смітом, і водночас — їхня схожість у найголовнішому: у відсутності стримуючих моральних начал, у готовності вбивати невинних, чи то «забезпечуючи» собі, як Гікок, майбутнє процвітання, чи, як Сміт, помщаючись за своє невдале життя.
Тієї листопадової ночі у Голкомбі два начала, що вже давно існували в Перрі майже порізно — мрійливість і лагідність, з одного боку, та жорстокість і жадоба помсти — з другого — остаточно роз’єдналися. З першим же пострілом хвиля темної ненависті, що нею зрештою обернулись у Перрі мрійливість і непристосованість до життя, захлеснула його і перетворила на звіра.
Це було граничне відчуження людини від самої себе. Це був трагічний приклад того, як розтліває і знелюднює нестійку душу американська дійсність з її законами жорстокої боротьби за місце під сонцем, яких Перрі не хотів прийняти, але яким не вмів протистояти.
Твір Капоте ніколи не досяг би сили художнього узагальнення, коли б в основі його не лежала глибоко аргументована думка, що жертвами в справі Клаттерів були не тільки вбиті, а й ті, що вбивали. І Дік, і Перрі, кожен по своєму, виявилися жертвами американського соціального клімату, що розпалює в людині інстинкт збагачення, підриває моральні підвалини і, не задовольняючи природної людської потреби в щасті, стимулює інстинкти руйнування, насильства, помсти за зневажене чи просто нудне й одноманітне, ніби наперед запрограмоване, життя.
У фінальній сцені книжки на голкомбському кладовищі, з усіх боків оточеному ланами, слідчий Дьюї випадково зустрічається з найближчою подругою вбитої Ненсі Клаттер, студенткою Сьюзен Кідвелл, що приїхала на кілька днів до рідного містечка. З часу вбивства минуло майже п’ять років, про нього тепер рідко згадують. Життя йде своїм звичаєм; помер суддя, що виніс Гікоку і Сміту смертний вирок, а хлопець, з яким зустрічалася Ненсі, нещодавно одружився; та й сама Сьюзен дедалі рідше буває на могилі Клаттерів, ось і зараз їй треба поспішати: її чекає юнак, з яким у неї побачення... Спалах насильства немовби стихійно виник з потаємних глибин цього нічим не примітного спокійного побуту, виник і згас, безглуздо забравши з собою шість життів, на деякий час нагадавши людям — вони ж бо так швидко все забувають,— що життя завжди несе трагедію і трагедію цю не можна відвернути, бо трагічне — невід’ємна частина буття. І тільки чутливе, дуже уважне вухо може розрізнити в шелесті пшениці під вітром шість щораз тихших і тихших голосів...
Капоте пише повільно й важко, і не тільки тому, що його твори позначені відточеною майстерністю, якої нелегко досягти. Причина, очевидно, ще й в особливій творчій настроєності, яка, з’являючись, змушує Капоте роками просиджувати цілі дні над рукописом, а залишаючи письменника, прирікає його на тривалу бездіяльність. Капоте не належить до тих літераторів, чий закон — «жодного дня без рядка». Від часу виходу його «небелетристичного роману» він майже нічого не опублікував.
Лише у 1971 році з’явилися друком уривки з нового роману «Почуті молитви». Назву книжки запозичено з твору однієї іспанської черниці, що жила в XVI столітті: молитви почуті викликають куди більше сліз, аніж ті, яких не чує ніхто; та, може, саме наодинці з собою людина тільки й буває по-справжньому відверта? Герої нової книжки Капоте — а всі вони репрезентують американське «добре товариство» — волею письменника змушені залишатися сам на сам із своїм сумлінням. І тільки-но відкинуто маску добропорядності, що немовби приросла до людини й спонукав її не помічати — це ж бо так зручно! — яке велике розходження між її життям і вимогами справжньої етики та гуманності,— тільки-но це сталось, як виявляється, що в «доброму товаристві» — непрохідне нагромадження бруду, безчесності, користолюбства, святенництва, демагогії...
Дехто з читачів нової книжки Капоте впізнав себе в героях «Почутих молитов». Зчинився скандал. Капоте звинувачували в тому, що він порушив елементарні правила пристойності: використав одвертість своїх колишніх друзів для того, щоб з фактами в руках довести, як далеко зайшов процес девальвації моралі у сьогоденній Америці. Капоте відповів просто і з гідністю: «Я зробив те, що звелів мені обов’язок художника».
Але атмосфера скандалу, як видно, усе-таки негативно позначилася на літературній праці письменника: книжку й досі не завершено, і вона не вийшла у світ. Чи не повторюється не нова для Америки історія, коли під тиском буржуазної публіки та виразника її смаків — критики — письменник змушений замовкнути?
Коли ж бо я вперше почув про лугову арфу? Задовго до тієї осені, як ми оселилися в хатині на дереві,— мабуть, котроїсь попередньої осені, і, певна річ, сказала мені ці слова саме Доллі, бо хто ж би ще міг вигадати таке — лугова арфа.