— А чи ми з вами часом не земляки?
Він усміхнувся:
— Чи ти ба! А ти звідкіля такий?
— Зі Львова.
— О! А я з Поділля.
— І що ви тут робите?
— Домів повертаюся та ніяк не вернуся. Ану лишень випий зі мною, то розкажу. — Він налив мені рому, ми випили. — Звати мене Марком. Давно колись я потрапив у полон до турків, у Синопі на базарі купив мене турецький купець, щоб йому на тім світі чорти сраку смажили, та й посадив на галеру. А на тій галері, як на підбір — самі наші та ще трохи ляхів, московитів і литвинів. Ото ми й плавали то по Чорному, то по Егейському туди й сюди, аж поки не випала нагода звільнитися.
Тут він простягнув мені добряче заяложену книжечку з довгою, але докладною назвою: «Opisanie krótkie zdobycia galery przedniejszej Alexandryjskiej w porcie u Metelliny za sprawą dzielną і odwagą wielką kapitana Marka Jakymowskiego który byl więźniem na tejźe galerze z oswobodzeniem 220 więźniów chrześcian, z wlóskiego na polskie przelozone w Krakowie Roku Pańskiego 1628». Затим показав ще одну книжечку, видану в тому ж році, але вже італійською, котра мала ще довшу назву: «Реляція про здобуття флагманської галери Александрійської в порту біля Мітилени капітаном Марком Якимовським невільником на тій же ж галері, зі звільненням 220 невільників християн, де описується, як привів він щасливо та урочисто галеру до Месини, а дня 28. II. 1628 р. дістався на бригантині до Рима; описано тут також шану, яку капітан Марко разом зі своїми товаришами склав Його Святійшості, зокрема бандеру галерну та інші речі, врешті прийняття, яке зготували для нього кардинали в Римі й відзнаку, яку надав йому Його Святійшість».
— То це ви той капітан Марко?
— То ти вже чув про мене?
— Чув. Але цієї книжечки не читав.
— Ну, то дарую. У мене їх кілька.
Далі розпитав мене, з якого я корабля, а почувши, що з піратського, ляснув мене по плечу:
— То ми берегове братство! Тільки ж ми не пірати, а корсари, й маємо ґлейт англійського короля Карла Першого. Він, щоправда, у в’язницю запроторений, але ще король. За його згодою нападаємо тільки на донів та французів.
— Що за дони?
— Гішпанці. Ви що там у себе — їх інакше називали?
— Я плавав з фламандцями, вони їх називали чортами, бо ті носили все чорне.
— Ну, ми від французів перейняли — дони. А чому б тобі, земляче, не перейти до мене? Чого тобі з фламандчиками воловодитися, коли є наші. Всі свої — колишні козаки та трохи литвинів і ляхів. Ми турків та гішпанців чухраємо. Подумай. А як надумаєшся, то приходь сюди завтра з самого ранку. — Він кинув кілька цехінів на стіл і, вже встаючи, запитав: — То як тебе, хлопче, звати?
— Лоренцо.
— А бодай тобі вода освятилася в три батоги! Це хто ж тебе так назвав?
— Батько. Він родом з Трієсту, а мама зі Львова.
Марко покивав головою і, гукнувши свою команду, покинув шинок. Я замовила собі ще рому та смаженої риби й занурилася в читання його пригод. Книжечка не вирізнялася особливим стилем викладу, була взагалі позбавлена красномовності, але вражала карколомним сюжетом. Читаючи її, я пригадала собі, що стрічала ім’я капітана Марка в іншій книжці, а саме в «Zasadach Umnictwa Wojskowego» Шимона Старовольського, писаній латиною та виданій у 1639 році. Там писалося, як Марко Якимовський, піднявши разом з іншими русинами повстання на турецькій галері, перебили всіх турків, перевдяглися в їхнє вбрання і пізніше захопили та потопили ще кілька турецьких галер, які плили з товаром з Єгипту. Врешті стали вони пострахом для Родосу. Однак, не маючи значніших сил, не захопили жодного міста.