«Повторяю, що уміраю. Але в мині крив ся заповіт того чувства — ах, який незначний! — яке ти плекав для мене, Морелді. І коли мій дух відси відійде, житиме дитина — дитина твоя і твоєї Мореллі. Але твої дні будуть днями смутку, який є найбільше гнітучим з поміж усїх вражінь, як кіпа ріс є найбільше довговічним з поміж усіх дерев. Бо дні твойого щастя минули, а радости не поживає ся в життю двічи, так, як рожі з Пестум, два рази до року*. І згодом закинеш ігру Теоса, а не зазнавши міртів і винограду носитимеш за собою по землі твій похоронний рантух як Музулмани з Мекки».
«Морелльо! — проголосив я, — Морелльо! відки се знаєш?» — Але вона скрила лице в подушку і лагідний судорог перебіг по. її членах. Переставила ся і я не чув більше її голосу.
Як заповіла, її дитина, яку вродила, конаючи і яка стала жити щойно, як її мати перестала дихати, її дитина, донька, остала при життю. Росла незвичайно поставою і умом і ставала вірною відбиткою покійної. А я любив її любовю горячійшою, чим міг любити якунебудь твар землі.
Але небавом обрій тієї чистої сімпатії затемнив ся і на ньому повисли хмари смутку і жаху і горя. Я сказав, що дівчина росла незвичайно поставою і умом. Справді дивний був її скорий зріст тіла, але страшні, ох! страшні були бурливі гадки, які мене мучили, коли я стежив за. розвоем її духового буття. І чи могло бути инакше, як я кождого дня відкривав в поняттях дитини зрілі спосібности і погляди жінки? як з уст недолітка падали виречення досвіду? і як я кождої хвилі читав з її вимовних і задумчивих очей мудрість або пристрасті! зрілости? Коли, кажу, все те стало ясно перед занепокоєними моїми змислами і коли я вже не був в силі скривати сього перед моєю душею, ані прогнати зі свідомости, що дрожала перед тим вражіннєм, то чи дивниця, що якісь страшні і: томлячі підозріння закрали ся в моє серце, або що я вернув ся споминами до дивніх розказів і нечуваних теорій покійної Мореллі? Я захистив єство, яке судьба наказала мені любити, перед очима світа і –в строгім скритку мойого дому чував зі сзмертною трівогою над усім,що відносило ся до моєї коханої.
Минали літа, а я день в день вдивляв ся в її святе, лагідне, вимовне лице і розкошував ся її дозріваючими формами, та день в день відкривав в дитині нові знамена схожости з матірю — задуму і смерть. Із кождою годиною зачеркували ся ті тіни схожости щораз глибше, щораз точнійше, щораз виразнійше і щораз у страшнійшім виді. Що її усміх нагадував усміх її матері, я міг ще знести; але я дрожав на вид тожсамости. Що її очі були похожі на очі Мореллї, я міг стерпіти; але вони надто часто вдивляли ся в глибини моєї душі з тим пронпкливим немилим виразом, як би був прикметою очей Мореллі. І в зарисах її високого чола і в скрутах її шовкового волося і в худощавих пальцях, що рили ся в ньому і в сумних, мельодійних звуках її голосу, а передовсім, ох, передовсім у словах і фразах небіжки на устах коханої і живої, находив я поживу для томлячих думок і жаху, для червяка, що не хотів умірати.
Так перейшли два перші пятиліття її життя, а моя донька жила на землі єще безіменною.
«Моя дитино» і «моя любко» були звичайні назви, які давало їй моє батьківське серце, а нечайна кінчина її днів виключила потребу иншого імени. Імя Мореллі вмерло враз з її смертю. Про маму не говорив я з донькою ніколи; тай воно було неможливо. І за час короткого її тревання не одержала вона ніяких вражінь із зовнішнього світа, з виїмком тих, які могли дати їй тісні границі її самоти. Та вкінці мій роздражнений ум піддав мені гадку, що хрещеннє принесе мені можливе освободженнє від трівожньої судьби. Над хрестильницею я не міг рішити ся на її імя. На мої уста тиснуло ся чимало назв мудрости і краси з давніх і нових часів, з моєї вітчини і з чужини, з многими, премногими означеннями на благородність, щасте і добро.І що навело мене на згадку про погребану покійницю? Що за демон зневолив мене прошептати се слово, що вже на саму згадку звикло було гнати струмки моєї багряної крови з висок до серця? Який злий дух говорив з глибин моєї душі, коли я серед тих темних нав і серед нічної тишини прошептав над ухом божого чоловіка звуки —Морелля?
І який злий дух скорчив відтак черти моєї дитини і облив їх красками смерти, коли вона здрігнула ся на ледви чутний звук, підняла скляні очі з землі на небо і, падучи на чорні плити нашого родиннього гробівця, відповіла: «Я тут!»
Ясно, студено, спокійно і виразно упало тих кілька слів на мій слух, а звідси покотили ся з сиком, як розтоплене олово в мій мозок. Літа, цілі літа перекотять ся, але спомин тої хвилі не минеть ся ніколи! Я вправді знав цвіти і виноград, але американська сосна і кіпаріси кидали на мене тінь в ночі і в день. Я затратив свідомість часу і простору, звізди моєї долі на небі померкли, передімною потемніла земля, а їх постаті ішли попри мене як змінчиві тїни, та між усіми бачив я одну —Мореллю. Небесні вітри нашіптували мені до уха лиш одно слово, а морські хвилі шуміли без впину — Морелля. Але вона померла. Власними руками заніс я її до гробу і сміявся довгим, гірким сміхом, коли не найшов ніяких слідів попередниці в ямі, куди я клав другу — Мореллю.
Перекл. П. Карманський.
_______________________
Червона смерть вже від давна шаліла в околиці. Ще нїколи зараза не показала ся так смертоносною і в так страшній постаті. Кровю був початок і кровю кінець; краска і гроза крови. Зразу виступали докучливі болі і наглий заворот; потім сильний виплив крови зі всіх пор і се був початок цілковитого розкладу. Пурпурові плями на цілому тілі, а особливо на лиці нещасної жертви були тим пятном, що позбавляло хорого всякої людської помочі та спочуття. Перший напад, перебіг і кінець зарази були ділом одної години.
Однак князь Просперо не дав ся всім тим застрашити; аджеж він був щасливим, неустрашимим та мудрим. Коли половина населення його краю вимерла, тоді він вибрав собі з поміж лицарів і дам свойого двора тисячу веселих і певних товаришів і разом з ними заховав ся на одному зі своїх укріплених замків. Був се просторий та величавий будинок, якраз в ексцентричному але величавому смаку князя. Замок був окружений сильним і високим муром, а всі входи мали зелїзні брами. Коли вся дружина спровадила ся до замку, поприносили горячі печі і молоти і позабивали засуви брам. Вони були рішені усунути всяку можливість того, аби ані розпука у нахальному нападі не могла увійти з вні, ані нерозум вийти з нутра. Замок мав богато средств поживи. При таких средствах осторожности могли двораки ставити опір заразі, а решта світа мусіла дбати сама про себе. Тимчасом булоб нерозумно віддавати ся сумним думкам, та роздумуванням. Крім того, князь постарав ся о все, що могло служити для приємности або забави. Так отже нічого не бракувало. Були там сміхованці, імпровізатори, музики, гарні дами і вино. Все те, було в замку, а крім того безпечність перед заразою, поза замком панувала червона смерть.
Під кінець пятого або шестого місяця побуту на сьому замку, коли зараза шаліла найзавзятїйше, велів князь Просперо уладити для тисячки своїх приятелів масковий баль. Маскарада давала чаруючий вид. Та передусім мушу розказати про кімнати, в яких сей баль відбув ся. Було їх сім; величавий ряд правдиво королівських кімнат! В инших палатах давав би того рода ряд кімнат довгий та безпереривний перегляд, бо двері можна було розсунути аж до бічних стін, так, що можна було-б мати перед собою всі кімнати. Але тут було инакше, як сього можна було надіяти ся, знаючи замилуваннє князя до всього, що дивовижне. Положеннє кімнат було так нерівномірно розділене, що на перший погляд можна було на силу одну переглянути. За кождим разом по двацятьох, або трицятьох ліктях наступав острий закрут, а за кождим крила ся нова несподіванка. Ліворуч і праворуч було в середині кождої стіни вузке, але високе ґотійське вікно, що виходило на замкнений корідор, який біг здовж закрутів кімнат. Сі вікна мали пестрі скла, яких головна краска все достроювалась до декорації кімнати. На примір: кімната, положена на східньому кінці, була все в блакитній красці, відповідно до того були також шиби її вікон. Прикраси стін другої кімнати були пурпурові, така-ж була краска шиб її вікон. Третя кімната була розмальована на зелено, а вікна були теж тої барви. Четверта кімната мала побіч помаранчевої обстанови також помаранчеве освітленнє. Пята кімната була зовсім біла, а шеста фіолетна. Сема кімната була густо обвішана чорним аксамітом, який вкривав стелю й стіни і тяжкими складами спадав на коври, розстелені на підлозі, що були з тоїж матерії і барви. Однак лиш в сьому одному місці краска вікон відріжняла ся від краски декорацій.Шибибули багряночервоні — з глибоко-темним, немов намоченим в крови тоном краски. В ні одній з семи кімнат не можна було доглянути серед переповнення золотих окрас, які скрізь були порозсівані, або звисали зі стелі, ані одної лямпи і свічника. Освітлення, яке виходило б від лямпи або свічника не було. Але на корідорах, які тягли ся здовж кімнат, були уставлені проти кождого вікна величезні триніжки з великим, ясним смолоскипом, що вливав своє світло крізь пестрі шиби до кімнат і ярко освічував їх. Тим чином повставали ріжні, осліплюючі та фантастичні світла. Але в західній, або чорній кімнаті прибирало се освітленнє страшно понурий характер і надавало обличам входячих осіб так страшний вигляд наслідком ярких відблисків, що лише дехто з товариства мав відвагу переступити поріг кімнати і то що найбільше одною ногою.
Як раз також в тій кімнаті висів на стіні, зверненій на захід, величезний гебановий годинник*. З глухим, тяжким та монотонним шумом гойдав ся його маятник то в одну сторону, то в другу. А коли кінчила ся година, тоді з металевого нутра видобував ся повний, ясний, глибокий і незвичайно музикальний тон. Але він мав рівночасно так дивну краску тону і так щось дивно врочисто напоминаючого, що за кождим разом, коли минала година, музиканти були мимоволі змушені переривати гру і вслухувати ся в сі звуки. Танцюючі пари мусіли немов прибиті до землі зупиняти ся серед своїх граціозних рухів; ціле веселе товариство обхоплювало якесь неприємне почуттє і як коли роздавали ся удари годинника, тоді навіть найсміливійші блідли; старші та поважнійші гості, затоплені немов у розтрійне самозабуттє і задуму, держали руки на чолі. Та скоро лише прозвеніли удари дзвінка, зібрані як стій вибухали знова веселим сміхом. Музиканти гляділи один на другого і всміхали ся, немов зі своєї власної нервової глупоти та старости. Вони шепотом прирікали собі, що при найблизших ударах годинника не дадуть пірвати себе подібному роздразненню, та коли по шістьдесятьох хвилинах, які означають стількиж що три тисячі шістьсот секунд часу годинник знов зачинав вибивати години, наступало знов те саме трівожне замішаннє, та-ж сама задумчивість, що передше. Та невважаючи на сі явища, було се величаве та веселе свято. Князь мав свій питомий особливий смак. Він мав ніжний змисл для красок і любив ефектовні контрасти. Без труду переходив він до дневного порядку над конвенціональними приписами. Він був сміливим та помисловим у своїх плянах, а його проєкти ясніли блиском дивовижнього жару. Не один вважав його божевільним, але ті що знали його близше, знали, що таким він не був; та вистарчило його побачити та почути або війти з ним в близшу стичнісгь, щоб про се переконати ся.
При нагоді сього великого свята рухомі декорації сімох кімнат повстали по більшій части під його власним проводом. Його смак рішав про се, в яких костюмах ріжні маски мали виступати. Певна річ, що вони були досить дивоглядні. Було в них чимало яркої величі красок, осліпляючогх блеску, лискучого сяева, чимало фантастичного й ніжного наслідком острих контрастів — коротко чимало з того, що від того часу можна було бачити в «Гернані»*. Були там арабескові постаті з дивно повикручуваними раменами. Образи, немов плід горячкової уяви, які божевіллє прибрало в тіло. Було там чимало краси, химери й дивного дещо, що робило страшне, а навіть відразливе вражіннє. В сімох кімнатах прямо мовби хвилювала юрба ріжнородних снів. І сі — іменно сонні мари порушували ся в барвному освітленню кімнат так фантастично, що голосні звуки орхестри видавали ся немов відгомоном їх кроків. Між тим нараз, з кімнати обитої чорним аксамітом, гебановий годинник починав вибивати години. На хвилю наступає тиша, усьо мовкне і чути лиш удари годинника. Сонні мари стають мов остовпілі. Але удари годинника прогомоніли — вони трівали лишень хвилину — а за ними роздаєть ся у воздусі легкий, — напів здавлений сміх. І знов розпочинаєть ся на ново музика; сни відживають і веселійше ніж передше посувають ся серед пестрого натовпу, освітлені смолоскипами, уставленими за вікнами. Та ні одна маска не важить ся увійти до гарної, найдальше на захід положеної кімнати, бо ніч пізна. Крізь кроваво-червоні шиби вдираєть ся яркійше світло і таємна понурість темних драперій виступає іще острійше. Хто поважить ся покласти свою ногу на чорні коври, тому прибите тикотаннє гебанового годинника вдиривть ся до уха іще врочистійше та голоснійше.
В инших кімнатах була велика глота* і в них бив ся горячково живчик життя. Серед грімкої охоти забава тягнеть ся дальше, аж вкінці годинник став вибивати північ. Тай тепер, як усе по кождій годині: музика уривав нараз, танцюючі стоять недвижимо, а скрізь настає, як передше, при першім звуці дзвінка, таємна тиша. Та тим разом годинник вибив дванайцять. Се могло причинити ся до сього, що протягом часу, потрібного на дванацять ударів, погляди розважнійших учасників свята прибрали іще поважніший та глибший оборот. Сим можна також пояснити, що поки іще прогомонів останній удар дзвінка, дехто з юрби буцім то бачив якесь замасковане марево, якого досі ніхто не завважав. Коди чутка про чумного гостя обійшла усїх присутних, настав у цілому товаристві гомін здивовання та догани — що перейшов вкінці у вибух страху, трівоги та відрази. Не була се, мабуть, ніяким чином буденна поява, що справила для сього фантастичного товариства таке вражіннє. Сеї ночі усі маски мали необмежену свободу. Ся загадочна поява перейшла границю усього можливого, що дасть ся тільки провідати гадкою. Вона переступила навіть ліберальні приписи князя. Серце свавільної світової дитини криє також струни, яких не можна доторкнути ся без збентеження. Навіть для найбільш суворих людий, для яких життє та смерть се іграшки, істнують справи, що не годить ся з них глузувати. Ціле товариство було мабуть переконане, що в уборі і поведенню чужинця був жарт або замилуваннє ґраціозности. Його стать була довга й худощава, повита з голови до ніг похоронним рантухом. Маска, закриваюча лице, була так схожа на мертвого трупа, що при найбільшій оглядности не можна було пізнати обману. Се все могли іще знести гості, як що сього не похваляли. Та маска була на стільки смілива, що являла ся тіпом червоної смерти. Її одїж була покровавлена, її високе чоло та усе лице були відразливо политі кровю.
Коли князь Просперо побачив се страшне явище — яке, начеб іще краще хотіло остати у своїй ролї, похожало з тупотом повільним та врочистим ходом між рядами гуляючих там і назад, — дрожав він у великім страху, трівозї та відразі. За хвилю спаленів він полумям гніву.
«Хто є сей сміливець, — запитав він двораків, — що поважив ся хулити з Бога? Спіймайте його та зідріть з нього маску, щоб ми побачили того, що іще перед сходом сонця висітиме на верху замку».
Князь, говорячи сі слова, був у західній або синій кімнаті. Його голос гомонів виразно у всіх сімох кімнатах, бо князь був сміливий та дужий мужчина; одним рухом руки наказав втишити ся музиці.
Він стояв у синій кімнаті, окружений юрбою блідих двораків. Коли він став говорити, замітно було в тій юрбі тихий шум якогось руху, що розходив ся в напрямі маски, яка в тій хвилі була зовсім близько. Вона приступила тепер обережно уміреним ходом просто до того, що говорив.
Ціле товариство було застрашене сею божевільною очайдушністю чужинця так, що ніхто не важив ся простягнути руки, щоб його схопити. Явище стануло на малу віддаль перед князем. Коли численне товариство, мов на поклик, звернуло ся з середини кімнат до стіни, чужинець поступав нездержано тим-же величнім, уміреним хддом по усїх кімнатах. Зі синьої кімнати війшов у пурпурову; з тої у зелену; з зеленої у помаранчеву; опісля у білу, а з неї навіть у фіолетну, при чім ніхто його не здержував. Та тепер настала хвиля, коли князь Просперо, минаючись із сорому й скажености на свою трусоватість, впав у великому поспіху до кімнати. З ним не було нікого: так дуже усі бояли ся. Він наближив ся на три або чотири кроки із високо добутим штілєтом до постаті, яка настигнула якраз у крайній кінець чорної кімнати. Наглим рухом наступила вона на свойого противника. Всі почули прошиваючий крик — блискучий штілєт лежав на чорному коврі, а за хвилю упав князь Просперо мертвий на землю. Гостї кинулись тепер у дикій розпуці до чорної кімнати. Та, коли вони хотіли спіймати незнайомого, якого висока постать причаїла ся прямо й неповорушно в тіни гебанового годинника, крикнули вони голосно у невимовній трівозі, бо рантух і трупяча маска, які вони зірвали в дикій насильности — були порожні.